Версiя для друку Обговорити в форумi

* * *
Мироточить медами літо…
В безконечник Життя вплітає
Хліб насущний — Господнє жито.
Сонце землю грудьми плекає.
У шовки — пелени сповиті
В колосочках — зернятка–діти —
Споживають Господнє світло.
Мироточить медами літо.
Ллється — зріє небесна манна,
Щоби стати для нас хлібами.
Благодаттю встає над світом,
Мироточить медами літо.
А Земля у святій любові
Всім дарує на щастя квіти,
Лиш прозріймо душею знову —
Мироточить медами літо.
* * *
Складаю до Господніх ніг
Своє прилюдне покаяння.
Лиш перший пройдено поріг —
І знов в дорогу на світанні.
За дивосвітами скарбів,
Розсипаних Господнім духом,
Їх передзвін з предвічних днів
У глибині душі… Послухай.
Першоджерела віднайди
Під товщею намулу й ліні,
Прозрінням душу освяти
На віки вічні ще раз. Нині.
Бо завтра — те, чого нема.
Для когось не настане завтра.
То ж ця одвічна й вічна правда
Нехай і пізно, вирина.
Щоби цінити кожну мить,
Щоби радіти кожній миті…
Хай серце ще раз відболить
За зустріч таки в цьому світі.
* * *
Вогонь зелений вічності — у житі.
Яке воно жагуче — слово жити!
Синь вод і неба
 сонцем перевиті —
Мій безконечник у зеленім житі.
Земля моя від краю і до краю —
Забутий Богом цей куточок Раю
Межа світів…
Полином проростає,
Слізьми і кров’ю
 крізь віки стікає.
Але допоки? Боже,
змилосердься
І пригорни мій рід
 до свого серця.
О, Берегине, роду древня мати,
Допоки маєм в мороку блукати?
На цій землі, прекрасній і багатій
Чиє донині вершиться
 прокляття?
За всі гріхи до сьомого коліна
Невже не відтерпіла Україна?
Невже?..

ЗАСТЕРЕЖЕННЯ

У гризні біля корита усі патріоти,
Але хто буде робити
 чорнову роботу?
Хлопці, в нових потяганнях
 чуби не порвіте
Та плоди Святого Духа
 свиням не скорміте.
Із століть ганьби й неволі
 винесіть науку —
Можна тільки дві хлібини
 взяти у дві руки.
Від Майдану причастімось
 Волі й Правди духом.
Станьмо в нашій Україні
 не безладним рухом,
А до Господа стремлінням,
до землі любов’ю,
Що полита дуже щедро
 невинною кров’ю.
Кров’ю братньою полита
 від Бориса й Гліба…
Прагнім більше, діти Сонця,
Духовного хліба,
Щоб по трупах не ходили
до багатства й влади:
Щоб Людину шанували,
слухали громаду.
В душі — миру, думи щирі
 про майбутнє краю —
Не про творення для себе
 вже земного Раю.
Відімститься кров ця братська
 й материнські сльози:
Та жорстоко, та зненацька —
хорони нас Боже…
Небо просить схаменутись,
ще застерігає
Бо неволею скарає,
вже навік скарає…
* * *
Розпинай мене, Слово моє,
Поки в серці вогонь іще є.
Поки в серці не згасла любов,
День останній іще не прийшов.
Озивається болем душа,
Бо поля перелогом лежать,
Бо у душах також переліг
І сліди неоварварських ніг.
Біль виводить сумний вокаліз
Для розп’ятих на вітрі беріз,
Для шпака, що на чорнім крилі
Чорним болем весну ту приніс.
Розпинай неоварварством днів,
Плачем вбитих у лоні синів…
Лиш зачерствіти серцю не дай —
Розпинай, не щади — розпинай.
Розпинай мене, Слово святе,
Хай надія в душі проросте
На світанок і завтрашній день,
Солоспів солов’їних пісень,
На веселки у небі яснім,
І любов’ю осяяний дім.
Хай надія в душі проросте
На смирення й прощення святе,
Озаріння дозрілих думок,
Почуттів життєдайних струмок
На останній цілунок і дзвін,
На пророслий калиною тлін —
Хай надія в душі проросте —
Розпинай мене, Слово святе.
* * *
Я вірую в тяжіння душ,
Яке сильніше від земного.
І віру ти мою не руш —
Немає в мене більш нічого…
А може, те «нічого» — все?
Душа відкрита здивуванню,
Бо кожна мить — новий есей,
Нове життя і не останнє.
Ген стиглі зорі в вишині
Й вітрила хмар легкі, химерні,
І квітів усмішки ясні
У сльозах-росах, дивних перлах.
Обійми лагідних вітрів
Із присмаком весняних оргій
І серенади солов’їв
У світанковочистий обрій.
Органи весняних дощів
І буйноцвіття юних вишень
І мандри, ген, поміж світів
Із музою в північній тиші.
Ще й золото дерев усіх,
Як осінь на порозі стане,
Як охолодить ранній сніг
Останню мрію про кохання.
Відсутність карбів на душі
І зобов’язань проти волі.
Балансування на межі,
Дотичній Дантовому колу.
І мир із совістю… А лад
З емоціями?.. Іншим разом…
Відсутність страху за парад
Піщинок у клепсидрі часу.
…Я вірую в тяжіння душ,
Яке сильніше від земного.
І віру ти мою не руш —
Немає в мене більш нічого…
* * *
А я вам напишу у ретро-стилі,
І самота відступить у безсиллі,
Від мене спересердя
 відречеться —
Тавро на пам’ять покладе
 на серце.
А звідти — вогник папороті
 цвітом…
Десь на стежках земних
 зблудило літо.
Дарунком долі — зустріч
 ця осіння…
Роздоллям гір чаїне голосіння.
Роки… Роки, а думи —
 не стриножить…
Чомусь на серці трепетно
 й тривожно.
І б’є прибій думок
 об скали й скелі —
Я ще вам напишу у ретро-стилі…
* * *
Безсоння…
Розбурені думи…
В душі — коктейль
 радості й суму —
Той день не мина
 з падолистом…
Гірким калиновим намистом
У пам’яті зримо зринають
Ай–Петрі, простори безкраї,
І моря бездонні глибини.
А ви у той день, той єдиний —
Мій принц із життя,
 що не сталось,
Бо мрія в безодню зірвалась…
Ваш лист обпалив її крила…
Упала байдуже-безсило
В обійми своєї недолі.
Здається, ви з власної волі
Недолю обрали до пари…
В той день розступилися хмари,
В той день
 навіть стишилось море,
Високими хвилями гори
За вікнами мчались підскоком —
Дарма, що їм тисячі років…
Ця втеча — від цілого світу —
Лиш гори, і море, і вітер,
Лиш юність примарою поруч
Щось мовою серця говорить.
Та мова — без жодного звуку…
Над прірвою стрілися руки,
У сяйві минулої слави
У гавані спить Балаклава…
Безсоння…
Вже й вранішня тиша…
Душа нове слово колише.
* * *
Блаженне слово
 строго не судіть —
В рожевих барвах
все сприймаю світ,
Рожеві окуляри на очах.
Крилом тріпоче перелітний птах
Між юністю і зрілістю… Мабуть,
Йому судився вже довічний путь
До краю… А до зрілості — ніяк…
І креслить нове коло Зодіак —
Не перекреслить свято у душі
Та посилає дивні міражі.
Цей божевільно–вічний
 оптимізм,
Манірних Муз нездійснений
 каприз,
Довірливість, що і прокляття
 й Бог —
Й останній подих ділиться
 на двох…
* * *
Ваш лист — по судьбі буревієм,
Мов бісер розсипались мрії —
Ніколи вже їх не зібрати,
А доля снує варіанти.
Не сталось — жаліти не варто.
Не гасне між нас диво–ватра,
Той цвіт — горицвіт, що від Бога…
Ген там, де остання дорога,
Той цвіт — горицвіт,
 що між нами,
Розквітне у небі зірками.
* * *
А наші долі творять
 безконечник —
У тебе — радість, а у мене — сум…
Слова… Слова…
Про незначимі речі
Крізь буревії почуттів і дум.
Незбутньо-давнє
крізь літа тривожить,
Та ріки Часу не вернути плин.
Пориви серця
 розум знов триножить,
Гірчить полин,
 в душі гірчить полин…
Срібляться сизим снігом
 серед літа,
На перелогах квітнуть полини,
Слів несказанних переспіле жито
Я відішлю вам птахами у сни.
* * *
І знов поїзди в різні сторони.
І знову шляхи врізнобіч —
Транзитом провідують спомини
Самотністю спалену ніч.
Нічого між нами не сталося,
Крім прози життєвих шляхів.
Лиш мрії юнацькі соталися
Узорами роздумів-снів.
А ще тими дивними нитями,
Що кимось снуються між зір
Від серця до серця невидимим
Тайнописом, що поміж слів…
* * *
Стежками дитинства
 я вас проведу,
Де сонячні зайчики в листі
Із золота осені Вічність прядуть,
Збивають намети барвисті.
Хизуються гордо шипшина і глід
Разками відбірних коралів,
Красується осінь
 на весь білий світ
В своїх осяйних пекторалях.
Лиш зиркає терен
 колючо-терпкий
Своїм оксамитовим оком.
А ви, поміж слів,
 загадковий такий,
А суті — ледь-ледь —
 ненароком…
* * *
Повернення миттєвостей весни
Між осені… Ці квіти безнадії…
Здавалося б, нащо вони
Цвітуть? Он вітровії,
Морози вб’ють їх ніжні
 пелюстки,
Їм зав’язь плоду світу не явити…
А сонце здивування дні, роки
Незримим світлом
 буде душу гріти.
Не осягнути значення зірок,
Їх сяйва, що високо десь
 над нами,
А ми назустріч небу робим крок
І тягнемось душею і думками
До тих висот, де первозданні ми,
Де знов все починається
 з Початку…
Миттєвості далекої весни
Ви вберегли,
Ви зберегли… На згадку…
* * *
Крізь нас незримо Час тече —
І люди, й зорі — без уваги.
Вогонь цей вас не обпече
І не порушить рівноваги.
Ви знаєте, герой — не ви —
Все тільки вимисел ліричний
Без полотна і без канви…
Для Муз статечних пересічний
Фантом дитинства наших душ,
Загублених поміж світами.
Героям Слави грають туш…
Мені ж миліше полинами
Стежок неходжених пройти,
Терпких роменів назбирати
Та без мети між суєти
Буденність з небом поєднати.
Щоби тримався Світолад
Надії, Віри і Любові;
Щоби на щастя — зорепад
Й кохання вічне. Хай у Слові…
* * *
А ти вже проникаєш
 в задзеркалля,
Хоч накладаю тисячі табу.
Боюся знов розбитися
 об скали…
Тож терни й зорі довкіл обійду.
Крізь роки-роки
 над життєвим штормом
Летять у простір чайками слова.
У пісні суму цей акорд
 мажорний —
Я вже безмовно–мудра, як сова.
Немов верба гілляста
 та дуплиста,
З якої за життя вже торф беруть,
Щоб розсадити квітів
 рід барвистий,
Що усмішками сонця
 всім цвітуть.
Щоб множити у світі іскри дива,
Себе у жертву людям принести.
Ця дивна мить,
 несказано щаслива —
Хоча б на мить у задзеркаллі ти.
* * *
 «На проталине весенней
 Появился росток,
 Вырос из корня зеленый листок
 И дивный раскрылся цветок —
 Был это жизни
прекрасный исток…»
 В. Стефанюк, 01.03.1984 р.
Здавалося, літа і далі
Згубили снігом забуття
Той пагінець… Безмовні скали
Постали буднями життя.
Здавалось, та весна далеко,
Де юні Мавка і Лукаш…
Над світом сумував лелека
І скапував у безвість час.
Дзвінок… Слова неначе повінь,
Неначе в шторм дев’ятий вал —
Такий далекий рідний голос
Крізь роки й далі зазвучав.
Про суєту життя щоденну
Говоримо то я, то ти…
Де взяти сил на те буденне,
Із глибини душі, — прости…
Прости за все… Немає винних.
Та, власне, в чому тут вина?
Між днів буденно-
швидкоплинних,
Здавалось, гавані нема
Для тих рожево-романтичних
Вітрил, що юність підняла…
Та долі лінії дотичні
Торкнулись дивного крила —
І стрепенулася Жар-Птиця
Чи Фенікс-Птах між попелів!..
У Слові казка та вершиться…
О, знаковість тих давніх слів,
На тій світлині чорно–білій,
Яку лиш пам’ять зберегла…
Пречисті дзвони білих лілій
Душа збентежена хова…
 26.05.2008 р.
* * *
Знов погляд
 рветься в небо синє…
Гармонія дотичних ліній,
Що від душі — до зір, до неба,
А звідти, крізь роки — до тебе,
Де очі — сині незабудки,
І ще попереду майбутнє;
Життєві іспити, і гарти,
І рокові жорстокі жарти.
Пісок життя стіка невпинно…
Навіщо це чуття провини
Згасла зоря нам шле відлунням
І грає на душевних струнах
Ту пісню світлу, незабутню…
Хоч не судилось їй майбутнє
На видимім витку спіралі…
А далі?.. Нам закриті далі
Забралами земних обмежень —
Законів, правил, застережень…
Та пісня першої любові
Нам знаком Вічності — у Слові…
* * *
Лиш ілюзія щастя на мить…
Ангел ночі між нас пролетів.
А надія свічадом горить —
Наша гавань — десь там — між світів…
Ми сягнемо за грань самоти,
Як відпустить тяжіння земне,
Бо нетлінні між нами мости —
Ти не зрадь більш ніколи мене…
Ти — себе більш ніколи не зрадь
І — злетить білим лебедем сад
Між доріг, між тривог, між світи
Й знаком Вічності буде цвісти…
Світолад закладеться з основ,
Де начало — всевладна Любов,
Де безмірні і Простір, і Час —
Боже, заново витвори нас…

м. Бучач
Тернопільська обл.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 01.06.2012 > Тема "Душі криниця"