Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у № 22)

Тичина поволі набуває неабиякого авторитету в галузі філологічної науки. 1929 року його обирають академіком. І хоч з початку 30-х років поет змушений був перейти у своїй творчості на стиль більшовицьких газет і одягти гамівну сорочку радянського письменника, але й у так званих партійних віршах вдавалося йому час від часу показувати чарівну красу й милозвучність української мови, як-от:
Повне літо да перелито,
медоцвітами нахиля.
Дощик бором та перебором,
переструнюючи гілля.
Або ж:
Розцвітаймо піснею,
писаною, усною,
виростаймо щасною,
чистою та чесною...
Дуже промовистим у контексті мовного питання є відомий вірш «Чуття єдиної родини», написаний 1936 року. Пригадаймо: це був час не лише сталінського терору, фізичного винищення людей. Тоді за рішенням комуністичної влади була згорнута політика коренізації, проголошено курс на злиття народів СРСР у нову «общность» — єдиний радянський народ. Національні культури і мови, окрім, звичайно, російської, були приречені на поступове відмирання, а точніше мовити, на знищення. І от у вірші, який завжди подавався як ода «дружбі» уярмлених Москвою народів, фактично йдеться про рівноправне, повноцінне співіснування усіх мов як найбільшого духовного надбання:
Бо то не просто мова, звуки,
не словникові холоднини –
в них чути труд, і піт, і муки,
чуття єдиної родини.
В них ліс шумить і пахне квітка,
хвилюють радощі народні.
Одна в них спільна, чути, нитка
від давнини і по сьогодні.
У травні 1938 року Рада народних комісарів УРСР затвердила Державну Правописну комісію. До її складу ввійшов П. Тичина, який на той час очолював Інститут літератури Академії наук України. Перед комісією ставилося завдання «ліквідувати націоналістичні перекручення» у чинному тоді правописі. За три роки роботи комісії було опрацьовано чотири проекти українського правопису, кожен наступний з яких дедалі більше зближувався з російським. Паралельно велося укладання Російсько-українського словника, до Редакційної комісії якого також включили Тичину. У роботі Правописної та Редакційної словникової комісії постійно виникали гострі суперечки. Врешті війна, що розпочалася між Німеччиною та Радянським Союзом, перервала на певний час подальшу роботу.
Про те, в яких умовах антиукраїнського і антинаукового мракобісся працювалося над правописом та згаданим словником тим, хто по-справжньому вболівав за українську мову, свідчить лист Агатангела Кримського до заступника голови Ради народних комісарів УРСР          Ф. А. Редька від 4 травня 1941 року. Видатний мовознавець писав: «...складено його (Російсько-український словник – Г. Д.) із свідомим напрямом систематично покалічити нашу мову, спотворити й перекрутити її структуру. (...) Я весь хвилювався і тремтів, слухаючи войовничі наступи діячів українського мовного калічення, а як вернув додому тяжко заслаб». Всесвітньо відомий академік обурювався, що українську лексику намагалися «збагатити» такими покручами, як «гравіровка», «ізящний», «нравственний» і тому подібними. З листа Кримського дізнаємося і про «прихильників оздоровлення української мови», тобто його однодумців, яких було лише двоє – Тичина та Яновський. Причому Павло Григорович аж двічі згадується у позитивному сенсі. Така мужня позиція поета в часи свавілля сталінщини викликає повагу і вдячність.
Показово, що саме у роки роботи вище вказаних комісій (1938-1940 рр.) Павло Тичина пише три статті, присвячені розвитку і чистоті української мови, а саме: «Слово – зброя», «Про мову наших газет», «Про огріхи преси». У них поет засуджує вживання неоковирних слів, зокрема росіянізмів. Для ілюстрації він подає ряд прикладів: «лунне затемнення», «грунт уходить спід ніг», «виробництво ізящного взуття» тощо. Така позиція автора по суті суперечила лінії партії, яка скеровувала вчених на зближення двох «братніх мов». Одночасно Тичина закликає не боятися і не уникати неологізмів: «Адже мова – це живий організм! А як живий організм, весь час мусить оновлятись».
З початком воєнних дій на території України Павло Тичина у складі Академії наук виїздить в евакуацію до Башкортостану. Перебуваючи далеко від Батьківщини, схвильований долею рідного народу, розтерзаного протистоянням двох кривавих режимів, поет пише ряд творів потужного патріотичного звучання. Серед них вірші «Мій народ», «Голос матері», «В безсонну ніч (Думи про Україну)», «Українському народові», «Матері забуть не можу», «Тобі, народе любий мій...». Вершинним твором Тичини воєнного періоду став могутньої духовної сили вірш «Я утверждаюсь», в якому автор промовляв від імені всього українського народу:
Щоб жить – ні в кого права
не питаюсь.
Щоб жить – я всі кайдани розірву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
І, як свого часу Тарас Шевченко, відбуваючи заслання в азійських степах, молився за рідне слово («...поза Уралом / Блукав і Господа благав, / Щоб наша правда не пропала, / Щоб наше слово не вмирало...»), отак і Тичина – серцем, думкою, поетичним рядком переймається материнською мовою, перебуваючи за тисячі кілометрів од батьківської землі. Поет, як і належить, усвідомлює, що доля українського народу нероздільна з долею його мови. У березні 1942 року Павло Тичина пише вірш «Мій народ», що завершується строфою, сповненою віри у щасливе прийдешнє Батьківщини і рідної мови:
Сьогодні – майбутнього далину
я оком прозираю:
розбивсь об нас ворог,
став він як глина,
й на смітнику вже й «берта»,
і автомат, і газ.
А в височині – така ж прекрасна
й чудова
посеред народів стоїть Україна, —
немов та яблуня в садах
народолюбного раю!
І гляньте: мова її там виблискує,
мова –
як щирий, як чистий алмаз.
У творах Тичини воєнного періоду нерідко Україна, український народ сприймаються автором через їхній голос, себто за посередництва рідної мови:
Матері забуть не можу.
Скрізь, на що я тут не гляну, —
чи на ліс, чи на поляну, —
бачу її душу гожу,
чую вимову кохану.
. . . . . . . .
І кричу я: — Україно! –
Потім стану й прислухаюсь.
Чути... здалеку: — Тримаюсь!
Хмарко! Ластівко! Калино! –
І в той бік я повертаюсь.
. . . . . . . .
І кричу я: — Мамо! Рідна!
Голос дай! До тебе рвуся! –
Й чути... здалеку: — Борюся! –
І така ж ця мова срібна –
Аж вогнем я весь схоплюся...
(«Матері забуть не можу»)
А ось рядки із незакінченого, занотованого у записнику:
...Із села мого рідного,
з далекої далечини,
линуть голоси до мене...
У вірші «Тобі, народе любий мій» поет стверджує свою національну належність ще й таким чином:
Тобою хочу я звучати,
народе рідний, любий мій!
В іншому – «Наша слава» — проголошує:
Ти грими, наша славо, по світу,
рідне слово, дзвени, голосне...
Справжнім славнем українській мові став вірш Павла Тичини «Слово», написаний 1943 року, в розпалі Другої світової війни:
Слово наше рідне!
Ти сьогодні зазвучало
як початок, як начало,
як озброєння всім видне,
слово наше рідне!
. . . . . . . .
Ми в тобі знаходим:
блиски гроз і цвіт задуми,
пісні дзвін, моральність думи,
ми в похід з тобою ходим –
все в тобі знаходим.

Розцвітай же, слово,
і в родині, і у школі,
й на заводі, і у полі
пречудесно, пречудово –
розцвітай же, слово!
 
Хай ізнов калина
червоніє, достигає,
всьому світу заявляє:
я – країна – Україна –
на горі калина!
Але Тичина не тільки оспівував українську мову в поетичних творах, вболіваючи за неї як поет і громадянин, а й опікувався мовним питанням з професійного обов’язку – за посадою. Адже восени 1941 року в Уфі відбулося об’єднання двох науково-дослідних установ і створення Інституту мови і літератури АН УРСР, директором якого призначили Павла Григоровича. Уже на першому засіданні Вченої ради, де розглядався стан роботи над підручником з історії української літератури для вишів, Павло Григорович окремо наголосив на необхідності висвітлення в ньому «еволюції української літературної мови». Коли ж відомий мовознавець Леонід Булаховський завершив свою наукову працю про наголос в українській мові, Тичина негайно написав рецензію, підкреслюючи: «Потреба в такій роботі велика. Якість цієї роботи висока». Висновок рецензента був однозначний: «Швидше б друкувати цю роботу». І 1943 року в Уфі книга Л. Булаховського «Український літературний наголос (характеристика норми)» побачила світ.
7 січня 1943 року на пленумі Спілки письменників України Павло Тичина виголосив доповідь «Розвиток української радянської культури за 25 років». Цікаво, що історичний культурний розвиток українського народу поет означив од «стародавніх часів його, потім від часів культури Київської Русі, культури Галицько-Волинського князівства, культури України ХІV, XV і подальших часів». Фактично, всупереч офіційній радянській науці, була озвучена концепція Михайла Грушевського. Стосовно ж мови, то її розквіт доповідач вбачав у період українізації, коли українське слово було поширене у багатьох краях Радянського Союзу (школи, театри, друковані видання). Висловлюючи таким чином схвалення національної політики 20-х років, яка вже давно була згорнута, Тичина ніби заперечував тодішню політичну програму компартії та ще й не оминув нагоди зацитувати знамениті рядки Володимира Маяковського з вірша «Борг Україні», де лунає заклик вивчати українську мову.
Павло Тичина знав силу рідного слова, тож розумів його велику роль у піднесенні патріотичних почуттів українців, що зі зброєю в руках відстоювали свою землю. З ініціативи поета у квітні 1942 року в Уфі стотисячним тиражем вийшов «Кобзар» Тараса Шевченка з тичинівською передмовою, де, зокрема, пояснювалася потреба в такому чималому накладі: «В численних листах червоноармійців (і не лише українців!) – в листах, що надходять до Спілки письменників, до наших редакцій, до Академії наук, — є одне прохання, що без кінця повторюється, прохання надіслати «Кобзар» Шевченка на фронт!» Павло Григорович особисто листувався з десятками рядових фронтовиків – українців, надсилав їм рідномовні видання: свої поетичні збірки, інші українські книги та періодику і неодмінно Шевченків «Кобзар». Наскільки потрібною була така діяльність свідчать листи воїнів-земляків до Тичини з відповідними проханнями й подяками за надіслані книги. «Ми багато разів прочитали його. Наші фронтові друзі... по кілька разів заставляють читати «Кобзар»... і були такі, що переписували», — це з фронтового листа від групи краян. У листі іншого адресанта читаємо: «Ваша книга, пронесена мною через фронти, була гострою зброєю у боротьбі...» Ще один фронтовик пише: «Я вожу з собою Вашу збірку поезій».
У березні 1943 року, за рекомендацією Микити Хрущова, Павла Тичину призначають Народним комісаром освіти УРСР. Відтоді поет очолював Народний комісаріат, а пізніше Міністерство освіти України аж до серпня 1948 року. Його діяльність на освітянській ниві варта окремої ґрунтовної розмови. Але й побіжна оповідь багато про що скаже.
В Україні війною було зруйновано 18 тисяч шкіл, сотні тисяч дітей залишилися сиротами, виникла гостра потреба поповнення учительських кадрів, бракувало навчальної і методичної літератури... А до всього – ще й постійна боротьба за українськомовність навчальних закладів. Не завжди вдавалося долати русифікаторський тиск владних партійних структур, але Павло Григорович докладав максимум зусиль для стримання асиміляційних процесів у освітянській галузі. При кожній нагоді – у виступах, статтях, зверненнях – він обов’язково наголошував на першорядному значенні української мови в навчальному процесі. Сам вичитував ретельно верстки букварів, читанок, деяких інших підручників. Дуже коректно, але наполегливо вимагав (і таки домагався!) від чиновників-освітян володіти українською мовою незалежно від того, де вони працювали – в Приазов’ї чи на Волині, в Прикарпатті чи на Одещині. Під керівництвом і за участі Павла Тичини були розроблені та впроваджені «Правила для учнів», у яких один із пунктів зобов’язував школярів плекати культуру мовлення й категорично забороняв лихослів’я.
У своїй міністерській діяльності українській мові Павло Григорович приділяв таку велику увагу. З чиєїсь легкої руки серед письменницької та педагогічної громадськості вірш «Слово» ще під час війни називали «Наказом №1 по Наркомату освіти України». Щоб зрозуміти слушність щойно сказаного, достатньо ознайомитися з доповіддю Тичини на першій повоєнній нараді вчителів початкових шкіл України. Підкресливши виняткову роль початкової школи в усій системі освіти, доповідач нагадав про «теорію побудови школи рідної мови» Коменського; про праці Песталоцці, присвячені народній школі; про Шевченка, який, «укладаючи свій «Буквар»,.. теж мав на увазі інтереси початкової школи». Далі у промові йшлося про «славетного автора «Рідного слова» Ушинського. Цей фрагмент доречно процитувати: «Навчання мови – це один із основних засобів освоєння знань... Навчання мови сприяє розвиткові мислення дитини. Які прекрасні висловлювання Ушинського про рідну мову! Наприклад, такі ось рядки: «Мова народу – кращий, що ніколи не в’яне і вічно знов розпускається, цвіт всього його духовного життя, яке починається далеко за межами історії. В мові одухотворюється весь народ і вся його батьківщина, в ній перетворюється творчою силою народного духу в думку, в картину і звук, небо вітчизни, її повітря, її фізичні явища, її клімат, її поля, гори й долини, її ліси й ріки, її бурі й грози – увесь той глибокий, повний думки й почуття голос рідної природи, який говорить так виразно в любові людини до її іноді суворої батьківщини, який виявляється так ясно в рідній пісні, в рідних мелодіях, в устах народних поетів».
Товариші педагоги! Та це ж не просто собі висловлювання, а ціла поема. А ось ще далі: «У скарбницю рідного слова складає одне покоління за одним плоди глибоких сердечних рухів, плоди історичних подій, вірування, погляди, сліди пережитого горя й пережитої радості, — одне слово, весь слід свого духовного життя народ ощадно зберігає в народному слові. Мова є той найбільш живий, найбільш багатий і міцний зв’язок, що поєднує в одне велике історичне ціле покоління народу, які жили в минулому, живуть тепер і житимуть в майбутньому».
Такими словами, що ллються від глибини душі, характеризує значення рідної мови великий наш педагог Ушинський. Навчання рідної мови він вважає основою всього навчального процесу в початковій школі. Він розглядав викладання рідної мови в плані не вузько граматично-орфографічних завдань, а в широкому плані розумового розвитку дітей, зростання їхніх знань про світ і людей,.. виховання у них цінних інтелектуальних та моральних якостей.
Навчанню мови радянська школа повинна приділяти особливу увагу».
З наведеного уривку неважко збагнути, якого важливого значення надавав Павло Тичина рідній мові в освіті й вихованні дітей, закликаючи до цього і вчителів. А 31 серпня 1945 року в газеті «Зірка» було опубліковане звернення міністра освіти, адресоване учням, «До нових успіхів, юні друзі!», і в ньому, знову ж таки, мудра настанова школярам: «З особливою любов’ю вивчайте рідну мову, без цього не можна бути культурною людиною, не можна засвоїти основи інших наук».

Григорій ДОНЕЦЬ,
головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві
(Закінчення у наступному номері)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #23 за 08.06.2012 > Тема "Українці мої..."