Версiя для друку Обговорити в форумi

Мова про мову

(Закінчення. Поч. у № 22-23)

Того ж 1945 року відбулася республіканська нарада активу працівників освіти. Серед інших нагальних завдань, що стояли перед освітянами, Тичина виокремлює потребу в поліпшенні вивчення рідної мови й спрямовує роботу районних відділів освіти, директорів шкіл на «неослабний контроль... за підвищенням не тільки орфографічно-синтаксичної грамотності учнів, а й усієї їхньої мовної культури».
Постійною турботою Павла Тичини як очільника освіти була праця над новим українським правописом. Цей процес тривав з 1938 року й Павло Григорович був незмінним членом правописної комісії, робота якої пожвавилась у 1942 — першій половині 1943 року. Врешті, у серпні 1943-го, в селі Помірках під Харковом, у присутності Микити Хрущова, відбулося підсумкове (як планувалося) обговорення правописного проекту. Після тривалих дискусій і погоджень, здавалося б, усі, зважаючи на доручення та тиск партійних органів, дійшли згоди: правопис необхідно затверджувати. Щоправда, залишався не узгодженим пункт про літеру «ґ», на включенні якого наполягали письменники, але його домовились доопрацювати пізніше в робочому порядку. Останнє слово було за наркомом освіти, котрий своїм підписом мав надати чинності правопису. Тичина (як найпалкіший прихильник повернення літери «ґ» до української абетки) раптом запропонував поставити свій підпис завтра, на свіжу голову.
Наступного дня автівка, в якій їхав Павло Григорович, потрапила під бомбардування. У результаті – контузія, перелом ноги, шпиталізація, тривале лікування... Після одужання знову постало питання про затвердження правопису, але непокірний нарком під різними приводами уникав цієї процедури. Дійшло аж до сварки з його добрим приятелем Леонідом Булаховським, якому випала місія домогтися від Тичини підпису. І тільки 1947 року новий «Український правопис» був остаточно затверджений, та Павло Григорович і надалі продовжував уживати літеру «ґ», про що свідчать його рукописи.
Взагалі 1947 року, з призначенням в Україні «смотрящім» Кагановича, суспільно-політична ситуація різко погіршилась: черговий голодомор, жорстокі переслідування творчої інтелігенції, настійливі вимоги перепрофільовувати школи на російську мову навчання. Між міністром освіти Павлом Тичиною і «кривавим» Лазарем почали виникати конфлікти. Павло Григорович, усвідомивши неможливість відстоювати свої переконання на високій урядовій посаді, у 1948 році добивається своєї відставки.
Останні повоєнні десятиліття життя поета були насичені державною і громадською діяльністю. Він – народний депутат Верховної Ради УРСР і СРСР, академік, член радянського Комітету захисту миру, входить до правління товариства «Знання», до складу численних редколегій довідкових та періодичних видань... Для власної творчості часу майже не лишається: засідання, пленуми, сесії, збори, вчені ради, обговорення... Поетичний доробок Павла Тичини цього періоду не вельми великий за обсягом і видається надто заідеологізованим. Та вряди-годи з-під пера поета з’являються ліричні перлини і, звісно ж, щире слово про рідну мову. Так, мандруючи Закарпаттям, Тичина втішається з того, що лунає українська мова з вуст братів-русинів, які ціле тисячоліття були відірвані від Батьківщини-матері:
Все чудесно: люди й мова.
Лине пісня журавлино...
Будь здорова, будь здорова,
Закарпатська Україно!
У вірші «Дума про безсмертного Кобзаря», присвяченому українцям Канади, поет з гордістю проголошує:
Ми зберегли тебе,
вкраїнська мово,
щоб лютий ворог не поранив.
Твоє, Тарасе, гнівне слово
взяли ми в бій проти тиранів.
У поемі «Степанида Виштак в гостях у вихованців дитячого будинку» від імені юного покоління звучать прекрасні в своєму патріотичному пориванні слова:
Слався, рідна Україно,
 наша земле золота…
Хай розквітне веселково
 у невиданій красі
наша мова калинова,
 наше сонце у росі.
Нашу справу величаву
 осіяємо вогнем,
наше слово, нашу славу
ми в майбутнє понесем...
Перечитуючи тогочасну публіцистику Павла Тичини, раз по раз натрапляємо на докази того, як близько він приймав до серця проблеми, пов’язані з українською мовою. Наприклад, виголошуючи вступне слово на вечорі, присвяченому ювілею Костянтина Ушинського, Павло Григорович цитує вислів великого педагога: «Коли зникне народна мова, народу нема вже більше». А далі нагадує, що Ушинський неодноразово обстоював навчання у школах в Україні українською мовою.
В іншому виступі, про Яна Амоса Коменського, акцентує увагу на його теорії про визначальну роль рідної мови в освіті й шкідливість асиміляції, ніби пропонуючи керівній партії зіставити вчення геніального ученого із ситуацією в Україні.
Прикметним у цьому відношенні є інтерв’ю Тичини часопису «Прапор». На запитання про ставлення до нав’язуваної тенденції уподібнення літератур і мов народів СРСР, поет обурено відповів: «Кажете, мови уподібняться?! Як же це?.. Це ж різні мови, з різним внутрішнім складом, фонетикою, морфологією, синтаксисом. Мови – це не друкарські машинки, де можна міняти алфавіти й шрифти. Це ж – надзвичайно складні речі...»
Між іншим, Павло Григорович у питанні рідної мови не страждав малоросійською меншовартістю і, на відміну від тодішніх мовознавців (та й, на жаль, деяких сьогоднішніх), усвідомлював давність української мови і наявність письма в українців «ще задовго до прийняття ними християнства». Зокрема, він посилався на трактат «Про письмена» давньоболгарського письменника кінця ІХ – початку Х століття Храбра Чорноризця, якого, до речі, називав «староруським ченцем» (очевидно, маючи на це підстави).
В останній рік життя, перебуваючи на лікарняному ліжку, Павло Тичина підписує до друку статтю «Квітни, мово наша рідна». Згадавши, як «багато, дуже багато жорстоких літ і віків пережила наша рідна, наша невмируща мова, мужньо перенісши і витерпівши всіляку брехню і наругу», автор пишається своїм народом, «найталановитішим, найдотепнішим мовотворцем», і рідною мовою, «багатогранно багатою і культурною». З полум’яним синівським почуттям поет пише про мовний скарб українського народу: «Наша мова – як чарівна пісня, що вміщує в себе і палку любов до Вітчизни, і ярий гнів до ворогів, і волелюбні думи народнії, і ніжні запахи рідної землі». На завершення статті поет звертається до письменників і, по суті, до сумління всіх українців: «Мову чудову, глибинне і пружне слово, немов гостру зброю, дав нам народ. Дав цю мову і наказав пильно, свято оберігати її чистоту, збагачувати і відшліфовувати до блиску, до гостроти разючої...» Фактично, це своєрідний заповіт геніального сина України.
Чимало свідчень про Павла Тичину як великого знавця і охоронця рідної мови знаходимо у спогадах його сучасників. Найперше, привертає увагу його невтомна діяльність, спрямована на виховання письменницької зміни. Він був чуйним і вимогливим наставником для кількох поколінь українських поетів, плекав кожен талант, надавав посильну допомогу не лише як літературний порадник, а й добивався поліпшення побутових умов, підтримував фінансово. А все це сприяло розвитку українського письменства, а отже, і рідної мови. До прикладу, Станіслав Тельнюк наводить промовисте свідчення тичинівського мовного виховання, коли до Павла Григоровича завітав молодий поет і журналіст, щоб погодити один газетний матеріал. Зайшов, як він вважав, на п’ять хвилин, а вийшов через кілька годин, одержавши такий урок стилістики й культури мови, що запам’ятав на все життя.
«За всяку ціну бережіть і поважайте свою мову», — закликав молодих українських письменників Павло Тичина. І сам, бездоганно володіючи рідною мовою, впродовж усього життя студіював найрізноманітнішу літературу з українського літературознавства. Про це свідчить, зокрема, його особиста бібліотека, в якій зібрано сотні різногалузевих лінгвістичних праць – від багатотомних словників до періодичних видань – і серед них твори таких видатних українських мовознавців, як А. Кримського, І. Огієнка, В. Сімовича, О. Синявського, Г. Голоскевича, О. Курило, Є. Тимченка, В. Ганцова, Л. Булаховського та інших.
Поліглот, що постійно вивчав іноземні мови, Павло Григорович завжди пріоритетного значення надавав українській. Так, він був переконаним прибічником впровадження українських термінів у науці й техніці, цікавився здобутками у цій царині. Тож, невипадково в його домашній книгозбірні є російсько-українські термінологічні словники: геологічний, гідротехнічний, гірничий, математичний, машинознавчий, фізичний, хімічний.
Павло Тичина обстоював потребу українськомовних постановок опер зарубіжних композиторів у театрах України, і особисто сприяв цьому, перекладаючи рідною мовою іншомовні оперні лібрето, як-от: «Лоенгріна» Р. Вагнера, «Тоски» Д. Пуччіні, «Князя Ігоря» О. Бородіна, «Казки про царя Салтана» М. Римського-Корсакова.
Під час бесід з різними людьми Тичина, почувши не правильно чи не до місця вжите слово, або тут же делікатно виправляв, або ж у подальшій розмові повторював, але вже як належить, хибно мовлене співрозмовником слово. Був противником вживання чужоземних слів за наявності українських відповідників, скажімо, радив казати не «едельвейс» чи «альпійська фіалка», а «білотка», не «настурція», а «красоля». Любив українізувати імена, зокрема дружину Олекси Шовкуненка Олександру називав Лесею, а Ірину Стешенко – Орисею. Аж сіяв од захоплення, натрапивши на свіже слово чи якийсь вдалий вислів з народних джерел, як-от: «гичка аж вороніє» (про гарний урожай буряків), «якісь такі розкотисті» (про гроші після реформи) і тому подібне.
Павло Григорович прагнув повертати у лоно рідної мови зросійщених українців. Як розповідав Юлій Коцюбинський, онук видатного класика української літератури, йому, вихованому в дитячих будинках Росії, Тичина категорично рекомендував облишити факультет російської філології і сприяв йому у навчанні на українському факультеті. «Вам буде нелегко, але мусите, бо Ви ж з родини самого Михайла Коцюбинського», — наполягав поет. Шановний Юлій Романович дослухався поради і не лише став фахівцем української філології, а й палким поборником національної ідеї, активним діячем «Просвіти».
Павло Тичина не міг миритися з масовим зросійщенням українців. Бідними духом людьми називав він тих землячків, які пхали своїх дітей в «руську» школу, вважаючи це престижним. Тичина не сприймав таке безглуздя і добре розумів хто і для чого створює в Україні умови для асиміляції українців. Він знав, що це неприродно, негуманно, не по-людськи, і мав для цього дуже просту і абсолютно вмотивовану з наукового погляду аргументацію: «Природна річ і природна потреба – рідна мова». Через те поет неодноразово протестував на найвищому рівні проти політики етноциду.
1959 року, коли Павло Тичина був головою Верховної Ради УРСР, з Москви надійшла вказівка прийняти в усіх союзних республіках закон, за яким надавалося право батькам обирати мову навчання для своїх дітей і відмовлятися від вивчення національних мов (звичайно, окрім «общєпонятного язика»). Павло Григорович назвав це рішення Москви семимильним кроком до русифікації, довів до відома керівництва республіки свою негативну думку про такий відвертий наступ на українську ідентичність. На знак протесту подав заяву про відставку. Тичину звільнили «за станом здоров’я», що дало йому підставу навіть не з’являтися на те ганебне сесійне засідання. Це був безпрецедентний вчинок, нечувана зухвалість в колоніально-радянській дійсності.
Напередодні 50-річчя так званої жовтневої революції Павла Тичину і ряд відомих діячів науки та культури запросили на нараду до ЦК Компартії України. Секретар з ідеології оголосив про мету зібрання: гідно зустріти «знаменну дату», для чого кожен із присутніх, відповідно до свого фаху і посади, повинен написати розгорнуту статтю про видатні досягнення у своїй галузі. Павлу Григоровичу було запропоновано висвітлити розквіт української культури і мови. Тільки-но прозвучала така настанова – змарнілий і виснажений життям Тичина несподівано для всіх різко підвівся з місця, гримнувши кулаком по столу. Схвильовано і гнівно поет почав говорити про дійсний стан національної культури і рідної мови. Присоромивши партійця, він пояснив йому, що справжній розквіт української мови настане тоді, коли вона лунатиме повсюдно: в навчальних закладах, на підприємствах, в установах, на вулицях, у домівках українців. Павло Григорович рішуче відмовився виконувати «почесне» доручення, що згодом відгукнулося йому під час відзначення 75-річного ювілею.
Не можна обійти увагою і те, що наш поет був яскравим уособленням незаперечної істини: лише відданий патріот своєї Батьківщини здатен розуміти і шанувати інші народи й культури. Тичина знав близько 20 іноземних мов, перекладав із 39 літератур народів світу, мав серед своїх друзів азербайджанців, башкирів, білорусів, болгар, вірменів, грузинів, латишів, литовців, кримських татар, поляків, росіян, словаків, таджиків, чехів, чувашів... Взірцем для багатьох сучасних принципово російськомовних громадян України могло б стати перебування Павла Григоровича в евакуації під час Другої світової війни. Приїхавши до Башкортостану, поет з перших днів студіює підручник башкирської мови, вивчає історію, культуру, літературу корінного народу. Поволі Тичина не лише опанував башкирську мову, а й написав ґрунтовне наукове дослідження про класика башкирської літератури «Патріотизм у творчості Мажита Гафурі», предметом його перекладацької роботи стали твори поетів Башкортостану. Як високоінтелектуальна й інтелігентна людина Тичина і в думці не міг допустити, щоб жити на землі народу, який надав тобі притулок, по землі якого ти ходиш, який тебе годує, і нехтувати його традиціями, культурою, мовою.
Певна річ, далеко не завжди поет міг відкрито висловлювати свої погляди. Доводилося давати данину імперській владі, писати твори на замовлення, сумнозвісні вірші-«паровози», які «тягли» за собою поетичну збірку до виходу у світ. Але, як тепер з’ясовується, не все те, що ми читаємо у Тичини, й справді ним написане. Адже його вірші нерідко редагувалися, а до його статей та промов при публікаціях додавалися цілі речення і навіть абзаци (зрозуміло, якого змісту). Та в серці Павло Григорович завжди плекав українську національну ідею. Національні почуття він називав святими, Україну – матір’ю, свій народ – любим, рідну мову – сонцем і зброєю. А нас усіх закликав: «Ніколи не треба забувати: до якого народу належимо».

Григорій ДОНЕЦЬ,
головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 15.06.2012 > Тема "Українці мої..."