Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

Якось до нашої редакції завітав кремезний, привітний на вигляд, вже у літах чоловік і відрекомендувався:
— Валентин Миколайович Борець-Борцов, у недалекому минулому вчитель-словесник середньої школи № 15 м. Керчі. Привіз свої вірші...
Кинувши оком на сторінку з віршами, акуратно набраними на комп’ютері, я помітив, що вони не зовсім традиційні, римовані, як у переважної більшості авторів, а «білі», не римовані... І хоч я, по правді кажучи, не великий прихильник «білих» віршів, все ж інтуїтивно відчув, що наш гість — людина цікава, неординарна. Захотілося ближче познайомитись з Валентином Миколайовичем, поговорити про поезію, про життя-буття, про його прізвище...
І добродій Валентин повідав мені, що рід Борців з давніх-давен жив у Звягелі — теперішньому місті Новограді-Волинському Житомирської області. Прапрадід Назар і прадід Яків називалися Борцями, але після сумнозвісних царських указів, коли в Україні заборонялося все українське, діда Устима 1876 року записали... Борцовим.
І хоча Валентин Миколайович за паспортом — Борцов, все ж підписує себе давнім прадідівським прізвищем Борець, щоб хоч морально позбутися наслідків тієї шаленої русифікації, яка проводилась в Україні, коли навіть прізвища калічились на догоду «старшому брату».
Про історію свого родоводу, про своє справжнє прізвище Валентин Миколайович дізнався з місцевих архівів, котрі уважно вивчав, добираючи матеріали для своєї статті-дослідження про землеволодіння родини Косачів. Турботливий Петро Антонович — батько Лесі Українки — був дворянином і в Новоград-Волинському повіті мав землю. Як же він нею розпоряджався? Вивчення архівних джерел привело до відкриття, що Петро Антонович поступово розпродав належну йому землю, а гроші витрачав на розвиток української культури, на публікації творів дочки Лесі, на освіту і розвиток своєї сім’ї.
Віднайшлись в архіві й нотаріальні акти продажу землі Петром Антоновичем, які В. Борець згодом описав у статті «Землеволодіння Косачів», видрукуваній в науковому збірнику.
А ще Валентин Миколайович розповів, що у далекому сорок п’ятому, коли на запилених «студебекерах» у вигорілих на сонці гімнастерках поверталися додому з війни воїни-земляки, він у невеликому поліському місті Новограді-Волинському вперше пішов до школи. Після сьомого класу романтика покликала його на навчання до Київського геологорозвідувального технікуму. Одночасно з романтикою далеких доріг його серце заполонила поезія: в 16 років опублікував у районній газеті свій перший вірш... Любов до літератури привела його в педагогічний інститут, що нині зветься Національним педагогічним університетом ім. М. Драгоманова в Києві. Після закінчення навчання з 1960 року почалась нелегка праця педагога в школах-інтернатах Криму (Керченська спецшкола-інтернат) та на Камчатці. А потім знову керченська середня школа № 15, де до 1998 року викладав українську мову та літературу.
Праця вчителя важка, та Валентин Миколайович усе ж «викроював» хвилини для написання власних віршів, для пошуку архівних матеріалів про перебування Лесі Українки в його рідних краях. Адже майбутня поетеса 1871 року народилася в Новограді-Волинському, де через багато років народився і Валентин Борець.
Уже згодом, у середині 90-х років, коли син Валентина Миколайовича Микола зібрався до Нью-Йоркського університету, батько дав йому адресу Косачів, котрі живуть в США. Передав і своє дослідження, присвячене землеволодінню Косачів.
Після завершення навчання Микола потрапив у родину Косачів у штаті Нью-Джерсі. Тут в одній із фірм пройшов стажування і три місяці прожив у теплому колі незвичайної родини. Племінниця Лесі Українки Ольга Сергіїв, дочка сестри Лесі Ізидори, передала в дар родині Борців дуже цінну книгу «Леся Українка. Хронологія життя і творчості», написану Ольгою Косач-Кривинюк та видану Ізидорою в США українською мовою з теплим написом: «Милим моїм землякам — рідним і духовно близьким... Маю щастя задовольнити Ваше бажання мати цю працю, пане Борцов, пані Борцова та ваш чудовий син! Слава Україні! Ольга Сергіїв. 8.V.94 р.».
Валентин Миколайович дуже пишається цим дарунком! Нині колишній учитель-словесник (до речі, й дружина його Таміла Петрівна — теж вчителька української мови та літератури) на заслуженому відпочинку. Можна більше уваги приділити й улюбленому заняттю — віршам, потяг до написання яких проніс через роки, перші проби пера надсилав «на суд» самому Максимові Рильському.
Валентин Миколайович підготував рукопис своїх поезій «Вівтар бажань», видати книжку сподівається за допомогою меценатів.
Що ж хвилює поета — колишнього вчителя рідної мови та літератури? Мабуть, як і до кожного в зрілому віці, до нього приходять щирі спомини про рідний край, про своїх батьків, про ті мальовничі поліські пейзажі, красивіших від яких ніде не зустрічав! А ще його хвилюють людські взаємостосунки, в яких над усе він цінує високий інтелект і добропорядність, і, звичайно ж, поет не байдужий до сьогоднішніх життєвих негараздів, яких, на жаль, у людей значно більше, ніж мусило б бути.
Вірші Валентина Борця-Борцова засвідчують його палку відданість рідному слову, своїй землі, Вітчизні. І це, гадаємо, найголовніше.
Пропонуємо добірку віршів Валентина Миколайовича Борця з його майбутньої книжки.

Данило КОНОНЕНКО

Валентин БОРЕЦЬ-БОРЦОВ
«УСЕ ТОБІ, ВКРАЇНО, ПЕРЕЖИТЬ...»
* * *
Чи Сонце
серед орбіти,
чи на орбіті у Сонця
Земля...
Це орбіта моєї Вкраїни.
Україно моя дорога,
скільки треба здолати орбіт,
щоб позбутись
твоїх добровільних
плебеїв
і здолати
убогість нікчемну,
дати гідне
життя громадянам?
* * *
Що це за світ,
коли мати бере
милостиню,
коли повногруда жінка
продає тіло?
Що то за держава,
де малята
з дорослими очима
прохають про кусень,
де заціпенілі раби –
коло роботи,
а раб роботу
не кине,
поки не вмре.
Залишились звірині сліди,
то блукають сліди,
бандитами втоптані
і сонцем висушені.
Що то за край,
де триповерхові котеджі
соромливо сховалися
за соснами
від людського ока.
Що то за країна,
де вигинається
шия політика,
як у лебедя
над водою?
То велика поруйнована
держава.
* * *
Під Києвом
молоді і дорослі сосни
зрізані.
Чи ж ти напружувався,
споруджуючи
три поверхи
в долині?
За ними ліс стоїть,
господар не з’являється.
Мальований будиночок,
стіни із грошей,
стіни — скляні.
Крізь них бачать життя
господаря ті,
що сьогодні не мають обіду.
* * *
Химерний поет –
ніщо його не цікавить:
м’яса нема,
хліб подорожчав,
мати хворіє,
сукню дружині купити...
В саду яблуневім
в рожевій метелиці
цілуються юні...
Поєдналися партії в Києві...
Чи помиляється президент?..
Комуністи ще
грюкають у двері...
Чому «Анжеліка»
лежить на прилавку?
Україну малюють на мапі
державою.
Що бачить поет?
Не для всього
є місце в душі,
але все свій порядок
знаходить.
* * *
Чи старість
спокійна?
Старість вільна,
старість велична,
знедолена
і сумна,
поважна
і статечна,
горда
і хвора,
на самоті
і в темряві.
Добре,
коли є знання,
коли чує
друг гарний,
усміхнений
і бадьорий, —
тоді нехтують
старістю,
то —
ще молодість.
* * *
Чиновник — я.
Коло мене –
правила без правил
Мене придумали.
Я — сам собі,
а він — собі.
Чиновник — я.
Мене нема
з ким порівняти.
Залежні всі,
а я — ні від кого.
Я не пустий,
в мені є зміст.
Найкращий зміст,
коли мені — на лапу.
* * *
В вісімдесяти квартирах
погасло світло.
Газ не палили,
тепло захололо.
В вісімдесяти квартирах
сто шістдесят ліжок.
Під ковдрами і кожухами
жінки і чоловіки,
маленькі і не дуже,
чекають тепла –
не весни 1997-ї.
Чи є криза енергетична?
Один краде,
другий не хоче рахувати,
третьому байдуже,
а цьому –
все на руку,
бо діє
його приватна справа.

ІВАНОВІ ЛИПІ З КЕРЧІ
Марті
Будинки збігають до моря,
Івась змагається з ними;
будинки сяють від сонця,
з ними сміється
Іван.
Вітрила летять на хвилях...
тріпоче морське полотно.
Хлопчик стрибає по дошках
солоних,
хлопчик бачить
свій зоряний шлях:
«Подаруй мені, море, пісню,
я уярмлену бачу Вкраїну,
буду битись за волю
священну,
там відбуде моє життя.
Поряд будуть брати
від Тараса*,
там ще плине моя Україна,
буде радість моя достатня,
відгримить,
як весняна гроза».

* Мається на увазі «Братство Тарасівців», започатковане Іваном Липою

* * *

Епоха — то час і простір.
Грушевський —
рідне джерело.
А Україна прагне вольності,
снага,
жага
і спрага!
Усе тобі, Вкраїно, пережить:
ганьбу своїх синів —
З маленькою душею
українців,
підступного обійми брата,
оскал чужих багнетів,
твоїх без совісті міністрів,
що в жебраки готують
свій народ.
Ще довгий шлях,
усе тобі, Вкраїно,
пережить,
усім тобі перестраждати,
А буде вільність, рівність.
У нас кипить
снага,
жага
і спрага!
Ти вільна, Україно, вільна,
Грушевський з нами,
він — достойний син.
* * *
Рябий сніг на сопках.
Корфська затока.
На косі є тут
смуга для зльоту.
Сюди прилітають, спішать,
відлітають
романтики —
вічні бродяги.
Підсвічені світлом небесним,
мов боги,
українці мої,
рідні люди мої,
що це вас занесло
на окраєць землі,
на Камчатку?
Люди кажуть поважно:
«Наша діаспора
на Камчатці
вміє співати
і працювати».
* * *
Року вісімдесят п’ятого
в готелі засніженому
на другому поверсі.
В номері чай
і пахнуть оленячі шкури.
За вікнами сніг
все вирівняв.
Безбарвні будівлі.
З’явилася постать,
як думка у вирі непевнім.
Хуга за холодними стінами
і ми в цьому світі,
відряджені.
Чи все устигаємо?
Молоденький чукча
відпочиває
і на словах хизується
«вінчестером 84-го»:*
— Від братів на Алясці...
— А як же туди?
— Між прикордонниками
на нартах — туди і назад...

* Американська гвинтівка, шанована серед мисливців

* * *

... порт.
Ще тільки вересень, —
хоча початок, —
а тут зима.
Нудний вулканічний пісок —
це берег Берингового моря.
Рядами будиночки
Тягне вулиця в селище.
Іржаві вишикувались
Контейнери,
мало не в піні хвиль,
що велетнями
на берег гупають.
Шукаю вантаж
серед контейнерів,
який за два роки
не розпізнали.
Заглянув
в гнилий дерев’яний амбар:
стіл чи настіл високий
з дощок,
гранчасті стакани –
символ епохи
і п’ятеро вовкуватих
мужиків
круг столу
на мене витріщились.
Усе це
морський порт
і селище Пахачі.
* * *
Від інтернату
до школи
я в скляному переході.
Земля Камчатки
навколо,
млосна картина
зі снігом за склом.
Я довго бреду
і думаю:
— Мене бачать, а я — нікого.
В скляному коридорі
тепло
і квітнуть
білі мої троянди.
Це як виняток тут:
школа на півночі
і архітектор.
* * *
Камчатка зимова,
ще ранок нічний,
свіжо дихає вітер.
Скрип снігу порушує тишу.
«Фу-фу» — і розходяться
вмить
з людськими очима
сполохані добрі собаки.
Мене вабить цей край,
живописна земля, —
все по-новому здалеку
бачиш.
Та в душі так бринить,
відчуваю єством:
все ж десь рідна земля,
десь зелена Вкраїна.
* * *
Моя любов
якоюсь стала іншою.
Я весь тремчу
і так хвилююсь,
шукаю своє слово,
щоб ти відчула,
як пахощі коштовного вина.
як колір перламутру,
як дотичок дитини.
І світ великий вир –
перенесе у сяючі
краї незнані,
в райський сад.
Я огорну тебе,
притисну ніжно,
як ніколи.
Тоді ти зрозумієш,
що я люблю.
* * *
Чим пахнуть троянди
влітку?
Чим пахнуть троянди
восени?
Чим пахнуть троянди
весною?
— Тобою.

ВЕЧІР В БЕРЕГОВОМУ
Сину

Висить над обрієм
штормом омите сонце.
А хмари і небо –
після дощу.
Стомлене море,
притомлені чайки.
Глина червона,
підмита прибоєм,
звалилась звисока.
Гойдають хвилі
ланцюги і байду.
Палиця плаває
в мутній воді.
Миколчині ніжки
ступають по гальці.
Пляжникам хочеться
теплого моря,
а хлопчик жадібний
до моря і вітру.

ВЕЧІР НАД МОРЕМ

О молоде вино,
як пахне свіжим хлібом!
Нагадує воно
той вечір понад морем.
Згасало сонце
за пшеничним полем,
землиця парувала
після зливи,
а далі — море
піднімалось, опускалось..
Співати й мріяти
душа ще не стомилась.

ВІЧНИЙ ГРАД

На спині сивої хвилі
пливу в камінну Керч.
Спекотно серед скель,
маки з-під них проростають.
Прекрасне потріскане
каміння,
як зморшки на лицях
старців!
В оранжевім мареві заходу
колони Пантікапею.
Спускаються до берега моря
красуні в тогах.
Стежками Мітридату
після дощу
біга рум’яний хлопчик,
монетки визбирує древні.
Камінна Керч
політична пустеля.
Середньовічну площу
лякає бронзовий ідол.
В камінній Керчі
про сучасність
нагадує рибний вітер.
Керч — невелика скеля
серед віків.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #24 за 15.06.2012 > Тема "Душі криниця"