|
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2002 > Тема ""Білі плями" історії"
#42 за 18.10.2002
"АВТОГРАФ НЕ ЗБЕРІГСЯ..."
Григорій ЗЛЕНКО, Одеса
З книги життя Тараса Шевченка
І
Не пізніше першої декади квітня 1900 року редакція популярного тоді журналу "Киевская старина" одержала лист з Ізмаїла Бессарабської губернії, задатований 26 березня. Учитель тамтешньої гімназії Левко Іванович Михалевич розповідав, що декілька літ тому бачив у мирового судді сусіднього містечка Кагула Миколи Івановича Мокрицького кілька цікавих пам'яток, дотичних до Тараса Григоровича Шевченка. Він назвав, зосібна, фотографічний портрет поета, примірник "Кобзаря" у виданні 1860 року з подарунковим написом Марії Львівні Мокрицькій, вчиненим 4 лютого того самого 1860 року, і лист Шевченка до Івана Миколайовича Мокрицького, написаний 24 лютого року 1861-го, за два тижні до смерті відправника. Все це були родинні реліквії Миколи Івановича Мокрицького, бо ж Марія Львівна і Іван Миколайович доводилися мировому судді рідними матір'ю і батьком.
Реліквіями вельми дорожили. Левко Іванович Михалевич далі каже: "Я запропонував власникові цих рідкісних речей... послати їх на певний час до редакції "Киевской старины", на що він відповів відмовою, маючи на оці те, що згадані предмети можуть щезнути при пересиланні. Зрештою, недавно мені спало на думку перезняти картку Шевченка і виготовити копію з листа за допомогою фотографії у місцевого фотографа К. Ф. Ляпіна. Обидва знімки вийшли вдалими. До цього можу додати, що, на випадок потреби, повну схожість копій я можу засвідчити в нотаріуса, позаяк у мене зберігаються ще кілька примірників цих копій... Якщо редакція "Киевской старины" визнає за можливе скористатися повідомленим мною матеріалом, то я цілком не проти того, аби це було зроблено у видаваному нею часописі у першій-ліпшій формі".
Що відповіла редакція "Киевской старины" Левкові Івановичу Михалевичу, годі довідатися. За рядом побіжних ознак повідомлення ізмаїльського педагога не викликало в неї інтересу. До цього, ймовірно, спричинилося те, що лист Шевченка Іванові Миколайовичу Мокрицькому давно й широко був знаний за публікацією у книжці Михайла Корнійовича Чалого "Жизнь и произведения Тараса Шевченко. (Свод материалов для его биографии)", яку видано в Києві улітку 1882 року, републікацією у львівському журналі "Світ" (1882, ч. 16 - 17) та повторним видруком з автографа у тій-таки "Киевской старине" за 1885 рік (кн. 3). Оригінали залишилися у Миколи Івановича Мокрицького і щонайшвидше безнадійно втрачені, - принаймні, впродовж цілого двадцятого століття про них було згадано ще раз, через рік після листа Левка Івановича Михалевича, і на тому над долею раритетів родини Мокрицьких зависла напроникна завіса. Годилося б, певна річ, здійснити пошук можливих оповісток у бессарабській пресі початку двадцятого століття, коли вона неодноразово зверталася до шевченківської те-ми, однак за ситуації наших днів це - нездійсненна мрія...
ІІ
Хто такі Мокрицькі? Яке їхнє місце у житті Тараса Григоровича Шевченка?
Подейкують, що мали вони прізвище Таволга. А Мокрицькими зробилися відтоді, як їхній предок оселився на хуторі під такою назвою у Пирятинському повіті Полтавської губернії. Коли Шевченко в другій половині 1830-х років почав відвідувати натурні класи петербурзької Академії мистецтв, там він познайомився з Аполлоном Миколайовичем Мокрицьким, сином скромного пирятинського поштмейстера Миколи Олексійовича Мокрицього та ретельної домогосподарки з нахилом до малювання Уляни Данилівни Мокрицької. Аполлон Миколайович стане другом поета на все життя. Заприязниться Шевченко і з деякими іншими членами розгалуженої родини Мокрицьких.
Братів в Аполлона Миколайовича було кілька: Олександр, Михайло, Петро, Іван. Старший, Олександр, народився 1805 року, дістав фах лікаря і практикував в отчому краї. Михайло з Аполлоном, що прийшов на світ 1810 року, у 1818 - 1822 роках учився в Полтавському будинку виховання бідних дворян, попечителем якого був Іван Петрович Котляревський. Згодом Аполлон вступив до Ніжинської гімназії вищих наук, яку закінчив 1830 року; подальша його доля єднається з Петербургом, де він зажив авторитету художника. Про життя Михайла, на жаль, нічого не відомо. Петро, 1814 року народження, вчився у столичному Дворянському полку (існував такий заклад!), згодом "служив у козаках на Кавказі", в 1840-х роках вийшов у відставку і жив у Пирятині. Шевченко гостював у нього, повернувшись із заслання, під час останньої подорожі на Україну. На смерть поета Петро Миколайович, який тоді гостював у Петербурзі, відгукнувся віршем "Плачте, очі, виливайте до сльозини, до росини" і прочитав його над домовиною Шевченка; твір цей оприлюднив журнал "Основа" (1861, кн. 3) за родовим прізвищем автора Таволга; а Михайло Федорович Комаров завів його до свого "Вінка Т. Шевченкові...", що вийшов в Одесі 1912 року. Найменший Іван, 1822 року, служив у столиці з двадцятилітнього віку; 1844 року познайомився з Шевченком у брата Аполлона. На час звільнення поета з каторжної солдатчини був управителем канцелярії петербурзького обер-поліцмейстера Петра Шувалова, прийняв поета, як записано в його щоденнику, "полуофициально, полуфамильярно. Старое знакомство сказалося в скобках". Іван Мокрицький допоміг Шевченкові оформити документи для поїздки на Україну, але водночас разом з Шуваловим підписав листа до київського, чернігівського і подільського губернаторів про встановлення над поетом суворого поліцейського нагляду (посада зобов'язувала!).
У службовому кабінеті Івана Миколайовича Шевченко познайомився з його дружиною Марією Львівною Мокрицькою. 6 квітня 1858 року він занотував: "Она урожденная Свичка и настоящая моя землячка. Мы с ней встретились как старые знакомые". Через два з лишком тижні, 22 квітня, зустріч відбулася у домашній обстановці: "Вечером с Семеном (Гулаком-Артемовським, славетним співаком і композитором. - Г. З.)... пошли к землячке М. Л. Мокрицкой и до второго часу с удовольствием переливали из пустого в порожнее".
З Марією Львівною Шевченко, вірогідно, бачився значно раніше: коли поет відвідував Україну в 1840-х роках, вона була підліт- ком - і могла запам'ятатися "блідою тінню". А от батька її Шевченко гаразд знав. У щоденниковому записі, зробленому 20 липня 1857 року, читаємо його згадку про "знаменитое торжище" - Іллінський ярмарок у Ромнах 1845 року: "Три дня сряду глотал пыль и валялся в палатке покойного Павла Викторовича Свички (поет помилився: його величали Левом Миколайовичем. - Г. З.). Сам он себя называл только огарком от большой Свички и сальным огарком". Справді, на середину 1840-х років від маєтку діда Марії Львівни, Миколи Петровича Свічки, який мав шість з половиною тисяч десятин землі, залишився "недогарок". Відставний поручик Лев Миколайович Свічка, що був одружений з сестрою поета Євгена Гребінки, Ганною Павлівною, жив у селі Городище Пирятинського повіту. Дружину на час зустрічі з Шевченком він поховав, та й сам через місяць після ярмарку в Ромнах помер, був похований поруч з Ганною у Гребінчиному Яру Пирятинського повіту.
Веселуни Свічки так закарбувалися у поетовій пам'яті, що він присвятив їм кілька просторих уступів у повісті "Близнецы", де знову згадано Лева Миколайовича Свічку (на цей раз саме Лева Миколайовича!), який "справедливо называл себя огарком". "Прекрасный человек Лев Николаевич! - сказано тут. - А какие у него деточки, просто ангелы Божии, особенно Наташа. Особенно когда запоет - просто прелесть...". Чи не зрадила, буває, Шевченкові пам'ять і чи не виступає під іменням наташі Марія Львівна Свічка-Мокрицька, з якою доля звела поета знову, аж у Петербурзі?
Скільки разів бував Шевченко в господі Івана Миколайовича та Марії Львівни Мокрицьких, хто тепер скаже. Знаємо напевне лиш те, що останнього свого листа, який зберігся у Миколи Івановича Мокрицького, він написав саме їм. Шевченкознавці навіть вважають, що це взагалі був останній автограф поета. Шість десятків слів і сполучників - свідчення важкого і фізичного, й душевного стану автора: "...я болен, другой месяц не только на улицу, меня и в коридор не пускают. И не знаю, чем кончится мое затворничество".
Мокрицькі листа зберегли, передали разом з фотознімком Шевченка й подарованим Марії Львівні "Кобзарем" синові. З Петербурга родинні реліквії потрапили на Бессарабію, де їх бачив не тільки Левко Іванович Михалевич...
ІІІ
У Кишиневі, на переході з дев'ятнадцятого в двадцяте століття, працював правник Сергій Павлович Шелухин. Активний журналіст, він не чужий був і поетичному слову, друкував свої вірші за псевдонімом Сергій Павленко. 1901 року чималий цикл їх з'явився у львівському журналі "Літературно-науковий вістник". І тоді-таки цей часопис у відділі хронікальних матеріалів, за криптонімом С. П-ко, подав нотатку Шелухина "Пам'ятки по Шевченкові". Йшлося про "Кобзар" з інскриптом поета та його лист, що зберігалися у мирового судді з містечка Кагула Ізмаїльського повіту Миколи Івановича Мокрицького.
Коли переглядаєш різноманітні шевченкознавчі розвідки наступного часу, складається враження, що публікація Шелухина зацікавила фундаторів Українського національного музею у Львові, заснованого 1905 року за починанням митрополита Андрія Шептицького. На середину 1920-х років лист Шевченка до Івана Миколайовича Мокрицького, як видно з коментаря Миколи Новицького, вміщеного в академічному виданні епістолярію поета, котре здійснено 1927 року, буцімто перебував у фондах згаданого закладу. "...Друкується з автографа, що належить Українському Національному Музею у Львові", - сказано тут. "Цей лист до Мокрицького, - додав Сергій Єфремов, - був, треба думати, останніми рядками, що вийшли з-під пера Шевченка. Поминаючи навіть зміст - оте невпевнено-загрозливе "не знаю, чем кончится мое затворничество", - він звертає на себе увагу і своїм зовнішнім виглядом. Невиразне, невпевнене письмо... і сила помилок показують, як важко було писати поетові навіть коротенького і простого змістом листа. Згадуються слова ще одного з попередніх листів: "Так мені погано, що я ледве перо в руках держу...". Цілком справедливо біограф Шевченків (О. Кониський. - Г. З.) уважає ці останні рядки "дзеркалом душі недужого...".
Аби читач навіч побачив стан Шевченка у хвилини, коли він звертався до Івана Миколайовича Мокрицького, передаючи уклін Марії Львівні Мокрицькій, в томі "Листування", на сторінці 201-ій, було вміщено факсимільне відтворення листа. Ця фоторепродукція збереглася і тепер входить до фонду поета у відділі рукописів і текстології Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка Національної Академії наук України. Нею продовжують послуговуватися упорядники чергових зібрань епістолярію Шевченка. "Друкується за факсимільною копією (№ 694) з листа, що належав Українському національному музею у Львові", - зазначено в томі шостому ювілейного Повного зібрання творів поета (Київ, 1957), який було започатковано до 125-річчя Шевченка. Те саме повторено в томі шостому Повного зібрання творів, випущеного до 150-річчя Шевченка (Київ, 1964).
"Автограф не зберігся", - читаємо там і там. Але чи був він в Українському національному музеї? Ніхто жодного разу не задокументував наявність його у Львові, як це було вчинено пізніше з одержаною у Києві факсимільною копією. На мій погляд, до Львова після оприлюднення нотатки Сергія Шелухина могло потрапити одне з фотовідтворень листа Шевченка до Івана Миколайовича Мокрицького, виготовлене на замовлення Левка Івановича Михалевича в ізмаїльському фотоательє К. Ф. Ляпіна. Це - найбільш вірогідна версія появи листа у Львові. Якби родинні реліквії Мокрицьких опинилися у Сергія Шелухина, котрий через деякий час після видруку нотатки в "Літературно-науковому вістнику" перейшов на службу в Одесу, тут про це знали б члени місцевої української "Громади", а згодом - "Просвіти", зосібна Михайло Федорович Комаров, який уважно збирав відомості про Шевченкіану. Але ж бо, про пам'ятки в причорноморському краї ніхто ніколи не говорив, тим паче - не писав.
Як воно все-таки склалося насправді?
"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2002 > Тема ""Білі плями" історії"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=110
|
СТО ╤СТОР╤Й ВИЗВОЛЬНО╥ В╤ЙНИ
«ТРИП╤ЛЛЯ. СПОЧАТКУ БУЛА ГЛИНА»
ПЕЧАТКИ НАШО╥ ДЕРЖАВНОСТ╤
РУСЬ – СПАДОК УКРА╥НИ
