Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

НАЙПЕРШІЙ ТОПОЛІ

Наша тополе, найперша тополе,
В ріднім селі, у подільськім краю,
Йду я до тебе то лісом, то полем,
Бачу тебе, наче матір мою.

Бачу з колиски в застільне віконце,
Серце дитяче і досі щемить...
«Мамо, а що це?» — запитую.
«Сонце».
«Мамо, а це?» —
«Тополина шумить».
«Мамо!» А очі її голосили...
«Мамо!» А нічого дітям зварить.
«Мамо!» А хліба уже й не просили...
«Мамо...» А трудно уже й говорить.

Листя малих тополяток жували,
Бо не ставало кваску, богили...
Де ви, однолітки?
— Нас повбивали...
В вишні, в калиноньку
ми перейшли...
Я ж підростав і тягнувсь до малечі.
Заздрив, тополе, твоїй висоті.
Як не зрубали тебе в холоднечі,
В люті хуртечі, в хурдиги круті?

До подушок примерзали ночами.
Згодом забрали уже й подушки...
Ти розгнівилась. А люди мовчали...
Мати пере голубі пелюшки...

Чорному ворону крила зламати
Ти намагалась, та клятий летить...
Вже чужаки навели автомати —
Ти поривалась гіллям захистить...

Мирного люди діждались врожаю,
Тільки удосталь хлібця не їдять.
Видно, як діти удаль виїжджають,
Внуки у гості лише приїздять.

Видно картоплю, і мальви, і зілля.
Видно: господарі добрі живуть.
Тільки ніколи не грають весілля,
Тільки веселощі рідко пливуть...
Видно вже іншу вину
 безневинну —
Душу людини ізнов окрадуть.
Видно: виносять ізнов домовину,
Важко виносять і важко кладуть...

Маму із усміхом строго-красивим,
Тата з розбитим розумним чолом...
Йшов я до тебе чорнобилем сивим,
Темножурним і гірким полином.

Сила незрима й тебе зачепила,
Ледь зачепила промінням біди...
Вітер колише зелені вітрила.
Чую, як ти заклинаєш: «Прийди!»
Бачу тебе, мов з колиски, щорана,
Чую твій шум, незабутній мені.
Бачу, тополе, з вершини Балкана,
Чую в Литві, як шумиш вдалині.

Йду я до тебе то лісом, то полем.
Пахне рілля, України земля...
Рідна тополе, найперша тополе,
Ти прошуми і востаннє здаля!
* * *
Ти розумна і добра,
 ти весела і гарна на вроду,
Та чи знаєш, дівчино,
 якого ти роду?
Ми жили споконвіку — над Россю, над Богом, Славутичем.
Ми не зайди — поляни й древляни,
ми тиверці й уличі.
Ми плекали наш сад,
ми творили мелодії гусельні.
Ми жили споконвік.
Звались предки русинами
й русами.
І сіяв Київ-град,
між великими сяяв столицями.
Ярославни були
 у державах Європи царицями.
Дивували ми світ і соборами,
 й плужною крицею,
І книжками, і медом, й золотою, мов сонце, пшеницею.
Ми б далеко пішли все новими,
як день, доріженьками,
Та змагались віки із сусідами,
 із воріженьками.
Вміли навіть селянки читать
 і писать у Хмельниччину,
Це Алепським Павлом,
патріарховим сином, засвідчено.
Не шукаймо листів тих жінок — мов листочки, навіки утрачені.
Лиш пісні залишили Чураївни,
братами збатрачені.
Супостати прийшли.
Ми страждали, безвинно покарані.
Нам ламали хребет, виривали язик
браття-Каїни.
Напували нас трійлом,
 підступно солодкими чарами —
І нащадки Трясила
 в неволі росли яничарами.
Пустоцвіти ростуть і сьогодні
 із доброго кореня,
Та народ не загинув,
 не вмерла Вкраїна нескорена.
Україна нова, незалежна
 ще тільки рождається.
Як страждає народ, як нещасний
 народ настраждається!
Селянин догрібає соломку
 і триннячко вилами,
А довкілля гуде іномарками,
 повниться віллами.
Наступає зима, притискає
 і кривдить морозами...
В нас нічого нема —
 розікрали усе й повивозили.
Нас годують примарами,
напувають підступними чарами,
Богунові нащадки й сьогодні
 ростуть яничарами.
Та народ не вмира — буряки
 проривають поляночки
І співають про волю синьоокі,
 мов льон, волиняночки.
В старожитнім таночку
чарівно пливуть подоляночки,
Рушники вишивають коханим
 палкі полтавчаночки.
Хоч бідує народ, хоч нещасний
 народ настраждається,
Та нова Україна
 у муках великих рождається.
* * *
На Байковім друзі та браття
Лежать у Дем’яновім Лазі...
І там ще лежать,
 де й пташки не летять,
Не квітнуть калина чи в’язіль.

Калини нема і могили нема,
Лише черепи заклинають...
Жива тільки пам’ять і тиша німа...
Подекуди й тиші не знають.

На Байковім друзі та браття лежать,
У селах лежать невеселих...
І птиці летять, і хмаринки біжать,
Гойдають малят каруселі.

І люди питають —
і мертві, й живі —
Питають у будень і в свято,
І ті, що шепочуть у темній траві,
І ті, що гуркочуть крилато,
Питають, чи завше по правді живу.
Не завше, братове, не завше...
Та вірую в правду, в планету живу,
Катів неймовірних проклявши.

На Байковім друзі незнані лежать,
Лежать в Биківні та в Катині...
Вогні галактичні над ними дрижать
І шлють засторогу людині.

БАЛАДА ПРО НОЖІВКУ

Ножівку в мене відібрав лісник,
Озброєний рушницею і дужчий.
«Фашистський гад,
прислужник проклятущий!..» —
Я лаявся, як вершник чорний зник.
Нездужа мати, зовсім не стара.
У вікна лізе скипень волохатий...
У пальці хука братик серед хати.
Ховається від каторги сестра.
Усе в саду зрубали ми раніш.
Нещастя сунуть —
 ну немає спину...
Фантазував я: вдарити б у спину
Цього лакузу, вигостривши ніж!..
Хтось підстеріг кривого лісника,
Заздалегідь припас
 міцну вужівку...
«А може, й добре,
 що відняв ножівку?» —
Тепер питання часом виника.
А може, він присяги й не ламав,
Був не пригінчим —
 лісу оборонцем?
Кричав бувало: «Спалюєте сонце!»,
Та руку на людей не піднімав.
Нові дерева тягнуться в блакить.
Нова доба, і радісна, і грізна...
А ясен досі листям шелестить,
Той самий ясен, що тоді надрізав...

КОХАННЯ КОРОЛЕВИ

Відпливала каравела
Рано, на зорі.
Заридала королева
В замку на горі.
У тієї каравели
Мужній капітан.
У тієї королеви
Претоненький стан.

Віддала б вона корону,
Привілеїв світ,
Лиш накласти б заборону
На морський похід.

Що їй трон, держава ціла,
Дужа у віках,
Як вона від щастя мліла
В милого руках!

Що їй персні, діаманти,
Чарівне кольє!
Краще б серп Діані мати,
Полечко своє.

Щоб росло зелене жито,
Щоб цвіла земля,
Щоб з коханим любо жити,
Народить маля...

Йде з походу вогняного
Здобич золота.
Мореплавця молодого
Хвиля не верта...

У тієї каравели
Інший капітан.
У тієї королеви
Обважнілий стан.

Чи браслети, чи кайдани?
Бранка самоти...
Осоружного тирана
Вбити і втекти?

Утікати їй? Чекати?
Ворухнулось знов...
Чи спасителем, чи катом
Стане їй любов?

ОЗЕРНЕ ДИВО

Я знаю озерце на милій Волині.
На тому озерці ясна тишина.
А квітів немало в озерці донині,
А серце чарує найдужче одна.
То, може, й не квітка —
 трава чарівна.

У воду корінням, до сонечка
цвітом.
Чотири листочки — мов тайна
 бринить,
Чотири листочки —
 мов сторони світу,
А полумінь цвіту бентежно горить
І рветься у небо, в огрому блакить.

Займаються квіти весною
 щоранку,
А папороть квітне —
 попробуй знайди.
Марсиліє дивна, чи ти марсіанка,
Чи ти волинянка, царівна води,
Чи ти полонянка розлуки-біди?

А може, ти зірка, що впала
 світанням
І стати зорею не може ізнов?
А може, ти вірне, найперше
 кохання?
А може, остання, найвища любов,
Така неможлива, тужлива любов?

«Ні листу, ні цвіту, не можна зривати», —
Благає-шепоче ясна тишина.
Чи будеш довічно людей чарувати,
Замріяна квітко, сумна дивина?
А може, й не квітка — трава чарівна.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #16 за 19.04.2013 > Тема "Душі криниця"