Версiя для друку Обговорити в форумi

Література

Сейран Сулейман — один з наймолодших сучасних кримсько-татарських письменників. Нещодавно йому виповнилося тридцять три. Народився він 18 лютого 1979 року в м. Кува Ферганської області Узбекистану. Від 1991 року живе в Криму в селищі Зуя Білогірського району. Закінчив Кримський державний інженерно-педагогічний університет (відділення кримськотатарської мови та літератури). Працює в редакції газети «Янъи дюнья» («Новий світ»). Учасник всеукраїнських семінарів молодих авторів, що відбулися в Ялті, Коктебелі, та конкурсу молодих літераторів «Гранослов-2003». У Києві побачила світ двома мовами — кримськотатарською та українською — перша збірка віршів «У твоїх очах я зорі бачив» («Сенинъ козьлеринъде йилдизлар корьдим», 2003 р.).
Свої перші літературні проби пера Сейран писав російською та турецькою мовами. Але щаслива доля звела його з відомим кримськотатарським поетом Юнусом Кандимом (на жаль, уже покійним), який дав поету-початківцю кілька уроків з віршописання, прищепив йому любов до своєї рідної мови — кримськотатарської.
Ось як про це згадує сам Сейран: «Ще будучи студентом третього курсу, якось, завітавши до редакції газети «Янъи дюнья», я познайомився з поетом Юнусом Кандимом. Ця зустріч змінила все моє життя, і за це я вдячний долі... Ю. Кандим заходився вчити мене азів журналістики, навчав, як літературною мовою писати статті. Для мене це було неабияк важливо. Прочитавши мої перші вірші (а вони були ще дуже слабенькі, та й помилок у них не бракувало), Юнус-ага не відкинув їх, не сказав «облиш ти це діло, друже», а навпаки, давав поради, показував на прикладах, як краще висловлювати свою думку у віршеві, як не стати рабом рим. Порекомендував мені відвідувати літературне об’єднання «Ільхам» («Натхнення»), яке сам створив 1999 року на базі бібліотеки імені І. Гаспринського. А 2000 року наш клуб випустив у видавництві «Доля» збірник поезій молодих кримськотатарських поетів, де видрукували й мої вірші».
Звідтоді минуло більше десяти років. За цей час Сейран видав збірку поезій «Уч кальбім» («Лети, моє серце!»), збірку поезії і прози «Джемден бір авуч» («Пригірщ із цілого), брав участь в поетичних фестивалях Туреччини. Його вірші увійшли до двомовної антології кримськотатарської поезії ХІІІ-ХХ століть «Кунештен бир парча» («Окрушина сонця», К. 2003). У 2003 році Сейрана Сулеймана було прийнято в члени Національної спілки письменників України. Він пробує свої сили і в перекладацтві, зокрема, перекладає кримськотатарською мовою твори молодих українських поетів Богдана Поліщука та Ганни Ковальчук, з якими подружився під час нарад молодих письменників у Ялті та Коктебелі (2001-2002).
А сьогодні ми хочемо уперше познайомити читачів з прозаїком Сейраном Сулейманом, подаючи в перекладі українською одне з його оповідань, присвячених нелегкій долі депортованого в травні 1944 року кримськотатарського народу. «Я вважаю, — каже Сейран, — що літературні твори — поетичні чи прозові — повинні нести позитивні емоції, добро. А ті твори, після прочитання яких хочеться книжку з ними сховати чимдалі, геть з очей, — вони не для мене».
Отож Сейран Сулейман вимогливий і до себе, і до свого письма. І в цьому переконуєшся, читаючи його оповідання «Біля отчого порога», сповнене щемкого болю і людського співчуття до долі депортованого сталінським режимом кримськотатарського народу.

Сейран СУЛЕЙМАН
БІЛЯ ОТЧОГО ПОРОГА
ОПОВІДАННЯ

Коли бабуся Гульзаде зійшла на потрібній їй станції, сонце вже простягало землі своє яскраве тепле проміння. Народу довкола було багато — хтось уже приїхав, а хтось, навпаки, тільки готувався від’їжджати. Старенька довго добиралася до цього місця. Їхала поїздом не з одною пересадкою. В дорозі вона погано спала. В голові була лиш одна думка — будь-що встигнути дістатися до свого батьківського дому!
На залізничній станції бабуся Гульзаде сіла до автобуса і вже за годину зійшла на зупинці, неподалік від якої було те село, в якому вона народилася рівно сімдесят років тому. Наближаючись до села, літня жінка пильно вдивлялася в довколишню місцевість, ніби хотіла переконатися, чи сюди вона втрапила. Тут на одній з вулиць був батьківський дім.
Гульзаде йшла повільно. На душі була і радість, і хвилювання, і навіть якась тривога, причину якої сама не могла зрозуміти. Всього місяць тому її виписали з лікарні, і перенесена на серці операція ще зрідка давалася взнаки. Звичайно, якщо лікарі дізнаються про її «мандрівку», вони будуть дуже невдоволені.
Бабуся Гульзаде роззиралася навсібіч і не вірила самій собі. Зараз вона знову йшла своїм селом, ніби й не було розлуки. Розлуки, що тривала ціле життя — шістдесят років... За цей час багато забулося, але не все стерлося з пам’яті. Особливо з приємністю згадуються дитячі роки, безтурботні, щасливі дні. «Треба ж, — міркувала вона. — Ще недавно я бігала в цих місцях, ще недавно я була маленькою дівчинкою з довгими косами, а тепер...»
Ах, час, дорогоцінний час, який ми часто-густо не цінуємо. Інколи хотілося б щось вернути, щось поправити, та вхопитися вже ні за що — все минуло безповоротно. Тільки лиш починаєш усвідомлювати ціну часу, а його вже майже не лишилося...
«Звідси брат і батько пішли на війну, звідси нас з мамою і сестрою Хатідже вивозили разом зі всіма...»
Старенька навіть не помітила, як з її очей викотилася горошина першої сльози. «Ні, я обіцяла собі, що не буду плакати! Я повинна берегти сили, аби дістатися до рідного отчого дому», — умовляла вона себе.
Місцеві жителі, що зустрічалися їй, уперше бачили в своєму селі цю жінку і дивувалися, що вона йшла заплакана, пильно вдивляючись в кожну хату. Звідки їм було знати хто вона й звідки...
Коли бабуся Гульзаде уже майже дійшла до хати, в якій вона народилася, поряд з нею на досить великій швидкості промчала вантажівка. Курява, що несподівано здійнялася, якийсь час заважала їй дихати. Але жінка навіть не зупинилася. Вона взагалі не збиралася зупинятися ні на хвилину. Тим паче зараз, коли до рідного порога лишалися лічені кроки. Та й чи могло взагалі щось зупинити її, котра за своє життя пережила стільки труднощів? Ні, тільки не тепер, не зараз!
Щоправда, багато років тому, коли вона вперше спробувала вернутися до рідного дому, це все ж таки сталося. Тоді в Сімферополі її разом з сім’єю — чоловіком і двома дітьми — затримала кримська міліція. Працівники міліції, дізнавшись, що на півострів «самовільно переселилася» чергова кримськотатарська родина, тут же викликали своє «високе» начальство. Полковник міліції, який прибув, зажадав, щоб протягом доби родина Юнусових добровільно залишила Крим, інакше...
Гульзаде і її чоловік Джелял довго вмовляли полковника не чіпати їхню сім’ю.
— Ми не злочинці, ми вернулися на Батькіщину, ми все життя трудимось, ми знайдемо роботу і разом зі всіма будемо відбудовувати наш Крим...
Але полковника, який звик завжди виконувати накази, заздалегідь було проінструктовано щодо кримських татар, і він твердо стояв на своєму:
— По-перше, Крим не ваш. По-друге, ми чудово обійдемося без вас. Ніхто вас тут не пропише, так і знайте! Сказано — їдьте, в мене й без вас багато різних справ. Набридли ви вже всі — їм кажуть не можна сюди, а вони все одно лізуть і лізуть. Тільки на минулому тижні цілий «десант» звалився на мою голову — п’ять таких же сімей видворив. І от на тобі — ще одні явились, не запилились...
Родина Юнусових не збиралася їхати звідти, куди давно мріяли вернутися і куди так довго добиралися. Та ба, сили були нерівні. Додатковий загін міліції, що приїхав уночі, за вже не раз добре відпрацьованим сценарієм, видворив молоду сім’ю з Криму. Саме тоді кілька правоохоронців жорстоко побили її чоловіка, аби на все життя забув дорогу до Криму. Саме після цього інциденту Джелял почав часто скаржитися на головний біль. Але жодні ліки йому не допомагали.
Якось в Херсоні, куди вони перебралися, щоб бути якомога ближче до Криму, лікар порадив йому поїхати полікуватися до Криму, в Ялту.
— Дякую, лікарю, — відповів йому Джелял, — я з радістю б, але поки що мені не можна туди...
Лікар Анатолій Борисович любив людей, ніколи не ділив своїх пацієнтів за національностями. Але він жив і працював у країні, яку любив і підкорявся її владі. А в тієї були свої і чужі, угодні і невгодні народи. Для тогочасної влади кримські татари вважалися людьми «другого сорту», які набридали своїми постійними вимогами вернути їм Батьківщину. Адже ця влада звикла сама вирішувати, в кого де Батьківщина...
Давно вже немає на цьому світі її чоловіка Джеляла. Давно вже діти і внуки бабусі Гульзаде роз’їхалися хто куди, і тепер вона самостійно дісталася туди, звідки ніхто і ніколи її не прожене.
Бабуся Гульзаде дійшла до кінця вулиці. Прямо перед нею стоїть її дім. Він  майже не змінився звідтоді. Такі ж стіни, щоправда, потріскані в багатьох місцях, ті ж самі вікна, той же дах зі старої черепиці... І все ж дім видався їй якимось маленьким — у дитинстві він був більшим. Та й колодязя у дворі чомусь не було. А на подвір’ї нічого, окрім трави, не росло. Тільки велика горішина одиноко стояла на тому самому місці в кінці двору. А колись батько розвів на цьому місці квітучий сад, де вона маленькою любила гратися. Давно минуло дитинство. Нема саду. Зате стоїть батьківський дім, росте як і колись горішина, посаджена його руками. І головне — сильна пам’ять.
Бабуся Гульзаде зупинилася навпроти рідного дому. Вона довго дивилася на нього і про щось думала. Вираз її обличчя періодично мінявся, то застигаючи в болісній напрузі, то жвавішав від приємних спогадів. Вона вдивлялася в кожну деталь дому, двору, начеб сподівалася там когось побачити. Але в будиночку, певно, давно вже ніхто не жив. Якимсь порожнім і самотнім здавався він їй. Довго стояла вона біля похилої хвіртки, не наважуючись увійти до двору. І от, зібравшися з духом, ступивши крок в напрямку рідного дому, бабуся Гульзаде раптово відчула різкий біль в серці. Охнувши, ледве сіла біля хвіртки. А погляд не відривався від отчого порога...
І несподівано двір, який ще хвилину тому був самотнім і пустельним, наповнився голосами, лункими звуками сокири. Це батько і брат кололи дрова і про щось серйозно розмовляли. А трохи віддалік від них сиділа Хатідже і гладила сусідського кота, вмовляючи його більше не втікати. Ще якась маленька дівчинка підбирала на землі горіхи, що нападали з високого дерева. Когось вона дуже нагадувала. Хто це?
Бабуся Гульзаде напружилась, збираючись на думках... Та це ж вона сама і є! Тільки такою дівчинкою вона була шістдесят років тому! Невже таке можливо? Отже, можна повернути час назад, вернутися в дитинство?! На жаль... Як несподівано виниклий міраж, картина з минулого так само несподівано зникла. Але в ту ж мить звідкись здалеку долинула красива давня мелодія. Бабуся Гульзаде її відразу пізнала. Саме цю пісню часто в хвилини зажури співала її мама. А зараз ця мелодія стала справжньою розрадою для бабусі Гульзаде, здалася такою солодкою, як цукерка, якою зрідка балували її в дитинстві. Пісня лунала наростаючи, перетворюючись для бабусі на молитву. «Я дійшла до нашого дому, мамо, чуєш? Я тут, я вернулась! Як же довго я ждала цього дня — майже все життя! Якою довгою була ця моя дорога додому». Але Всевишній почув мене, він дав мені сили дістатися до рідної домівки...
*   *   *
Увечері того ж дня жителі села знайшли на лавочці біля давно запустілого будиночка бездиханне тіло незнайомої літньої жінки. Ніхто так і не взнав, звідки вона приїхала. Навіщо якась невидима сила привела її до цього дому? Про що вона думала в останні хвилини свого життя? Все кінчено, все заспокоїлось і затихло... Віднині її душа була там, де вже давно були душі всіх тих, кого вона знала від дня свого народження, дарованого Богом.

Переклад з кримськотатарської
Данила КОНОНЕНКА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 17.05.2013 > Тема "Душі криниця"