Версiя для друку Обговорити в форумi

До 200-річчя Кобзаря

У Національному музеї Тараса Григоровича Шевченка екскурсоводи часто бачать подив і захоплення в очах відвідувачів. Це мить несподіваного відкриття для себе багатого і складного образного світу Т. Г. Шевченка — художника. Його невеликі за розміром полотна, акварелі, сепії, офорти, рисунки олівцем наділені нев’янучою силою великого мистецтва.
У світі немає видатних художників, до яких повсюдне визнання прийшло вже після смерті. Це тільки наш Тарас — великий митець, творча індивідуальність якого навдивовижу розмаїта.
Поет могутньої, полум’яної пристрасті понині дивує весь освічений люд. Він також добре знаний як прозаїк і драматург. Його вулканічній душі для вияву колосальних пристрастей і дум замало було одних лише слів, нехай і вогненних. Душа його прагнула продовжити своє буття у барвах, лініях, пластиці, архітектурі, скульптурі.
Поет, очевидно, був свідомий своєї великої місії, бо пророчо звучать його слова:

Воскресну нині! Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих… Возвеличу,
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово…

Мільйонам читачів поет відомий як найщиріший лірик. Рідна цій ліриці поезія його пейзажів і жанрових композицій. Критичний струмінь б’є в його малярських творах… Зрештою, Т. Г. Шевченко — портретист за покликанням. Він писав: «Мало бачити, милуватись прекрасним, розумним, добрим чолом людини, — треба малювати його на папері і милуватися ним як творінням живого Бога. Ось що треба для повного нашого щастя, для нашого повного життя!»
У всьому вітчизняному образотворчому мистецтві ХІХ сторіччя не можна назвати іншого видатного художника, який би так багато уваги приділяв такому різновидові портрета, як автопортрет. Слава і велика подяка Богові, що до нашого часу дійшло понад тридцять авторських зображень Т. Г. Шевченка.
Не із примхи і для розваги, не із схильності до самомилування і не заради демонстрування віртуозної майстерності брався художник за олівець та пензель, аби витворити на папері та полотні і довірити людям власний образ.
Автопортрети справжніх митців завжди є наслідком самоаналізу та самопізнання особистості. На превеликий жаль, з різних причин малярський доробок митця вивчений не так добре, як поетичний. Це стосується конкретно кожного твору і загальних проблем творчості художника. Тому соромно нам бачити нашого Пророка тільки у кожусі.
Усі десять невольницьких літ тяжіла над Кобзарем нелюдська заборона писати і малювати. Але й у жахливих умовах солдатчини митець знаходив сили для боротьби і таємно, дотримуючись конспірації, продовжував творити, про що говорить його поезія:

Хоч доведеться розп’ястись!
А я таки мережить буду
Тихенько білії листи.

Таке кредо митця однаковою мірою стосується його як поетичної, так і малярської творчості.
Т. Г. Шевченко мислив по-народному. Свята думка нашого патріота, сина України. Він писав: «Історія Південної Росії, точніше України, всіх і всякого дивує своїми напівлегендарними лицарями і тим, що тут діялося. Народ навдивовижу оригінальний, земля прекрасна, і усього того ще не бачили очі освіченого люду, тоді як Україна давно вже мала і композиторів своїх, і художників, і поетів.
Що їх так причаровувало, що вони забули своє рідне, — не знаю… Ті, хто хоч раз бачили нашу Україну, кажуть, що хотіли би жити і вмерти на її прекрасних полях.
А що казати нам, дітям її… треба любити і пишатися найкращою своєю матір’ю. І я, як син її великого сімейства, служу, якщо не ради добра для нього явного, то принаймні, для слави імені України. Навчений трохи мистецтву малярства, я розпочав видання, назване мною «Мальовнича Україна».
У багатьох майстрів слова образ поета подається ідеальним. У О. С. Пушкіна таких віршів кілька — «Пока не требует поэта...», «Поэт, не дорожи любовию народной» та інші. Є такі вірші у Гете, Гейне, Беранже, Міцкевича, Лермонтова, Некрасова і багатьох інших.
Ми називаємо Т. Г. Шевченка народним поетом, тому що всі його думки, любов присвячені народові, боротьбі за його визволення та щастя. Наш Пророк був, є і буде полум’яним українським патріотом на тисячоліття. Він писав:

Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені.

Його ніколи не покидала віра в те, що «Сонце йде і за собою День веде…». Громове слово Тараса лунало, лунає і буде лунати тисячоліттями далеко за кордонами нашої держави.
Він — спільник наш у боротьбі за мир, за вселюдську правду і вселюдське щастя. Благородна простота — основна риса його творчості. Величезне багатство Шевченкових ритмів, завжди підпорядкованих внутрішньому змісту; поет чудово володіє внутрішніми римами та іншими засобами музичних віршів.
Великий Тарас незрівнянний майстер звукопису. Але звукопис, алітерації у поета ніколи не були самоціллю. Слово в його руках було зброєю боротьби з усім жорстоким, і він гострив цю зброю невтомно все своє життя. Багато гірких, сумних, трагічних сторінок у поета, викликаних тогочасним життям. Тарас Шевченко писав:

Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже, вбогий,
нелукавий!
Ходімо дальше,
дальше слава,
А слава — заповідь моя.

Слава не забарилася, йшла по тернистій доро-зі царського правління Російської імперії. Тому мужній наш Тарас кличе долю:

Доле, де ти!
Доле, де ти?
Нема ніякої…
Коли доброї жаль, Боже,
То дай, злої, злої!..

Талантами Бог щедро наділив його ще з пелюшок. На жаль, доля обминула його, тому Тарас кличе хоч злої дати йому. Зла доля не забарилася… відміряла йому аж 47 років. У такі роки — це розквіт людини. Але не стало нашого Кобзаря на половині земного шляху. Гірко, страшно, боляче, сумно, трагічно, загадково...
Свого часу я відвідала поетову кімнату-музей у С.-Петербурзі в Академії мистецтв. На другому поверсі Академії радянська влада виділила під музей маленьку кімнатку, де мешкав наш Пророк після повернення із заслання. Більш ніж скромно, можна сміливо сказати, що убого, бідно і дуже скромно...
Слухаю екскурсовода і ридма-ридаю. Сльози градом котяться по обличчю, але стримати їх не можу. Вислухала все, що говорила мила жіночка-екскурсовод. В кінці екскурсії ведуча тихо запитала мене:
— Это, наверное, ваш очень далекий родственник?
— На превеликий жаль, ні! — відповіла я.
— Да! Здесь многие плачут, в основном с Украины, особенно с Западной Украины…
Я щиро подякувала їй за коротку змістовну розповідь про нашого Велета — Тараса, хоч знала і знаю про нашого Генія дуже багато, набагато більше, ніж почула. А хіба можна не знати про нашого титанічного працелюба, патріота України, поборника правди на віки та тисячоліття? Це наш Ісус Христос український!
Відвідала в С.-Петербурзі також музей-квартиру російського класика О. С. Пушкіна. Обстановка наче і проста, але площа не маленька: дитяча, вітальня, їдальня, спальня, велика бібліотека, відповідні меблі у кожній кімнаті. Родинний затишок: діти, дружина поета, прислуга, гувернантки і таке інше.
А що ж у Тараса було: сирітство, кріпацтво, наймитування, зневага до кріпака, статків ніяких, поневіряння, заслання на 10 років у Казахстан; заборона писати і малювати, розмовляти з людьми. Суцільна муштра, переслідування, доноси, безгрошів’я. Царські посіпаки дуже боялися бунтаря, його правди і свободи. А пристосуванцям жилося «вольготно на Руси»...
Тарас прожив дуже мало, але яскравий його талант свідчить про могутню силу духа, титанічну працю (не змарнував ні хвилини). Божий дар — а це талант до всього: пера, пензля, музики, архітектури, скульптури; доброта до всього живого, прекрасного, Божого вивела його на шлях неперевершеного ніким Митця. Він знаний в усьому світі, у кожному куточку нашої планети.
Він — бунтар, піднімав всіх трударів-бідарів на боротьбу за свободу, волю, гідне, Богом дане життя.
Зіставляю земне життя двох яскравих особистостей: Т. Г. Шевченка і О. С. Пушкіна. В Олександра Сергійовича життя було багате, затишне, опікунське, веселе на той час. Ріс у заможній родині, де няня стежила за його фізичним, естетичним, розумовим вихованням. Почувався малий Саша «вольготно», як кажуть росіяни. Але безглузда дуель обірвала йому життя теж у середньому віці. Хоч він теж (як і Тарас Шевченко) засуджував царську владу з її деспотизмом. Наведу приклад його поезії:

Самовластительный злодей!
Тебя, твой трон я ненавижу.
Твою погибель, смерть детей
С жестокой радостию вижу.
Читают на твоем челе
Печать проклятия народы,
Ты ужас мира, стыд природы,
Упрек ты Богу на Земле.

На превеликий жаль, доля також розпорядилася жорстоко з поетом, письменником О. С. Пушкіним. Хоч за своє коротке життя він написав багато на різноманітну тематику, але якби жив довше, видав би утричі більше. Та доля була невблаганною.
Наш геніальний Тарас власне для себе хотів від долі небагато — всього лише владнати особисте життя: купити чи побудувати хатинку з видом на Дніпро, на пагорбі, де б він чув, «як реве ревучий», бачив Господню природу української землі навколо хатинки, господарювати з людиною, милою серцю, та творити, творити, творити… у спокої. Але доля і тут була сильнішою за Митця. Не судилося йому прожити до старості. В 47 років він покинув земне життя, залишивши нам смуток, сльози, зате живі спогади на віки. Вже 200 літ людство пишається нашим славним Тарасом.
Вічная йому пам’ять на тисячоліття!

Ольга КЕРДА,
письменниця
м. Миколаїв Львівської області

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 19.07.2013 > Тема "Українці мої..."