"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема "Душі криниця"
#39 за 27.09.2013
СИНЬООКА СЕСТРА УКРА╥НИ
З братн╕х л╕тератур
В одному з╕ сво╖х в╕рш╕в, присвячених Б╕лорус╕, наш видатний поет-л╕рик Володимир Сосюра писав: «Б╕лорусь ти моя, Б╕лорусь, синьоока сестра Укра╖ни…». А вона, Б╕лорусь, й справд╕ одна з найближчих, найр╕дн╕ших ╕ найв╕ддан╕ших братн╕х кра╖н-сестер нашо╖ Батьк╕вщини. Я давно закоханий у Б╕лорусь, в ╖╖ красиву мову, в ╖╖ задушевн╕ п╕сн╕, в ╖╖ л╕тературу, мистецтво. Я люблю б╕лоруський працьовитий народ, який ╕ за сво╖м слов’янським духом, ╕ за сво╓ю сердечн╕стю та щир╕стю зр╕дн╕ мо╓му укра╖нському народу. Я, на жаль, н╕коли не був у Б╕лорус╕ ╕ навряд чи вже й побуваю, бо маю такий в╕к, коли далеко в╕д дому в╕дриватися не можна, але уважно стежу за тими соц╕альними перетвореннями, як╕ в╕дбуваються у ц╕й незалежн╕й кра╖н╕ з часу розпаду нашого сп╕льного Радянського Союзу. Але найб╕льший ╕нтерес у мене до культурно-мистецького та л╕тературного життя братнього нам народу. Мав ╕ ще, спод╕ваюся, маю там сво╖х добрих друз╕в — л╕тературних побратим╕в. За минулих есесер╕вських час╕в передплачував ╕ читав б╕лоруськ╕ л╕тературн╕ часописи «Полымя», «Маладосць», «Б╓ларусь», газету «Л╕тература ╕ мастацтво», дитяч╕ журнали «Бярозка» та «Вясёлка», а також гумористичний журнал для дорослих «Вожык». Нин╕ на свою пенс╕ю усього цього духовного багатства, на жаль, не маю змоги передплатити. Читаю та перечитую те, чого не встиг прочитати ран╕ше. Маю вдома чимало б╕лоруських журнал╕в ╕ книг, подарованих мен╕ мо╖ми б╕лоруськими колегами. Отож не т╕льки читаю, а й перекладаю укра╖нською т╕ твори б╕лоруських автор╕в, як╕ мен╕ найб╕льше припали до душ╕. Переклав ╕ опубл╕кував на стор╕нках укра╖нських пер╕одичних видань малов╕дом╕ опов╕дання Василя Бикова, Володимира Караткевича, а також ц╕кав╕ твори Л╕д╕╖ Арабей, Та╖с╕╖ Бондар, Василя Хомченка, Янки Бриля, ╤вана Пташникова, Янки С╕пакова та ╕нших. Переклав укра╖нською багато казок та опов╕дань б╕лоруських письменник╕в для д╕тей ╕ видав ╖х окремою книжкою, що ма╓ назву «Розумний п╕вник». Маю чимало переклад╕в ╕ з б╕лорусько╖ поез╕╖, як класично╖, так ╕ твор╕в сучасних автор╕в. Зокрема, до 100-р╕ччя виходу в св╕т (1913 р.) першо╖ прижитт╓во╖ зб╕рки в╕рш╕в «Вянок» класика б╕лорусько╖ л╕тератури Максима Богдановича, який тривалий час л╕кувався в Криму, ╕ тут, в Ялт╕, його могила (помер у травн╕ 1917 р.), переклав ╕ видав п’ятдесят п’ять в╕рш╕в з ц╕╓╖ зб╕рки. Книжка ма╓ назву «Волошка з «В╕нка». Теми, як╕ порушують у сво╖х творах б╕лоруськ╕ письменники, суголосн╕ й нашим проблемам: збереження р╕дно╖ мови та культури, еколог╕я природи п╕сля Чорнобильсько╖ катастрофи, еколог╕я духовност╕, людських душ… Сьогодн╕ я хочу ознайомити читач╕в з деякими творами б╕лоруських письменник╕в у власних перекладах укра╖нською мовою.
Данило КОНОНЕНКО, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни
СИНЬООКА СЕСТРА УКРА╥НИ
Янка КУПАЛА А ХТО ТАМ ╤ДЕ?
А хто там ╕де, а хто там ╕де, Могутньо отак, аж дорога гуде? — Б╕лоруси. А що ж несуть вони на худих плечах, На руках мозолястих, На ногах в личаках? — Свою кривду. А куди ж вони тую кривду несуть, А кому ж це ╖╖ показати ╕дуть? — Усьому св╕ту. А хто ж оце ╖х, не один м╕льйон, Нести кривду навчив, розбудив ╖хн╕й сон? — Б╕да ╕ горе. А чого ж, а чого ж захот╕лося ╖м, П╕д’яремним одв╕ку, ╖м, сл╕пим ╕ глухим? — Людьми зватись… 1910 р.
УКРА╥НА ╤ Укра╖но, кв╕те любий, Сонячний, духмяний, У минул╕м край невол╕, Могил ╕ кайдан╕в. Панували, катували Гетьмани, цариц╕, ╤ пани тво╓╖ кров╕ Не могли напиться. В св╕тов╕й в╕йн╕ зазнала Ти б╕ди ╕ горя. Кров текла твого народу, Як Дн╕про у море. ╤╤ Укра╖но, Укра╖но! Глянь ти, озирнися: Як терп╕ла, повставала, Рвалась як до вис╕! Шлях тв╕й ясний, як пшениц╕ Золотистий колос, Тво╖х людей працьовитих Дзв╕нкий чути голос. По Дн╕пру тво╓му в╕льн╕м До самого моря Гордо плинуть пароплави, Не знаючи горя.
Максим ТАНК Р╤ДНА МОВА Не т╕льки тому я обрав цю мову, Що нею розмовляють гай ╕ р╕чка, Колосся в пол╕, трави на лугу, Густ╕ очерети й птахи у гн╕здах. Що легше стати, знаючи цю мову, Чи скрипкою дзв╕нкою, чи поетом. Н╕! Вибрав свою мову я тому, Що нею склав народ п╕сн╕ журлив╕, А я хот╕в би влити в не╖ ╕нше: ╤ сяйво сонця, й рад╕сть для людей. Й мен╕ ц╕╓ю мовою писати Трудн╕ш було, н╕ж пращурам мо╖м.
Петрусь БРОВКА КАЛ╤ ЛАСКА!* У кохан╕й мов╕, р╕дн╕й, наськ╕й, Ах, як╕ слова ╓: «Кал╕ ласка!» Як бринять вони сердечною струною, Через все життя ╕дуть з╕ мною. Зайде г╕сть у будень чи у свято: — Кал╕ ласка, кал╕ ласка в хату! Ще не встигне в╕н й розправить плеч╕, Як пательня вже сп╕шить до печ╕, Та ╕ чарка зблиснула до реч╕. Хлопець мил╕й каже так д╕вчин╕: — Кал╕ ласка!.. Будеш господиня!.. Ех, життя збуду╓м ми пригоже, Вс╕ з тобою б╕ди переможем. Гр╕м гримить ╕ в небесах десь тане… — Кал╕ ласка, теплий дощ весняний! Не др╕бненький дуже ╕ не злива — На сади, на пущ╕ ╕ на ниви, На гриби ╕ на кв╕тки красив╕… — Кал╕ ласка! — у сво╖й сторонц╕ Кажемо ми вран╕шньому сонцю: — Кал╕ ласка, сонце, вийди з хмари, Зац╕луй нам оч╕ син╕ й кар╕, Й забери ти наш╕ мр╕╖-чари.
* Кал╕ ласка — ласкаво просимо!
Максим ЛУЖАН╤Н * * * З горлечка жайворового, З чашечок жолудевих До вуст припада╓ш знову Моя терпелива мова. Як ╖╖ убивали, А не змогли убить! Як ╖╖ забували, А мова ж моя звучить! Викурить димом з хати Бралися знахар╕. Дзявкали кандидати, Нищили л╕кар╕. …Насм╕лився я, питаю, — Ми ж бо одно╖ кров╕: — Слухай, ╕ ти — жива ще? — Не в╕риться? — Уяви… Кр╕зь заборон пороги Пливе соб╕, як пливла. З вуст у вуста переходить, Живе, як колись жила. Вчать чи не вчать нин╕ сущ╕, Носять чи н╕ — в╕нки, — Приречена на невмирущ╕сть Мова йде у в╕ки. Незатишною порою, Диво творити готова, Говорить тобою ╕ мною Наша мова!
Анатоль ВЯРЦ╤НСЬКИЙ БО╥ТЬСЯ БУТИ Б╤ЛОРУС Б╤ЛОРУСОМ… Жив ╕ п╕д гн╕том, ╕ п╕д примусом, Звався литвином, русином, русом, Звався тутешн╕м, покручем, мешканцем… Не зна скористати як шанс оцей, Що випада йому знову, Як бути з╕ сво╖м ╕менем, з╕ сво╓ю мовою, Бути, нарешт╕, б╕лорусом, чи не бути… Питання, звичайно ж, не просте… А проте… (Дозволю соб╕ тут тр╕шки ╕рон╕╖: Характер наш тут, як на долон╕…) Не зна╓? Не хоче? Не см╕╓? Бо╖ться? Велика це та╓мниця. Лиха з горою зазнав в╕н г╕ркого. В╕н не боявся н╕чого й н╕кого. Стачало в╕дваги, Щоб з ворогом биться, В╕д голоду-холоду щоб борониться… А от б╕лорусом бути бо╖ться… Пройшов кр╕зь Хатинь, кр╕зь Куропати, Зносить терпляче Чорнобиль триклятий, (Лихо ж таке й ув╕ сн╕ не присниться!), Але бути самим собою бо╖ться. От так ноумен, от так феномен — внук оцей бабин, син удовин… Казали «не будь!» — В╕н лягав ницьма, Кажуть «будь!» — все одно бо╖ться. От що д╕╓ться з б╕лорусом, З синьооким, ╕з б╕ловусом, Не з недор╕кою, не з╕ злюкою-коброю, А взагал╕-то з людиною доброю. Бо╖ться бути б╕лорус б╕лорусом… Чи, може, вже не бо╖ться? 1990 р.
Н╕л Г╤ЛЕВИЧ ВИ ШУМ╤ТЕ, БЕРЕЗИ Ви шум╕те, шум╕те Над╕ мною берези, Колихайте, гойдайте Св╕й мотив в╕ковий. А я ляжу-приляжу Край гостинця старого На духмян╕м прокос╕ Молодо╖ трави. А я ляжу-приляжу Край гостинця старого, Головою на взг╕рок, На високий курган, А натомлен╕ руки В ширину я розкину, А ногами в долину — Хай накри╓ туман… Ви шум╕те, шум╕те Над╕ мною берези, Ви голубте, милуйте Землю р╕дну мою. А я ляжу-приляжу Край гостинця старого: Находився я трохи, Я часинку посплю.
Артур ВОЛЬСЬКИЙ ЖИВЕ Б╢ЛАРУСЬ Душею збол╕лою тихо горнуся До кв╕т╕в, птах╕в, до дерев ╕ трави… ╤ не стиджусь, навпаки, я горджуся, Що долю мо╓╖ земл╕ Б╕лорус╕ ╢днаю з сво╓ю допоки живий. Тут в╕йни поля зас╕вали не раз, Чужих ╕ сво╖х смерть нещадно косила. Сплять во╖, де варта березин похилих, ╤ кв╕ти барвист╕ у вран╕шн╕й час Кв╕тують не т╕льки на братських могилах. Нас р╕дно╖ мови не раз позбавляли. Та все ж, Хоча ╕ багато чого й призабуто, Та мови з одв╕чного вжитку не зжито, ╤ в пол╕ щораз колоситься не «рожь», А наше, сво╓ житт╓дайне╓ жито. Б╕дн╕шають наших р╕чок береги, Давно на лугах позникали стоги. ╤ холодом дихають б╕л╕ сн╕ги ╤ згадки про л╕то вже стали згасати, Але ж вкриють трави колись ще луги ╤ череду будемо знов випасати. Чорнобиль дихнув чорним смерчем-в╕йною, Нашкодив не менш, н╕ж гармати ╕ танки. Л╕си розгубили вс╕ пахощ╕ хво╖, Узл╕сся не ваблять порою грибною, Та все ж й забарною ц╕╓ю весною Ладнають бусли сво╖ гн╕зда-буслянки. У жит╕, У кв╕тц╕, В трав╕, В бадилинц╕, В ус╕м, що кор╕ння пуска╓ нове, — Живе Б╕лорусь! Живе! * * * Н╕кому б╕льш не поклонюся, Н╕кому б╕льш не поклянуся, Опр╕ч свято╖ Б╕лорус╕: У н╕й — початок ╕ протяг. Душею тихо пригорнуся П╕д б╕л-червоно-б╕лий стяг.
Олег ЛОЙКА * * * Сказали ви: «Тут жити й тут померти!» Замовкли хвил╕, вербол╕з ╕ гать… А я, о, друз╕, — вигукну — не смерт╕! Лише добра вам хочу побажать! О незр╕внянний краю материзни, Незгасним сонцем у блакит╕ дня Тв╕й проф╕ль — першим проф╕лем В╕тчизни, Тво╖ берези — то твоя р╕дня. ╤ ти, тумане, в пол╕ розпростертий, ╤ ти, росо, що сонечку збирать… Не згоден я тут жити й тут померти, А згоден жити тут ╕ не вмирать!
Василь В╤ТКА ПРОМОВА ПРО МОВУ Один туб╕лець науковий Про мову виголошував промову. Ну й патр╕от — н╕ дать, н╕ взять! Бо як пов╕рить чолов╕ку, Коли на мов╕ т╕й сказать Не м╕г н╕ слова, н╕ п╕вслова, Н╕ бе, н╕ ме, н╕ кукур╕ку?
Серг╕й ГРАХОВСЬКИЙ * * * Коли хуртеча сл╕пить оч╕, Коли вода зрива мости, Дзвон╕ть удень й посеред ноч╕, Пиш╕ть ╕ шл╕ть мен╕ листи. Коли душа болить в╕д змори, Коли тривоги вдарить гр╕м, Дзвон╕ть у радост╕ ╕ в гор╕, Приходьте в гост╕ у м╕й д╕м. Завжди далекая дорога Розв╕╓ смуток ╕ б╕ду. ╤ друзям я на допомогу Завжди ╕з рад╕стю прийду. ХТО ВИНЕН? Удв╕ч╕ хто п╕дняв зарплату? Апаратник — апарату, Не комусь там, далеб╕, В╕н п╕двищив сам соб╕! А п’ят╕рку ветерану Апарат шукав старанно В тютюн╕ ╕ в п╕н╕ з пива. Як же погасити борг? Ветеран дозр╕в, як слива, ╤ по╖хав — прямо в морг… Т╕льки син в╕дчув вину, Бо позичив на труну… * * * У с╕чн╕ червень мен╕ сниться, А в мр╕ях дн╕ весни жив╕: Заплющу оч╕ — ╕ суниц╕ Горять в смарагдов╕й трав╕. Колись я юн╕сть ждав, як п╕сню, ╤ зр╕л╕сть, щоб прийшла скор╕ш. Та от настала ос╕нь п╕зня — ╤ юн╕сть сниться все част╕ш.
Лявон ШПАКОВСЬКИЙ-СЛУЧАНИН ПРИКРО Й ШКОДА Скр╕зь по кра╖н╕ ╕ нав╕ть у Глуську Д╕ти говорять т╕льки по-руськи. Наш╕ Над╕йки, Ганнус╕ ╕ Вови Нин╕ не знають р╕дно╖ мови. Знано╖ мови ╕ Слуцьками, й Прусами, Мови, що нас нарекла б╕лорусами, Мови Великого князтва Литовського, Мови Скорини ╕ Калиновського, Мови, яку берегли й шанували Льос╕к, Горецький, Насович, Купала, Мови, що г╕дна поез╕╖ чисто╖, Мови народно╖, мови ╕скристо╖. Прикро й шкода, що у наш╕й кра╖н╕ Р╕дная мова скоро загине! 28.01.1980 р.
Пятрусь МАКАЛЬ ЦВЯХИ ╤ МОЛОТКИ
Як говорили, Так ╕ зробили — Вив╕ску нами До ст╕нки прибили: «Для ус╕х б╕дних Рай збудували!» Пануйте Лявони, Царюйте ╤вани! Й стали в╕дразу Ус╕, хто з руками, Одн╕ — молотками, А ╕нш╕ — цвяхами. Нас заганяли, ╤ ми заганяли, Коли непок╕рних Брат╕в розпинали. Пронижеш долоню, Зд╕рявиш ╕ кам╕нь, Коли по гол╕вц╕ Тоб╕ молотками. Нас забивали, ╤ ми забивали, — Запов╕дь Божу Позабували. Зв╕дки походимо, Знати не знали Наступники тих, Що Христа розпинали. Не розум╕╓ т╕льки Н╕кчемн╕сть, Що в покол╕ннях цвях╕в — Спадко╓мн╕сть. Х╕ба ж не однаково Нас ╕з тобою Кривдили культу цвяхи ╤ застою? Кожен ╕з нас Був наступному донором, Говорим про це нин╕ З болем ╕ гонором. Х╕ба ж бо не нами, Зал╕зними, збит╕ Дошки косм╕чно╖ Й земно╖ орб╕ти? Д╕м наш, Якому стоять у в╕ках, Трима╓ться, зна╓мо, На цвяхах! Тому й пита╓мо, Хто ти такий, Що кажеш, мовляв, Ми уже не цвяхи? Хоч ╕ згинала нас Обов’язкова Служба цвяхова ╤ молоткова. Ми вже до не╖ Звиклися лепсько, Нам вже без не╖ Ох, як же кепсько! Тепер на спочинок, Заслужений кров’ю, Йдуть молотки За станом здоров’я… А нас лихоманить, Наче цунам╕, Думка болюча: Що ж буде з нами? Ан╕ словам, Н╕ державним паперам, Що ми вже не цвяхи Не в╕рим! Не в╕рим тепера.
Анатоль ГРАЧАН╤КАВ * * * Щоб не жить дитям без роду, Змалку, друже, бережи Еколог╕ю природи, Еколог╕ю душ╕. Гинуть догми, мруть пророки, Та лишаться назавжди Р╕чка, сад, поля широк╕ ╤ В╕тчизни край святий. На житт╓в╕й кол╕сниц╕ Не рушай бездумно в путь… Одному йому молиться День при дн╕ готовий будь.
Щоб за дальн╕м перевалом ╤ п╕д хмарами негод Наша мова не пропала, Наша слава не пропала, Край наш вижив ╕ народ!
Василь ЗУЙОНОК * * * М╕й в╕д╕браний краю, Край, безр╕дною стоптаний паствою, Он╕м╕лий м╕й краю, До яко╖ утрапив ти пастки? Хто вготовив ╖╖ ╤ син╕в тво╖х зманю╓ силою, Мав зневажить сво╖ ╤ шляхи, ╕ кор╕ння, й могили? Заманив хто ╕ чим В╕др╕катись в╕д тебе самох╕ть? Хто убити й забути навчив Слово р╕дним ╕менням епохи? М╕й в╕д╕браний край! М╕й занедбаний, м╕й св╕тло-русий… Тих, хто винен у ц╕м, З-поза меж не шукай. Винуватц╕ — це ми. Ми сам╕. Б╕лоруси… * * * Я слухаю мовчки землю ╤ з небом веду розмову: Яку я найб╕льш при╓млю Зорю осяйну вечорову. Люди не бачать ╖╖, ╤ Богу вона нев╕дома, Ми ж з нею давно сво╖, Вона в мо╖м серц╕, як вдома. ╤ мр╕╓ться, й сниться мен╕ — Планида земл╕ Б╕лорус╕… Я сам не знайшов ╖╖ — н╕, Та втратить ╖╖ боюся. * * * Хоч я не Бог, я вам даю свободу Од в╕чного, ганебного ярма, Даю вам запов╕т: нема народу, Коли вогню в його душ╕ нема. Коли не ся╓ з╕ркою ранковою Його пророчий ген╕й й лиш аби Чужо╖ милост╕ просить чужою мовою, — Тод╕ жив╕ть ви на земл╕, раби!
Роман ТАРМОЛА * * * Можливо, й вистачило б сил В╕д р╕дних п╕ль пришвидшить кроки… Та як втекти нам в╕д могил, Що всюди на горбах високих.
В як╕ б по╖хать нам св╕ти Не зна╓ш ти… ╤ я не знаю, Коли всл╕д дивляться хрести, ╥х… н╕би хтось там п╕дн╕ма╓.
Андр╕й ПЯТКЕВИЧ Р╤ДНА МОВА Ти — папороть-кв╕тка, Моя р╕дна мова. Тебе дуже р╕дко Я чую довкола. Ти пропада╓ш Разом з гуслями, Разом з волошками ╤ з вересами. Ся╓ш далеко Словом Купали, Коласа словом… Куди ж ти пропала?! Р╕дная мова — П╕сня народна. Н╕ману хвиля Чиста, холодна. У вир╕й понесли Птахи з Б╕лорус╕ Р╕дную мову — П╕сню матус╕. Р╕дного сп╕ву В пущах не чути. Скажи, а за в╕що Така нам покута? Стала зозуля «Кукушкой» звичайною, «Птицами» стали Птахи наш╕ славн╕╖. Стали «стихами» В╕рш╕ бентежн╕ ╤ затихають Над Б╕лою Вежею. Мамина мова, — Мова Скорини, Волею злою Тебе п╕дкорили. В книги загнали: Сиди ╕ не рипайсь! Клекоту бусл╕в Не чути над липою. Гей, р╕дна мово! Ти чу╓ш? Клянуся, Допоки живу Я в сво╖й Б╕лорус╕ Ти будеш звучать, Промен╕ть над л╕сами, Ти будеш мо╓ю. З мо╖ми буслами.
Микола ЯНЧАНКА ДО ПИТАННЯ ПРО ГЕНОЦИД Я стверджую: Був геноцид. Були Стал╕н, ╢жов, Ягода… Смерч безжал╕сний покотив, Покотив по краях ╕ народах. Покотив, Потоптав, Покрутив Нашу… Нашу народну ниву ╤ м╕льйони селян змолотив, Тих, що Лен╕н Робив щасливими. Що там п’ятий, Десятий м╕льйон, Коли тягнуть У рай кра╖ну. Не село одне Чи район, Пухли з голоду Дон й Укра╖на. ╤ вчинили таке, Що от ╥м позаздрили й ╕нтервенти: Делегат╕в з’╖зду В розход, Полководц╕в, ╤нтел╕гент╕в, Бунтар╕в, П╕сняр╕в, Ус╕х, хто за волю Народну йшов… Революц╕я стала вдовою, Смерть ╕ кров, Смерть ╕ кров, Кров лилася В кра╖н╕ р╕кою. ╤ тепер його видно ще сл╕д На шляхах велелюдних, На площах… Я стверджую: ╢ геноцид, Доки в╕н ще Не прощений. Ось чому все част╕ше й гучн╕ш Вони час перем╕н Обкаркують, Потай мр╕ють, Щоби зручн╕ш Присмоктатись в народу до карку. Хижо зиркають ╕з в╕кна (В каб╕нетах зас╕вши, Як в дотах!) ╤ над╕я в таких одна — Корабель довести до потопу. Ось чому, Аби цю чуму Знищить геть, Не лишити й сл╕ду! Тих, хто зв╕в Геноциду тюрму, — До одв╕ту! Та не хочуть квапить под╕й, Не шукають до Правди броду… А м╕льйони, М╕льярди де, Що украден╕ у народу? Понин╕ вони лежать Недоторкан╕ на ощадних. Не чекать, До рубля в╕д╕брать, Щоб для ╕нших було непринадно. Я стверджую: Був геноцид Проти… Проти свого ж народу. Коли мова його не звучить ╤ марн╕ють мистецтва сходи. Коли винесли п╕сню його З╕ св╕тлиц╕. Вирвали з серця… Молод╕, Найчаст╕ше всього, Доморощен╕ ╕ноземц╕. «Рок» чужий ╕ «важкий метал» Сл╕плять оч╕ ╖м, вуха глушать. Чи не чу╓те ген╕в ╜валт: «Душ╕ душать!» Я стверджую: Був геноцид Проти… Проти свого ж народу, Якщо кам╕нь — ╕ той кричить, Порятунку блага╓ Природа. Т╕льки днем Одненьким живуть, То осушують, То заливають… Х╕м╕кат╕в без м╕ри пруть — Отру╖ть все живе Посп╕шають. Мов казковий зм╕й-кривосмок Вигина╓ться понад хатами Могильова ╕ Гродна смог ╤ насильно часту╓ димами. В╕н з в╕трами — в ус╕ кра╖, Опада╓ з дощем на ниви. ╤ сумн╕ без пташок га╖, Без джмел╕в кв╕тки некрасив╕. Як тут зможеш здоровим жить, Як позбавишся в╕д хвороби, Коли страшно води попить, Коли спать не да╓ Чорнобиль. Чи в╕д╕йде зло в глиб стол╕ть? Щоб знов мр╕яли Люди про чудо… Я стверджую: Був геноцид, Спод╕ваюсь, Що б╕льше Не буде.
Ольга ╤ПАТОВА ПРИВИДИ ОПОВ╤ДАННЯ А. Ф. ШАНТИРЮ
Ми стояли на взг╕рку, розглядаючи мармурового ангела на пам’ятнику молод╕й д╕вчин╕, коли внизу, б╕ля могили Ядв╕г╕на Ш., яку ми довели до ладу, прополовши бур’ян ╕ обр╕завши г╕лочки берези, спинився п╕дстаркуватий чолов╕к з в╕йськовою виправкою, певно, пенс╕онер, ╕ голосно заговорив до ж╕нки, також п╕дстаркувато╖, але з╕ сл╕дами косметики на втомлен╕м обличч╕. — Глянь, Жанночко, ╕ тут недобит╕ нац╕онал╕сти! Ич як╕, за сво╖ми дивляться. ╤ додав, в╕дходячи: — Мало ми ╖х… поскубли! Ич, ожили! На обличч╕ мого супутника промайнув б╕ль, губи його затремт╕ли. Ми пов╕льно п╕шли геть з могилок, спинилися коло пам’ятника Серця Матер╕ ╕ Сина, де молилися, ставши навкол╕шки, люди, с╕ли на лавку. Надвеч╕р’я, тепле ╕ лаг╕дне, лягало золотими пасмугами на траву, на зосереджен╕ лиця тих, хто прийшов сюди, на могилки, де у в╕чн╕м споко╖ завмерли хрести, пам’ятники ╕ каплиц╕. — Хочете, я розкажу вам про таб╕р? Про те, що й донин╕ мариться у снах? Тепер же можна розказувати… Йому було ледь за п’ятдесят, але глибок╕ зморшки лежали на вистражданому обличч╕ — так кладуться на ярий клин п╕днят╕ могутньою техн╕кою борозни. — А розпов╕м я вам про в╕вчарку. ╥╖ звали Роною, ╕ була вона улюбленицею начальника. В╕н сам — сам! — доглядав ╖╖, годував. ╤ нацьковував на нас, в’язн╕в. У не╖ був чудовий нюх, ╕ не одного з тих, хто спробував утекти, вона вернула назад. Та раптом в не╖ почали випадати зуби — мабуть, багато годували солодким. Мен╕ наказали л╕кувати ╖╖ — на той час знадобилися мо╖ стоматолог╕чн╕ знання, ╕ життя трохи пол╕пшилося. Нав╕ть коли розстр╕лювали нас п╕сля повстання ╕ розсовували по ╕нших таборах, завдяки ╖й, я лишився живим. Серед нових в’язн╕в, а ╖х було багато, бо все молов, не перестаючи, сатанинський млин тих рок╕в, опинився хлопчина рок╕в ш╕стнадцяти. Його посадили за те, що в╕н, читаючи в╕рш на сцен╕, незграбно повернувся ╕ розбив бюст великого вождя вс╕х народ╕в. Двадцять п’ять рок╕в дитин╕ — за що?! Як не був я пригн╕чений ╕ спустошений душевно, в╕н, з╕ сво╖ми блакитними очима, тонкою хлоп’ячою ши╓ю, викликав незвичне батьк╕вське почуття. Я оп╕кувався ним, приносив йому дещо з╕ свого пайка, захищав його в╕д зек╕в. Вони не ч╕пали мене — т╕нь начальниково╖ улюбленки лежала й на мен╕, та ╕ я в╕дкуплявся махоркою та допомогою. Вони ж вс╕ були людьми, у них також ╕нколи бол╕ли зуби. Якось, лежачи на нарах, Янка пошепки признався, що в╕н намислив ут╕кати. — Куди? — г╕рко запитав я. — Там не набагато краще, н╕ж тут. — Ви… невже ви втратили в╕ру? — гаряче зашепот╕в в╕н. — Я доберуся до товариша Стал╕на, розкажу йому, що вони тут чинять з радянськими людьми… В╕н в╕двернувся, обхопив голову руками, в╕н не хот╕в слухати. ╤ я дивився на його б╕ляву потилицю, на жилку, котра пульсувала п╕д тонкою шк╕рою… Я помирав в╕д сп╕вчуття, але знав, що в кожного своя доля, ╕ коли вона кличе когось — даремно перешкоджати… ╥м пощастило — вони втекли. Але розлютований начальник, взявши з собою Янкову шапку ╕ в╕вчарку, по╖хав по вс╕х його родичах на Б╕лорус╕ — ╕ в глух╕м пол╕ськ╕м м╕стечку в╕вчарка вийшла на те горище, де в╕н переховувався ╕ писав листи в Москву… Це був великий тр╕умф начальника, ╕ тод╕, вернувшись, в╕н наказав мен╕ виготовити для Рони золот╕ зуби… Я п╕дготував отруту, яка через тиждень звела б з╕ св╕ту прокляту в╕вчарку. ╤ ампула лежала поруч, коли я робив ╖й першу ╕н’╓кц╕ю. Начальник сид╕в поблизу, вона дивилася на нього в╕дданими очима, ╖╖ золотиста шерсть аж переливалася в св╕тл╕ лампочки. ╤ я раптом подумав: вона ж не зна╓, що робить, ╖й не дано розум╕ти, що Янка, мабуть, тепер кона╓ десь в ком╕рчин╕, не винний н╕ в чому перед життям… Цей, що сидить поруч ╕ трима╓ багато житт╕в, у тому числ╕ й мо╓, у сво╖х волохатих руках — ось в╕н м╕г би замислитись хоч на мить, але в╕н бо╖ться думати, бо тод╕ йому треба було б завити на весь св╕т ╕ покотитися в судомах по земл╕-мат╕нц╕… То нав╕що зводити з╕ св╕ту невинного зв╕ра? Г╕рший зв╕р — поруч… Бляшанку тушонки за незвичайну роботу я в╕ддав новому сус╕ду. Це був майже такий самий молодий, як Янка, чорнявий тунгус, ╕ в╕н, мабуть, так само збирався вт╕кати зв╕дси до само╖ Москви, щоб потрапити до Стал╕на. А в╕вчарка? Вона ще довго сторожувала в’язн╕в. Якось, коли я на крок в╕дстав в╕д колони, вона налет╕ла на мене, ╕ рвала мо╓ лахм╕ття ╕ т╕ло доти, доки, мабуть, начальник не подумав, що я ще йому знадоблюся. Золот╕ зуби, як╕ я вставив, трималися до сам╕с╕нько╖ ╖╖ смерт╕… Коли я вернувся додому, ╕нший начальник, криво посм╕хаючись, пригрозив: — Бовкнеш кому, нацдем, що було в табор╕, — назад в╕дправимо! У мене потемн╕ло в очах: я побачив на його м╕сц╕ в╕вчарку з золотими зубами. Я часто бачу ╖╖ перед собою… ╤ ми п╕шли з могилок до зупинки, щоб с╕сти в автобус ╕ по╖хати в д╕м, схований у л╕с╕, де стареньк╕й матер╕ судилося долею пережити сина ╕ де ос╕нн╕ жоржини були з якимсь дивним, н╕би кривавим в╕дт╕нком, — може, в╕д привид╕в, як╕ довгими ночами не хот╕ли залишати цих людей…
Переклав з б╕лорусько╖ Данило КОНОНЕНКО
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 27.09.2013 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=12347
|