Версiя для друку Обговорити в форумi

Слово – зброя!

Цікаво: майже всі зачинателі української радянської літератури поєднували соціальну патетику із соціальною викривальністю, соціальною сатирою. Василь Еллан-Блакитний, Микола Хвильовий, Павло Тичина, Валер’ян Поліщук, Микола Бажан, Володимир Сосюра, Сергій Пилипенко, Андрій Головко... І це не випадково. Адже творення нового життя, нової духовності має водночас заперечувати віджиле, гниле, вороже. І ще: хто дорожить своїм ідеалом, той гостро відчуває його спотворення. Отож у літературі вершини ствердження завжди рівновеликі вершинам заперечення: як ото у сполучених посудинах неодмінно тримається однаковий рівень вмісту.
В молодій українській радянській літературі з перших же років розпочався обнадійливий розвиток сатири й гумору. Рано визначилися і «професійні» сатирики та гумористи: Кость Котко, Микита Годованець, Остап Вишня, Юхим Ґедзь, Юрій Вухналь, Олександр Ковінька, Леонід Чернов, Антоша Ко, Іона Вочревісущий та інші. З 1922 року виходить журнал «Червоний перець»; чимало друкують сатири й гумору тогочасні газети, насамперед редаговані Василем Блакитним «Вісті», часописи «Всесвіт», «Глобус», «Культура і побут», «Знання», «Література, Наука, Мистецтво», «Нова громада», «Сільськогосподарський Пролетар», «Селянин України», «Молодняк», «Літературний ярмарок» та інші. Рясно родилося сатиричних та гумористичних книжок і книжечок-метеликів.
Василь Чечвянський (псевдонім Василя Михайловича Губенка) прилучився до цього гурту трохи згодом — так склалася доля.
Кілька слів з його біографії. Народився 28 лютого (за старим стилем) 1888 року в селі Чечві (звідси й псевдонім) Зіньківського повіту на Полтавщині, був найстарший з одинадцяти дітей у тій славній селянській сім’ї, що дала Україні й Остапа Вишню. Навчався у початковій школі містечка Груні. А який далі шлях міг слатися селянським дітям? Остап Вишня згадував: «...Ото мене й старшого брата Василя (потім він Чечвянський) батько оддав у Київську воєнно-фельдшерську школу. І ми вісімнадцяти-дев’ятнадцятирічними хлопцями пішли... куди? У світ».
З початком світової війни Василя Губенка забрали до армії, революцію він зустрів на Кавказькому фронті, там приєднався до революційно налаштованих солдатів. Виступав у червоноармійських газетах. 1924 року вертається на Україну, живе в Харкові й Полтаві, знову — в Харкові. Тут його захоплює вир тодішнього культурного й літературно-мистецького відродження. Гуморист працює відповідальним секретарем «Червоного перця», друкується в журналі «Всесвіт», співробітничає в театрі малих форм «Веселий пролетар». Пише для газет і журналів гуморески — мабуть, не без впливу й підтримки молодшого брата, який на той час набув величезної популярності. Але Василь йде в гумористиці своїм шляхом, створює власний тип гуморески, відмінний від вишнівської «усмішки».
Перша збірка гуморесок Василя Чечвянського «Царі природи» вийшла 1928 року, остання — «Утилю — путьовку» — 1934-го. Протягом семи — всього лише семи! — років він видав, за власним свідченням, шістнадцять книжечок (рахуючи й перевидання), що можна вважати за неабияку продуктивність (втім, типову для тогочасних сатириків і гумористів, не кажучи вже про феноменальну плодючість Остапа Вишні).
Про що писав Чечвянський, на що було спрямовано його дотепне, ущипливе слово, його стримана, розважлива, а часом і гіркувата глузливість, його вдумливий і кмітливий зір (Остап Вишня казав: «У мого Василя тільки одне око, але бачить він тим оком гостро»)? Вже перші його читачі й рецензенти помітили, що коли більшість українських сатириків та гумористів працює на «сільському матеріалі», то Чечвянський «обмолочує» переважно міський. Основний подразник його сатиричного чуття — синдром міщанства, обивательщини в найрізноманітніших його виявах: від побутового безкультур’я до політичного тупоумства й пліткарства. Але цю тему він захоплює широко й вільно, не обмежуючись «проклятими пережитками» (до яких невдовзі й було зведено «сатиру»), а картаючи й нові явища, породжені недосконалістю нового суспільного побуту та виробничих і соціальних відносин. Такі, скажімо, сатиричні замальовки «Нема життя (Монолог літуна)» — про соціальну демагогію псевдопролетаря-халтурника (явище й досі поширене), його паразитування на радянських поняттях; або «Ложки» — про те, як в одній їдальні, випробувавши всілякі способи, щоб припинити масове викрадання ложок («Це як такими темпами піде й далі — доведеться забути про техніку й на кустарщину переходити — жменями борщ їсти»), знайшли нарешті простий і ефективний вихід: віддавати ложки у заставу в один карбованець, і кількість ложок стала катастрофічно зростати, оскільки, як з’ясувалося, їхня вартість — 75 копійок; ця немовбито «тиха» гумореска насправді сповнена сарказму й гіркоти...
Одне з головних спрямувань гумористики Василя Чечвянського (причому ця тенденція в останніх збірках наростає) — висміювання обивательських поглядів на новації життя, профанації та профанаторів соціалістичної ідеології, нашої суспільної етики й естетики, політичних гасел партії — всього того, що асоціювалося з новим життям і що обиватель та пристосуванець нещадно примітизували й паскудили. Ось деякі приклади: для дотримання елементарних правил гігієни влаштовують «місячник чистоти» — взірець самопародіювання радянської бюрократії («Прекрасна кампанія»); малописьменний авантюрист маскується під «спеца», а всілякі спроби перевірити його кваліфікацію відкидає, то як підкоп під його робітничо-селянське походження, то як «спецоїдство», що тоді теж засуджували («Незамінимий»); «культурфронт-вожді» на колективній зустрічі Нового року пропонують доповідь про колективізацію та «пісні» на зразок: «Гоп, кумо, не журись, До колгоспу запишись!» («Страшна помста»)... Таких пристосованих і перепристосованих міщухів письменник називає з м’яким єхидством «наші передові республіканці».
Один із них — Корній Іванович Делегаденко, помбух тресту «Центропудра», «прекрасний громадянин і свідомий республіканець», — виступає в низці фейлетонів, гуморесок і невеличких пародійних «п’єс». Це цікавий, характеристичний та всеохопний тип широкого соціально-психологічного діапазону: він може собі дозволити у вузькому колі чи подумки й покритикувати Радянську владу, але він же буде до безглуздя перетягувати її «лінію», навіть закидаючи цій владі непослідовне проведення тієї «лінії». Ось, приміром, посилають його на села зміцнювати кооперацію, і він хвалиться: «Іду на периферію з неабияким багажем». Бо ж, виявляється, грав у преферанса із самим Гаврилом Денисовичем, «а той загуляє дев’ять без козиря та й каже: «Сила кооперації в кооперуванні мас!». Або: «Поганих кооперативів нема, є погані кооператори» («Багаж»). А на курорті «свідомий республіканець» теж політикує: «Скрізь і всюди тільки й балачки про платформу і лояльність. Значить, і тримайсь певної лінії. А в нас що робиться? Голі, напівголі, стрибають у воду, крик, галас. Яка ж тут платформа? Де лояльність? (...) Кругом диктатура, а дівчата в трусах ганяють по березі, а поруч залізниця, а на залізниці швидкі потяги, а в вагонах закордонні делегати: австрійські, американські, німецькі, англійські. Та вони ж не сліпі. Вони ж бачать…» («Товариш Делегаденко про лінії»).
Коли ж Делегаденка кидають на колективізування села, він їде з бадьорою піснею: «Село! Село! До колективу Тебе покликать їду я!» — і привозить селянам таку «лінію»: «Товариші селяни! Завдання, що стоять... Промфінплан, що його складено... Реконструкція, що випливає... Колективізація, що є бойове завдання... Ви пасете задніх! Ваше село колективізоване лише на 20 процентів. Ганьба! Ось у мене «Правила процентів». Щоб витримати лінію, яку я намітив, треба колективізувати ще 40 господарств. Усуспільнити коні, рогату худобу, свині, курей...» («Лінія»). Правда, коли вірити авторові, незабаром не тільки «лінія виправляється», а й Корній Іванович Делегаденко опиняється в БУПРі за «перегини». Але це не зменшує гіркоти від думки про те, яких людей насилали на селянство командувати ним — усупереч відомим Леніновим вказівкам, — крім тих славних «двадцятип’ятитисячників», що їх ми тільки й знали з літератури...
Чимало гуморесок Василя Чечвянського висміювали надмірне, безтямне захоплення різними новаціями (радіо тощо; мода на «соціалістичне» найменування дітей: Пленум, Електрифікація, Дніпрельстан та безліч подібних); примітивну набридливу агітацію і політичну тріскотню («Про плакати», «Прекрасна дружина», «Міжнародне становище» — ця гумореска змушує згадати поета Маяковського: «Раз международное, два международное, но нельзя же до бесчувствия!»); бюрократизм і формалізм на різних рівнях суспільного життя («Скандал», «Думки ні до чого», «Скринька» та багато інших).
Таким чином, гумористика Чечвянського здійснювала чималу соціально-гігієнічну, соціально-санітарну роботу й була нерідко близька до сатири.
Особливу групу його творів становлять гуморески на теми культурного й літературно-мистецького життя, фейлетони-рецензії на театральні вистави, його пародії. Сучасники Василя Чечвянського — зокрема, рецензенти, здебільшого схвалюючи його гумористику (хоч, скажімо, Олексій Полторацький тоді висловлювався про неї досить зневажливо; суворо критичний був і Григорій Майфет у рецензії 1930 року), висували й чимало претензій до автора: дрібнотем’я, недостатня гострота, ембріональність мотивів і сюжетів. Можна зрозуміти їх: їм ввижався в недалекій перспективі величезний злет української радянської сатири, зумовлений і ряснотою талантів, і грандіозністю соціально-виховних завдань, і невичерпністю яскравого матеріалу, а те, що творилося на їхніх очах, здавалося їм, — тільки перші кроки (власне, так і було). Та сталося не так, як гадалося. Перші кроки виявились і найрішучіші, і найдзвінкіші. Далі шлях урвався... Всіх майже без винятку зачинателів української радянської сатири або було репресовано вже на початку та в середині 30-х, або вони надовго замовкли. І сьогодні ми вже по-іншому бачимо й оцінюємо загальну картину української сатири й гумору 20-х та початку 30-х років.
Звичайно, Василь Чечвянський мав свої слабовини й свою міру таланту. Але треба враховувати і час — теж непростий для сатири й гумору, і недостатню розвиненість цих жанрів в українській літературі, і особливості творчої манери самого Чечвянського, його малої форми, про яку він жартома сказав у автобіографічній гуморесці «Крапка»: «Я завжди пам’ятаю, що в нас паперова криза, і не пишу романів, повістей і взагалі великих речей. Не вмію. А коли не вмію — не берусь. Безпечніше, знаєте. Читач читає невелику річ і тільки-но налагодиться лаяти, а тут раптом — крапка. І не встигне читач вилаяти, крапка завжди виручає. Ставлю її, благодітильницю».
І ще одне автобіографічне свідчення — вже не таке веселе, може, з передчуттям близького лиха — прохання, мовляв, «розтлумачити»: «Який, приміром, у творчості Чечвянського гумор: утробний, животний, беззубий, гострий? Чи той гумор національний формою і пролетарський змістом? Га? І мені тоді буде видніше, як перебудовуватися, удосконалюватися, наближатися чи шукати реалізму, чи, може, вже не треба шукати реалізму, може, він уже знайдений і т. п.». Це було написано 1933 року. Невдовзі вже зник з літературного життя Остап Вишня. А 1936 року настала черга й Василя Чечвянського. У таборах прожив він недовго — помер 26 жовтня 1938 року.
Після XX з’їзду партії Василя Чечвянського посмертно реабілітовано, видано кілька збірок його гуморесок. Його творчість досліджували Юрій Бурляй, Іван Дузь. Про нього писали брат Кость Губенко, письменник і мемуарист Юхим Мартич та інші автори. Але сьогодні стала вже очевидна неповнота дотеперішніх перевидань, в які не потрапило багато його найцікавіших, соціально найвагоміших і найгостріших творів, що показують мало знані нині риси тієї доби — 20-х — початку 30-х років. Назріла потреба в ширшому і ґрунтовнішому виданні, з науковим коментарем, сучасним тлумаченням історичного часу, з наведенням відповідних оцінок та міркувань тодішньої критики.

Іван ДЗЮБА
(Ж-л «Україна», № 10, 1988 р.)

Василь ЧЕЧВЯНСЬКИЙ

ФОРМАЛІЗМ

Письменник написав казку і поніс до редакції.
В казці розповідалося про те, як в одній невідомій країні спалахнула революція. Велична, величезна революція. Люди тієї невідомої країни, скинувши вікове рабство, з піднесенням почали будувати нове, вільне життя. Будували величезні електростанції, фабрики, заводи. Культурні досягнення тієї невідомої країни були навдивовижу всім сусідам.
Одне тільки було погано в тій невідомій країні. Сильно почав панувати формалізм...
— Стій, стій, стій, — сказав редактор, — що ви мені голову морочите. Це ж ви про СРСР пишете?
— Так, — відповів письменник.
— А чому ж «невідома країна», чому «казка»?
— Форма... Таку форму взяв.
— Форма? А вам відомо, шановний товаришу, що формалізм — зло, з яким треба боротися... Не піде.
І не пустив редактор казки.
Правильно зробив редактор. Формалізм не те що, а просто душити треба. Бо він заважає нам будувати нове життя. Так заважає, так заважає...
(Скорочено).

ТРИ ПОГЛЯДИ

Один радянський громадянин, читаючи радянську газету, думає:
— Блискуче! За півроку в Харкові випито 2 мільйони пляшок пива. Ще одна перемога на фронті промисловості.
Громадянин цей — господарник.
Другий радянський громадянин, читаючи ту ж саму газету, думає:
— Ганьба! В Харкові за півроку випито 2 мільйони пляшок пива. Це ж — жах.
Громадянин цей — культробітник.
Третій радянський громадянин, не читаючи газету, думає:
— Ну й народ. По півгодини сидять, а по одній пляшці випили. Здря тільки місце займають.
Громадянин цей — офіціант пивної «Нова Баварія».

У мене сидить мій давній знайомий і приятель Іван Максимович — поважний середняк села Смикалки, філософ і член сільради.
Скориставшись із приїзду Івана Максимовича до столиці, я найняв у нього для планового проведення літньої відпускної кампанії серед членів моєї родини клуню.
Зараз ми замогоричуємо цю змичку села з містом.
— Гарно у вас зараз на селі? — питаю я. — Сіють зараз... А там почне сходити, зазеленіє... Приємно. Поле таке зелене, зелене...
— Та нічого,— говорить Іван Максимович. — Не погано. Сіємо, дійсно. Треба. Міжнародне становище, стало буть, вказує, що капіталізм...
— А як Дінець, Іване Максимовичу? Такий же широкий, як і колись? Пам’ятаєте, як у десятому році ми з вами по сомів на ніч ходили? Гарно так... Ніч тепла, місячна... Човен пливе... А вчитель, Гордій Петрович, раніш нас, бувало, приїде і вже сидить... На ямі...
— Не вудить тепер Гордій Петрович. Кинув. Ніколи йому. Школа — само собою, та кампанії різні. Доклади та зібрання. А він у нас по... міжнародному становищу завжди... Нагрузка в нього...
— А розкласти вогнище на березі, отам, знаєте, на поповій луці під берестком. Ніч те-е-мна!..
— Еге! Згадали... Нема того берестка. Зрубали. На трибуну. Трибуна в нас тепер коло сільради з того берестка. Як свято яке або шефи наскочуть — промови з трибуни тієї про... міжнародне, значить, становище та й взагалі...
— Жалько берестка. Місце ж яке. Берег крутий. Як розженешся — та у воду! Аж дух забива! Тоді ще сусіда ваш — Микола Крутій — добре плигав. Тепер, мабуть, і він постарів, як і ми з вами?
— Е, нема Миколи Борисовича. Помер місяць тому. Головував він у нас у сільраді. Простудився. На річницю Лютневої революції доповідь робив. З трибуни. А воно мороз. Почав... про міжнародне становище, та так і не скінчив. Щось погано йому стало. Місяць полежав і поховали... Гарний чолов’яга був. А що вже оратор! Бувало вийде та як двине: «Товариші! Міжнародне становище нашої сільради вказує...». І почне, і почне. Талант був. Шкода.
— Нічого не вдієш, Іване Максимовичу. Доля, значить, йому така. Гарна була людина, свідома. Пригадуєте, як він колись, ще парубком, поміщикового сина мало не вбив за те, що той лелеку застрелив. А яке горе було тоді на вашій клуні! Що з лелечихою робилося! На другий рік не було вже на вашій клуні лелеки.
— І тепер не буде.
— Чому ж то?
— Антену на тому місці поставили. Оце зимою. Для радіо. У сельбуді радіо, а на моїй клуні антена. Клуня ж у мене висока, ні в кого такої нема. У нас тепер так і говорять: якби, кажуть, не клуня Івана Максимовича, так би ми ніколи й не почули про... міжнародне становище. А то майже щодня.
Іван Максимович помовчав.
— Культура, знаєте, — додав він згодом. — Довелось поступитись лелекою. Треба. Радіо — велика річ, самі знаєте. Оце колись товариша Бухаріна з Москви слухали. Півтори години говорив про... міжнародне становище. Харашо! Сидиш у сельбуді, цигаркою попихкуєш і все тобі ясно: клуня, антена, лелечине кубло, Москва, сельбуд, я, кум Денис і... міжнародне становище... Дивно...
Зараз Іван Максимович балакає з моєю дружиною, а я собі думаю:
— Самі антени, здається, ще не балакають. Значить, у клуні буде безпечно. А от у лелеки становище міжнар... тьху! Безпорадне становище у лелеки.
(Зі збірки «Між іншим». X., 1929).

Голова культкомісії упрівав над звітом про роботу культкомісії «даний отрезок врємені» (...) В цей момент задеренчав телефон (...) Дзвонили з міськпрофради. Наказували, щоб у той самий звіт, що над ним працював товариш голова, добавили ще один — 871-й пункт: «Про інтернаціональну роботу».
— От не було печалі, — вилаявся товариш голова, повісивши рурку. — Завжди ці бюрократи дотягають до останнього. Проте нічого не зробиш. Треба «інтернаціональну роботу». Гм? Чи була у нас така? Треба спитати секретаря.
Секретар, худий і виснажений, наче тарган житлокоопівський, на запитання голови, чи була інтернаціональна робота, байдуже відповів:
— Була.
— Ну! — зрадів голова.
— Опридільонно була. Це ж про те, як співають «Інтернаціонал». Неодмінно. Така робота у нас, до речі, на ять. Навіть я басову партію удосконалив. От у цьому місці... — секретар кахикнув і тріскучо забасив: — «Чу-у-уєш суррррми загр...».
Голова впав на стільця.
— Дурисвіте, що ви торочите? Хіба це інтернаціональна робота? Це ж хоровий гурток, нещастя моє. Інтернаціональна робота — це зовсім інша справа. Розумієте?
— Можливо, — погодився секретар. — Тоді не було...
— Значить, прорив? — голова так блимнув на секретаря, що той мимоволі похилився назад.
— Очевидно... так, Іване Петровичу... Прорив...
— На Київському Червонопрапорному заводі, де 3 000 робітників, прорив? Опортунізму забажалось? На практиці? Я, між іншим, давно помічаю, що у вас ухил, товаришу! Так «ухиляйтесь» собі десь, а не на Київському Червонопрапорному... щоб мені знайшлася інтернаціональна робота. Розумієте? Розкопать! Півгодини строку!
— Ну, національна — це ще туди-сюди, — ламав голову секретар, — річ не хитра: руський, єврей, українець, німець... А от «інтер», оцей... «інтер». Може, «унтер», це я знаю, за старих часів були такі «браві унтери». От морока... Товаришко Гайдай, — звернувся секретар до друкарщиці, — ви часом не знаєте, що таке «інтернаціональна робота»? «Інтер» отой що значить?
— Інтернаціональна? Гм... Це слово таке відоме, що навіть і пояснень не потребує. Вся людність його знає. А коли вам уже так хочеться, то це буде «міжнародна», — засміялася друкарщиця.
— «Міжнародна»? Виходить, «інтер» — це значить «між», — думав далі секретар. — Трохи легше. Міжнаціональна робота. Робота між націями... Стій, стій... Накльовується! Ага! Так тоді чого б дурна і плакала! У нас така робота аж кипить!
Секретар хитро підморгнув і побіг до голови.
Що вже було потім у кабінеті голови культкому, які розмови там точилися — невідомо. Відомо лише те, що у звіті, який надійшов від Київського Червонопрапорного заводу до ВУК’у* металістів, є таке місце: «Інтернаціональну роботу проводять широко. Організовано навіть гуртка для вивчення української літератури, в якому беруть участь 8 чоловік».
Факт!
(Зі збірки «Факт». X., 1932)

*ВУК — Всеукраїнський комітет

Публікація В. КИРКЕВИЧА

Павло ГЛАЗОВИЙ

КОШМАРНИЙ СОН

Подивишся передачі
Та різні програми
І думаєш: — Скільки ж можна
Дражнитися з нами?
Після кожної реклами,
Кожної об’яви
Тільки й чуєш: «Севастополь —
Город русской славы».
Позавчора пізнувато
Я уклався спати.
Сплю і бачу: ніби привид
Пхається до хати.
Пика кругла, наче диня,
Оченята хитрі,
Нога в гіпсі і блатняцька
Кепка на макітрі.
— Ти чого це серед ночі? —
Питаю в прояви.
А він каже: — Собираю
Вещи русской славы.
Откудова эта шуба? —
Кажу: — Із Полтави. —
Пхає в сумку: — Значит, это
Шуба русской славы.
А откуда эта шапка? —
Кажу: — Зі Сваляви. —
Пхає в сумку. — Значит, это
Шапка русской славы.
З шафи чоботи жіночі
Тягне за халяви.
— Итальянские? — питає, —
Значит, русской славы.
А откудова иконы?
Из какой державы?
— Із Києва.
— Киев тоже
Город русской славы.
Впакувався, сів до столу
Поїв «на халяву».
— Обожаю вареники –
Всерусскую славу!
А откуда коньячишко? –
Кажу: — З Балаклави.
— Так это же Севастополь –
Город русской славы... –
Видув пляшку. Лізе в ліжко…
До дружини Клави.
— Куди?! — кричу.
— Это, — каже, —
Баба русской славы! –
Я злякався і проснувся.
Звідки ця химера?
Напевне, я надивився
Передач про мера,
Який має біля моря
«Русской славы» дачу,
А ще хоче Севастополь
І Крим — на додачу.

КОЗАЦЬКА НАТУРА

Коли їдуть в інститути
Заморські студенти,
Трапляються у трамваях
Прикрі інциденти.
З нігерійцем посварились
Дві дівулі п’яні.
— Ти кто такой?
— Українець,
Прошу пані-драні.
— Українцев нєту чорних! —
Кричить русотяпка.
— Значить, — каже нігерієць, —
Ти — дурна кацапка.
— Ето хамство! — обізвалась
Довгоноса діва.
Він їй каже: — Будьте чемні,
Пані з Тель-Авіва.
Хтось глумливо захихикав:
— Вот казак явілся...
Нігерієць на кривляку
Гордо подивився.
— Так, козак, тому що мову
Українську знаю! —
І велично на зупинці
Вийшов із трамваю.
Вслід йому кривились пики,
Ніби ладні з’їсти.
— Вот как портят іностранцев
Націоналісти...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 04.10.2013 > Тема "Душі криниця"