Версiя для друку Обговорити в форумi

З ВИСОТИ ОСЕНІ

У ці осінні дні відомий український прозаїк і публіцист, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, голова Національної Спілки письменників України, народний депутат України Володимир Яворівський святкує своє 60-річчя.
Володимир Олександрович Яворівський народився 11 жовтня 1942 року в селі Теклівка Крижопільського району на Вінниччині. Закінчив філологічний факультет Одеського держуніверситету. Працював у пресі. Автор багатьох книжок, оповідань і повістей, з-поміж яких "А яблука падають...", "Гроно стиглого винограду", "З висоти вересня", романів "Ланцюгова реакція", "Оглянься з осені", "Автопортрет з уяви", "А тепер - іди", художньо-документальної повісті "Вічні кортеліси" та ін.
Володимир Яворівський - людина надзвичайної енергії та працьовитості. Диву даєшся, як у нього вистачає і сили, і волі, і снаги не тільки писати чудові твори, а й перебувати в самісінькій гущі суспільно-політичних подій, вести авторську передачу на радіо "20 хвилин з Володимиром Яворівським".
Аж не віриться, що Володимиру вже 60. А я ж пам'ятаю його двадцятирічним, коли ми разом у травні 1963 року були на місячному семінарі творчої молоді в Одесі. То був незабутній і, мабуть, один з "найврожайніших" семінарів, які проводила Спілка письменників України. Самі за себе говорять імена тодішніх семінаристів - Василь Стус, Василь Захарченко, Борис Нечерда, Володимир Яворівський, Ігор Нижник, Анатолій Бортняк, Станіслав Реп'ях, Михайло Ониськів, Дмитро Шупта, Іван Низовий...
Мені пощастило тоді приїхати на семінар в Одесу із Сімферополя, де я проходив службу в радянській армії. Цілий місяць я, ще донедавна сільський хлопчина з Черкащини, мав щастя спілкуватися з літературно обдарованими юнаками, слухати захоплюючі бесіди з літературної майстерності таких чудових майстрів пера, як Борис Буряк, Віктор Іванисенко, Володимир П'янов, Григорій Донець, Богдан Горинь... А чого була варта творча зустріч з поетом і кіноактором Миколою Вінграновським! Таке не забувається ніколи.
З-поміж семінаристів 1963-го мені запам'ятався своєю високою ерудицією, красномовністю стрункий красень, тоді ще студент Одеського університету Володя Яворівський. У моєму армійському блокнотику, до якого я попросив своїх нових друзів-семінаристів написати мені, початкуючому поету-солдату, кілька слів на згадку, є й побажання Володимира Яворівського: "Після Тараса Шевченка й Олександра Довженка здобути літературний успіх в нас дуже важко! Це мусять пам'ятати всі грамотні з великою користю для нашої літератури і для себе! Пам'ятай це!"
Скажу відверто, я завжди пам'ятав про ці трохи застережливі слова і намагався в написані мною вірші вкладати і серце, і душу... Певно й сам Володимир пам'ятав ці слова, бо інакше не написав би своїх прекрасних творів, не став би видатним майстром художнього слова! Спасибі тобі, друже, за ті щирі напутні слова колишньому початківцеві, рядовому окремого саперного батальйону...
Вітаючи нині з 60-річчям відомого письменника і громадського діяча, одного з найшанованіших авторів нашої "Кримської світлиці" Володимира Яворівського, бажаємо йому доброго здоров'я, творчої наснаги, нових талановитих книг!
Хай щастить, друже!
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури "Кримської світлиці".

ДО МАМИ НА  СВЯТИЙ  РАНОК
Оповідання
Три останні літа були шаленими й розхристаними, вони так і не зупинили мене на чомусь певному і єдиному. Я жив, ретельно споживаючи час, думав про все потроху, метушився, когось любив і когось ненавидів, але все це - впівсили, впівсерця...
Он вони, три моїх літа, - стоять за пагорбами пам'яті. Гукай не гукай - не почують.
Останні дні року збігають для мене швидко, як відмичка по замку-"блискавці" в занадто знервованій руці. Я тоді не відчуваю ні себе, ні своїх власних почуттів - лише пришпорений, хмільно-осатанілий поквап часу. Та ще пробуджуються в мені неповороткі, лінькуваті якісь гризоти, що весь рік сито спали, присмоктавшись до буднів. Ці маленькі пізні прозріння не додають певності, хіба що тішиш себе днями наступними, коли будеш інакшим, коли гнатимуть тебе великі пристрасті, після яких неодмінно будуть дні рівноваги, світлості, очищень. Отоді, отоді... все тоді буде інакшим і ти - нарешті! - станеш самим собою...
Я знаю, так, напевне, буває завжди, наприкінці того, чого вже не можна завернути, поправити, або ж - повторити. Знаю я це почуття. Закінчується, наприклад, відпустка, і ти в останній її день неодмінно занаджуєш свої думки, що наступна буде кращою, що ти продумаєш її загодя, вибереш місце найкраще, і вона принесе тобі справжню втіху. Навіть коли тобі було добре й тепер, коли ніщо тебе не смутило і не мучило (була вода, було сонце, було ненав'язливе товариство, в якому ти ні до чого себе не змушував), а все одно втішаєш себе: наступного разу мусить бути краще.
Коли ти повертаєшся з одвідин батьків, коли потяг уже вихитує тебе й заспокоює, починаєш здогадуватися, що і цього разу не збувся твій ревний намір зрозуміти і відчути щось вкрай важливе в єдності твого роду, в стосунках батька й матері, у невидимій, але надійній твоїй причетності до них обох. І потиху згоджуєшся: таки не вдалося тобі цього разу, таки не проник у цю солодку таємницю, без якої - хто ти? Хто?
І тобі залишається єдине - пристати на думку, що наступного разу все буде інакше. Ти зосередишся, не пустиш свою душу по дрібницях, будеш зірким і проникливим, бо життя коротке, бо батьки старіють, бо час висвистує стрілою біля твоїх скронь...
Таки шалено біжать останні дні року. Так біжать, що не уповільниш їх ні супокійним, розважливим роздумом, ні бездум'ям чи навіть легким присумом, що стишує кров у жилах, не угомониш їх ні перельотами на літаках з міста до міста, ні цілодобовим безсонням, ні спішним завершенням справ, котрі раніше відкладав на потім.
Нині вночі впав на землю сніг. Вдосвіта, як тільки-но я розплющив очі - збагнув: випав сніг. В моїй хаті було так урочисто й біло, що я одразу сказав собі: сніг. Крізь вікно рвалося стільки світла, стільки потужної, аж оскоминної, білизни, що кімната вся тремтіла від неспроможності, здивування, від навальної категоричної переміни. В кімнаті було так ясно, що я вперше побачив густі смуги ретуші на побільшеній батьковій фотографії. Вони сфотографовані з мамою того року, коли народився я. "Нагодувала тебе грудьми, ти заснув собі, а ми пішли з татом і сфотографувались. Спав і тоді, коли я повернулася".
Я побільшив собі той знімок, і він висить у моїй кімнаті. Мені з ним добре, особливо тоді, коли хочеш уявити себе не лише вчорашнім чи сьогоднішнім, а - суцільним, єдиним. Вона тоді стає моїм початком, точкою відрахунку.
Від того потужного білого сіяння в мами на портреті наче вище, здивованіше піднялись брови, а в батька залягли відблиски на обличчі.
І весь день вони стоять переді мною отакі: здивовано дивиться на мене мама, а батько наче ховається за склом, крізь яке його не видно, бо сліплять відблиски. Як я не намагаюсь зазирнути йому в очі - з того нічого не виходить.
Виклична білість снігу ріже очі до сліз, погляд сахається в пошуках чи сірої стіни будинку, чи злинялого стовбура дерева, чи одягу перехожих, але після цього колір снігу стає ще болючішим.
Збігає перший день снігу. На високому пагорбі вже метушаться лижники. Одні чимчикують аж на самий вершок гори, іншим вистачає сміливості піднятись лише до половини. Тому одні - стрімко й миготливо перекреслюють пагорб, а інші - мляво зсуваються донизу, наче зумисне хочуть розтягнути, видовжити момент руху. Але там, унизу, в полумиску долини, вони стають однаковими у своєму спокої, у неприхованій зворушеності, яка буває по завершенню чогось одчайдушного, азартного. Ця рівність триває до тих пір, поки вони знову не почнуть підніматися на гору. Вся моя істота святкує від цієї оргії руху, пристрасті, чистоти першого снігу.
Ні, це таки прекрасно, що наш світ такий невтомний у своїх перемінах. У перемінах очікуваних і негаданих, дріб'язкових і великих. І навіть - в його одноманітності тоді, коли ти налаштований на зміни.
Вчора з друзями ми ще знічев'я фантазували, пускаючи попасом свою уяву по горах, по глухому лісі, серед якого було б непогано прибрати живу ялинку, розвести вогнище і на межі років пити під ялинкою вино, підігріте у казані, і бабахкати з рушниць, і думати про щось "найсвоїше і найноворічніше", про марне і справжнє. І всі ми вже чманіли від думки, що все це може бути саме так... Та Богдан привузив свої чіпкі, блискучі й гострі, як шило, очі, зсутулився над столом і:
- Хто чим займається для поїздки? Я, наприклад, дістаю десять тонн сибірського снігу. Га?
Всім нам стало сумно. Наче він забрав у нас те, з чим ми дуже звиклись, але воно - належало йому. Та стало сумно й самому Богданові, наче він зазирнув, випадково відкрив для себе щось зовсім не потрібне. Аби хоч трохи збутися того, він, напевне, прочитає рядок з чийогось вірша. Я затямив: у таких випадках - це для нього єдиний порятунок.
- "Я прийду до вас сумний і гарний, на весілля вас своє запрошу..." - Так і є - він наче вийшов з кімнати, зоставивши замість себе ці рядки.
А сьогодні - навала снігу. З роботи я телефонував Богданові і сказав, що за сніг тепер відповідаю я, а він хай дістає лижі.
"Їдемо", - повторюю я собі з самого ранку. Навіть на репетиції нашої телевізійної передачі я весь час казав акторам замість "починаємо" - "їдемо". Це слово було як якийсь зачарований пароль, що дасть мені право пройти в заборонені, але зманливі володіння. І то - лише зараз, або - вже ніколи.
Таки їдемо, повторюю я собі й зараз по дорозі додому.
Це слово наче оновилося знову; коли я набачився, коли я перейнявся азартом лижників.
Моя поштова скринька вщерть забита передноворічною поштою. Тільки я одімкнув її - звідти посипалися строкаті листівки, тавровані штемпелями конверти. Згортаю їх жужмом з цементної підлоги під'їзду. Стривай! Телеграма! Так-так, я дозволив листоноші вкидати телеграми в поштову скриньку, а потім, на пошті, розпишуся...
"Приїзди до мене. Мама".
Піднімаюся в квартиру, і мама дивиться з портрета в мої очі.
- Що сталося, мамо?
- Приїзди до мене. Мама.
- Може, таки щось сталось?
- Приїзди...
Навіть якби з нею щось сталося, - вона не скаже, їй завжди добре.
На Новий рік вона все мені слала листа, в якому було лише шість слів: "Будь мені все таким, як тоді". Я не знаю, яке "тоді" вона має на увазі. Міг би вже давно дізнатись у неї, але така невідомість мені краща у своїй багатозначності, вона довше водить мене по власному житті. А втім, - мама, напевне, переконана, - я знаю, про що саме йдеться.
"Поїдете, хлопці, без мене. І облюбуєте собі ялинку, що минулі нові роки зустрічала, як і кожне дерево, а тепер ви її назавжди вирізните з лісового товариства. І, може, після цього їй буде сумніше жити, як раніше".
- Може, ви, тату, знаєте, що сталося?
- Та нічого, вона все щось вигадує...
- Не кажіть так, тату...
- Ви мої діти, то можу...
Але вони обоє он на фотографії, їхні голови прихилені одна до одної. В них того дня вже був я, що спав у колисці і невидиме об'єднував їх, це було щось не тимчасове, не вигадане, а реальне, існуюче начеб і поза ними, в їхньому і не їхньому світі. В маминих очах це можна прочитати.
Я не раз ловив себе на тому, що коли маю журу, то мені спокійніше дивитись в мамині очі, а коли радість - мене ловлять очі тата.
"Приїзди до мене. Тато". Мені важко уявити такий напис на телеграмі. Він би конче писав: "До нас".
Я іноді думаю, що коли батько додав до себе маму, щоб сказати - ми, то він сам не зникає в цьому слові, а наче подвоюється.
...Завтра ввечері їду. Їду завтра, бо мушу відбути телепередачу. Вона таки буде кепською, я знаю напевне - буде гіршою, ніж я її задумав. Моя помилка в тому, що я взяв надто добрих акторів. Вони знають мене, а я їх. Мій настрій просочився і до них. Та ще той мій невдалий жарт про те, що коли є невикористані ліміти смутку, то краще їх списати, ніж переносити в новий рік. І якось воно вже так склалося, що їх студійна радість у кадрі виходить млявою і бутафорською. Я серджусь і надміру галакаю в мікрофон, але то не зараджує справі. Вони заспокоюють мене, що на самій передачі все буде краще й природніше. Гай, гай, хіба я вас не знаю: будете зібранішими і розторопнішими, але це ще більше підкреслить вашу штучність. І вашу неправду. Нашу спільну неправду, якої ми вже не зможемо запобігти, бо передача - завтра.
Мене тішить те, що після телевистави нам не доведеться йти на чашку кави, бо я буду квапитись на поїзд. Інакше ми б почали говорити про передачу і з найвіддаленіших балачок таки б скотились до неї. Все закінчилося б безглуздими запитаннями: "А нащо ти брався?", "А нащо ви так грали?" На ці запитання можна відповісти лише жартом, але в пристрасті ми вже будемо не спроможні на них...
Передача буде завтра, в цьому році про неї вже не говоритимуть, а в наступному - вона стане давниною, не вартою запалу в оцінках. Завтра, після передачі, їду!
Вискочу з-за пульта режисерського, як тільки диктор стане оголошувати прізвища виконавців. Утечу раніше, поки актори переодягатимуться, втечу, бо інакше вони прийдуть на вокзал проводжати мене.
Їду, мамо!
- Їду, мамо.
- Приїзди до мене. Мама.
- Їду...
Потяг починає невидимо уповільнювати біг. Наче дерева за вікном притомились у своєму всенощному галопі і тепер дрімотно трюхикають повз вагонне вікно, біля якого я докурюю сигарету. Дим вимив на шибиці округлу дучку, і світ рветься крізь неї в мої очі.
"Я прийду до вас сумний і гарний, на весілля вас своє запрошу". А ви ж не були, мамо, на моїм весіллі. І тато не був. "Я прийду до вас сумний і гарний..."
Мама не зустрічає мене. Я відчув це усім єством одразу. Метнулись очі по гурті зустрічаючих - не побачили. Насторожений слух не почув її голосу.
Тонко вайкнув дзвін. Не станційний, а швидше - шкільний, сам мізерний, а било - від великого дзвона. Люди на пероні одразу розділились на тих, що когось зустріли, і на тих, що когось провели. Я, напевне, складаю третю групу. Яку? "Я прийду до вас сумний і гарний..."
Хтось поклав мені руку на плече. Дивовижно легку руку. Як тінь крила.
- Приїзди до мене. Мама.
"Дмитро! Його тонкі й рухливі, як молода форель, пальці. Тільки б стриматись, не цибонути йому на шию! Зараз оглянешся - побачиш себе самого. Копія, може трохи досконаліша, але копія, лише паль-ці довжелезні й тонкі.
Я повертаюсь.
- З приїздом вас, Дмитре Сашковичу! - Я вже вдаю батька й навіть так само, як він, поволі тягну долоню.
- З приїздом, Миколо Віровичу,- наслідує він голос мами.
І ми нарешті обіймаємось.
Йдемо засніженим лісом. Він несе мою валізку, а я - його. То наш забобон. Коли ми приїздимо додому - доконче міняємося валізками. І сорочками.
Йдемо мовчки. Два, аж неправдиво схожих один на одного, чоловіки. Може, ця надмірна схожість є тією утаємниченою, розчиненою у нашій крові, причиною ледь вловимої замкнутості один перед одним? Чи відчуває це він? Якщо так, то чи мучить це його хоча б на самоті, у хвилини небуденної розчуленості й саморозуміння? На мене таке находить. Тоді нестерпно хочеться закинути до дідька все й поїхати до нього і привезти настрій саме цієї миті. Але то почуття миттєве, потім вилазить із засідки розум і поволі розтлумачує: Дмитро погодиться, що це саме так і що треба нам інакше, бо ж ми брати, одна кров гасає в наших жилах, і що рано чи пізно батьки відійдуть з цього світу, а ми зостанемось лише вдвох. Таки треба якось інакше. Але ні він, ні я не знатимем, як саме, бо такі ми є. І роз'їдемось. І все залишиться, як і раніше. А може, й гірше, бо будемо себе приневолювати до чогось. Такі ми є. От і все. Зараз йдемо обидва лісом. Щось би оповісти йому, але мені все здається таким незначним, бутафорським, убогим, що я просто йду поруч, дихаю повітрям, дивлюсь на засніжені дерева, тішуся присутністю Дмитра - усе це видається мені миттю щастя, якихось ще не зрозумілих мені самому прозрінь та оновлень.
- Мамо, чи кожна пташина в вирій на зиму літа?
Дмитро перекидає валізку в другу руку й одразу продовжує сказане мною:
- Ні, не кожна, - одказує мати...
- Чом же вона не втіка, нащо морозу чека?
- Не боїться морозу вона, не покине країни рідної, не боїться зими навісної...
- Жде, що знову прилине весна.
Я пускаюсь бігти. І мене одразу починає підганяти радість: Дмитро біжить теж.
Дивна річ: колись шість років нашої вікової різниці часто були Ханаанською пустелею, що розділяла нас. Ще б пак, Дмитрові було аж шість літ, коли я тільки-но народився. Він вже говорив, ходив, мислив, мав свій світ, а я ще був навіть безіменний. І це тривало дуже довго. Що? Ну, цей психологічний комплекс. Я пам'ятаю його студентом інституту, коли Дмитро вже був титулованим хіміком. Відчував це й тоді, коли почав свою режисуру в театрі. Потім ця різниця якось вивітрилась, вижила себе й щезла з роками. Коли саме? І що нас зрівняло? Що? Одруження, квартира чи перші зморшки на чолі? А може, я вигадав різницю і сам таки вигадав її зникнення? Або ще гірше - вона зникла, але ще більше відчужила нас?
А втім - Дмитро біжить поруч зі мною, і нам обом добре. Напевне, добре, бо міг би він зараз зупинитись і сказати: "Досить, Миколо, ну його до дідька".
Біжимо. Аби лише він не сказав: "Ти молодший, я вже втомився..."
Чую, як він надсадно дихає. Біжимо. Слизькаються ноги, падаємо, зводимось. Біжимо. Спершу - просто так, а тепер - біжимо до мами.
Зупиняємось на порозі.
- Заходь першим, Дмитре, ти ж приїхав першим, - кажу я, ледве бачачи його за клубками пари, що вириваються з уст.
- Ви ж прибігли обидва, я бачила вас ще від лісу, аж від крайнього дуба, - мама.
Так, так, щойно, ось цієї миті, цієї безкінечної у чистоті й легкості миті біля нашого порога, миті, що зупинилася сама і зупинила мене, я таки збагнув: мати говорить до нас, як до одного, як до когось єдиного. Такого єдиного, коли не треба ділити серця, а відпускати його з припони розуму й бігти за ним услід.
Дмитро обіймає маму, а я обіймаю їх обох...
- Тато поїхав до своєї сестри на Новий рік у Чернігів, а мені сумно, то, думаю, покличу вас обох. Та й нездужати стала. - Вона веде нас до хати, хупаво забігає вперед, щоб розчинити двері.
Ми сидимо за столом, поволі п'ємо домашнє мамине вино. Вино з винограду, який ми садили з татом. Падав дощ, а ми садили. Прийшли на подвір'я забабляні в болото, потім мились під дощем, а потім я захворів, і мама довго ненавиділа виноград. П'ємо вино, мама п'є разом з нами, але ніхто не хмеліє.
- Я вас покликала, бо чую, як старію. Таки чую. А ви дорослі, то покликала. Такі дорослі, що покликала вас самих, без дружин. Такі дорослі, що мені аж страшно. Ніби втрачаю вас. Так має бути, я знаю, але все одно жаль бере. Пийте вино, то ж наше. І хліба для вас спекла, їжте, бо, може, більше не годна буду спекти... Тато поїхав, я вже казала.
Стіни рясно обвішані нашими з Дмитром фотографіями. Наші дружини й сини. Ми тут усі вкупі. Стенд роду. Ми всі на стіні маминої світлиці. Було два сини. Появилось дві чужі й незнайомі жінки. І мати прийняла їх крізь нашу любов. Дві жінки народили двох хлопчиків. І мати теж прийняла їх. Бо вони - з крові чужої жінки, але й з нашої крові теж.
Дивно, але я в одному телевізійному спектаклі придумав сцену: вночі, коли спить мати, - фотографії дітей ведуть між собою розмову. Розмова переходить у сварку. Сварка - в крик, від якого просинається мати. І все замовкає знову. То був просто "хід", про який потім було багато говорено. Добре, що в нас немає телевізора і моя мама не бачила того спектаклю. Мені було б зараз соромно. Було б - отже, не є. То розкуркулюй своє сумління. Раз-два - взялись! Щоденно бачиш сотні чужих потилиць, але іноді таки кортить взяти два дзеркала, щоб побачити свою, власну. Але це рідко буває. До того ж треба два люстерка й відповідну позу. Он ми - урочисті й гарні на стіні. Мамині інколи без гріхів і покаянь. Просто ми, якими б слід бути.
- Та пийте ж, чогось не дуже й вірила, що обидва приїдете, їжте беріть, зима цього року ледача, оце на перший сніг лише зібралась, думала, кицька вчора буде вмиватися на гості, а вона десь повіялась, а ви таки є... якісь такі мої-мої...
Чи є ще мій слід на цементній приступці біля порога? Коли батько цементував ту сходинку - я вступив босою ногою. Тато побачив це, коли цемент вже задубів. Лаяв, а мама мовчала. Слід, спрямований до хати. Коли йде дощ - там завжди блищить вода. Всюди сухо, а там - ще вода. Поки кури не вип'ють. Колись покажу слід синові. Зараз мій слід під снігом. Але веде до хати... Як це ти до сих пір не використав цієї деталі в передачі? Занотуй, бо забудеш. Запиши в захалявну книжечку своїх чеснот... Дмитро не втисне цього в хімічну формулу, а ти можеш "вигнати художній первак"...
- Я того вас і скликала, щоб відчути, що ви - мої, бо якось так все губиться й втрачається в цьому світі на старість. А ще покликала... Ну, пийте ж, я внесу з льоху ще вина. Вже ви маєте своїх синів, то знаю, що ви до них серцем повернуті, бо так має бути. Ви їжте, а я собі буду говорити, бо того вас зібрала. Десь узявся в нашому роді звичай, хтось його почав, а я мушу підтримати. Коли ми з дядьком Йосипом були вже дорослі і він ішов на війну - нас зібрала мама, ваша бабця Ксеня. Вповіла про цей звичай, який передала їй ще її мама: оповісти вже дорослим дітям про, ну як би вам сказати, про... батьків... ну, те, чого вони не знають. Та ви їжте і пийте, я собі говорю, може, хліба ще підкраяти?
- Мамо, а що вам розповіла бабуня? - Ще секунда і це питання задав би я, але воно вже прозвучало з уст Дмитра.
- Йосипа вже чекали під ворітьми товариші. Вона лише встигла сказати, що до одуру любила й любить діда і все чекала якогось великого і неповторного моменту, щоб довести це, а вони мали лише будні й тяжку роботу. Її мучило, що вона не вміла любити, що не дала своїй парі те, що могла. На цих словах до хати зайшов дід Гнат, бо Йосипові вже треба йти. Я трошки спочину, а ви пийте. Я принесу зараз ще вина. - І хоч карафка була майже повна, вона пішла з нею до льоху.
Ми сидимо мовчки один навпроти одного, схожі, наче дивимось у дзеркала. Колись в мене таке було. Я втрапив між двох театральних дзеркал, у відображенні був нескінченний ряд моїх двійників, що меншали один за одним. Я був найбільший, а замикав ряд гномик з моїми рисами. Але я тоді був найбільший. Та все одно ніколи вже не зупинявся на тому місці. Зараз - перший Дмитро, а я - його двійник номер один. Цікава роль. З правами і майже без обов'язків...
Наша мама любить тата. В цьому він, на відміну від діда, міг переконуватись кожної хвилини. І може, також на відміну від діда, навіть іноді зловживати цим. То про що ж оповість мама?
Он на стіні - я найменший, найперша фотографія. А скільки ще нас стоїть між нами двома, отим, що на знімку, і мною теперішнім?
Йде мама.
- Чого ж ви сидите, а сніданок неторканий стоїть? Сніг знову почався, добре, що ви хоч додому дістались. - Вона сідає з третього боку столу, щоб бачити нас обох.
- Я нічого такого й не маю вам казати, бо ви все й так знаєте. Все перебрала, але нічого путнього для вас і не знайшла. Правда, у вас сини ростуть. Батько якось мені таки зізнався, що в нього з вами якось не так вийшло, як він хотів. То було не ремствування, він просто думав при мені уголос. Любить він вас, та ви й самі це знаєте. І мене любив. Але якось воно все не так вийшло. І він це знає, знає, що неможливо щось повторити. Знає навіть, що коли б і вдалося повторити, то все було б так само. Але жаль його таки мучить. Батько тоді ж сказав: у мене немає жодної чоловічої таємниці з синами, про яку б ти не знала.
У тебе з ними тих таємниць за рік було більше, ніж у мене за життя. Десь, колись я зробив не так, а потім не поправив, а тепер вже пізно. Вони сповідались мені лише в радості, а смутки носили тобі, а виявляється (тепер я це розумію), що оте друге - вартніше. То нелегке зізнання, діти мої, але я рада, що він розуміє його. У нашій родині все добре, але бачите - йому болить оте невидиме для чужого ока. Отже, він добрий, коли має в серці журу за кращим. Просто не вийшло в нього. Я то знаю, що він такий, а вам це кажу, бо ж синів маєте також... Може, він такий через те, що я його занадто любила. Але ж так мені радила моя мама. Ну от і все...
Я дивлюся на себе малого на фотографії і здаюся собі таким несправжнім і недоречним, як маленький дзвіночок з величезним билом на станції.
Мати недолюбила, а дочка - перелюбила. В світі не збільшилося і не зменшилося любові. А щастя? А може, все набагато простіше: може, і дід, і тато були в однаковій мірі задоволені, може, їм іншого й не треба було? Батько вчив нас, виховував, зрештою, все добре, ми не думали про більше й не вимагали того "більшого". Нагадали про нього тоді, коли вже пізно. Але ж так само було і з бабцею, і з мамою так само.
- А ще би я вас попросила: візьміть сокиру, одягніться в татове та вирубайте в лісі ялинку, бо ж таки Новий рік нині буде. Я принесу вам перебратись...
Дмитро несе сокиру на плечі, ми ступаємо повільно, рясний сніг сіється над білим полем. Мовчимо. Я все більше й більше переконуюсь, що нам не випадає обговорювати сказане мамою, бо тоді воно перестане бути інтимним, перетвориться в банальну істину, випущену на волю. До того ж невідомо, як вона себе поведе на тій волі.
Хитається сокира на Дмитровім плечі, наче цюкає щільне морозяне повітря. Чи йде сніг у моєму місті, чи є лижники на горі Високого Замку?
Перелюблюю чи недолюблюю я? Коли збагну це? Може, теж - запізно?
Тато таки зробив для нас все, що міг, але збагнув, що міг і більше. Тепер - моя черга. Ваш вихід, товаришу!
Ми мали вдовіль штанів і сорочок, мали хліб і хату. Але я? Все це завжди дається дітям як подарунок, як безповоротня позичка. Зрештою, позичка, яку ми повертаємо своїм дітям. Так, так, оплата - через одне покоління, з надбавкою "на прогрес". В момент, коли починаєш сплачувати борг, - одразу перестаєш почувати себе боржником. А що ж залишається? Невже тільки усвідомлені кровні зв'язки? Щось тут є таке, що не підкоряється спокійному розумові. Бо чому ж тепер я не пам'ятаю жодних з якоїсь півсотні пар сходжених чобіт, які купував тато, але пам'ятаю незатуманено й сьогоднішньо, як він лагідно й обережно будив мене тієї ночі, коли горіла сусідська хата.
В мені давно домує занишклий, нев'їдливий сумнів, підозріння, що одна наша поїздка з татом до млина для наших стосунків вартніша за всі витрати. Можливо, то зажорстокий парадокс, але я його не вигадав, а відчув.
Ми їхали в сусіднє село до млина. Один віл був сумний і байдужий до ярма і воза, що котився позад нього, байдужий до дороги, до її підйомів і спусків. Другий - норовистий і загонистий, з відкритим,  нервовим характером. Стояла млява ніч, зорі були тихі, як ряска у заводі, рипіла стара мажа. Ми лежали обидва на соломі й дивились на тьмавий безрух неба, що начеб вищав од наших поглядів, ми хмеліли тут, на самому споді світу, як дві риби. А тоді тато казав: "Ти підможи мені, сину". Я не знав, чим стати до помочі, почав підбивати йому солому, але він мене міцно обняв і я вперше почув його спів: "Зозуле, зозуле, чого рано куєш, чи може, зозуле, моє горе чуєш?" Я, напевне, фальшивив, але тато притискав мене до себе все сильніше, і ми таки доспівали до кінця. На останніх словах тато вже плакав, а я почав плакати разом з ним.
Аж до млина чи мовчали, а тато держав мене на руках.
Коли повертались назад - норовистий віл сахнувся якогось куща, віз із мішками вивернувся на косогорі, а мною, як з пращі, жбурнуло в зелене жито. Я отямився від такого відчайдушного, болючого зойку: "Сину, де ти?", - що миттю скочив на потовчені ноги й побіг до перекинутого воза.
То була наша з татом ніч. Ніч - донор наших стосунків. То що, може, хай би частіше переверталася мажа? Ні, справа в тому, що небуденні, але милі, інтимно зворушливі дрібнички виявляються живучішими за природні, звичні, щоденні турботи. Бо чого ж тоді мене й досі гріє ще один епізод.
Ми з однокласником розібрали забутого на полі колгоспного плуга, бо школа збирала металолом. Про це взнали, покликали батька. Я готувався до великого прочухана, бо новина вже пішла по селі. Був готовий до всіх принижень, до широкого татового паска. Він появився у хвіртці, а мама встигла мені шепнути: "Лізь поки на піч, а я його трохи вгамую. Треба тобі було того плуга".
Тато зайшов до хати з таким щирим сміхом, що одразу засміялась і мама.
- Цього року всі плуги зимуватимуть на господарстві. Микола поміг. Бригадири по полях плуги збирають...
Вночі ми з татом забрали на купі залізяччя всі частини, і склали в полі, на тому самому місці плуга. За весь той час він сказав лише одну фразу: "Плугатарі з плугами йдуть..."
Я прийду до вас, сумний і гарний...
Може, татові не вистачало часу розбиратись у всьому, і він часто карав нас зовсім не за те, за що було потрібно? Як у цьому розібратись? Може, по-новому відредагувати свою пам'ять? Спробуй. Один лікар в горах сам собі робив операцію апендициту. Писали газети. Може, й про цей випадок напишуть...
Дурниці. Коли зібрати всі твої сьогоднішні візії - вийде або сентиментальний кисіль, або ж раціоналістична брехня. Ні те, ні друге непридатне до вжитку.
Хай буде так. Але все одно я повертатимусь до нашої ночі з перевернутим возом, з татовою гарячою рукою на моїм тремтячім плечі, сльозою під студеним небом. І наша маленька сіра зозуля викльовує зорі й мовчки дивиться на нас із високості.
Плугатарі з плугами йдуть.
І я іду до вас, сумний і гарний. Бо таки всі ми йдемо. Недолюблені і перелюблені, велике било в малому дзвоні - немовля у батьковій сорочці. Йдемо, щоб однієї ночі заплакати під студеними зорями й застогнати від чогось незрозумілого й шаленого, що на коротку мить відслоняє тобі себе самого. На радість чи на муку?
Йдемо. Позаду дивляться на нас очі батьків, а попереду - принишкло чекають нас очі вже наших дітей. Чекають посмішки чи сльози...
Ми йдемо з Дмитром, а за нами тягнуться на снігу два паралельні сліди.
Сліди від порога нашої хати.
Два сліди.
Схожі на два ланцюги, присипані снігом.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2002 > Тема "Українці мої..."