Версiя для друку Обговорити в форумi

ДОБРОГО ДНЯ, ШАНОВНА РЕДАКЦІЄ! Звертається до вас жителька м. Сніжного Донецької області Людмила Миколаївна Лисенко. Справа в тому, що після закінчення Черкаського педагогічного інституту з 1973 року я разом зі своєю колегою Зоєю Степанівною Шевченко (Запатичною) працювала вчителем української мови та літератури у Мар’янівській восьмирічній школі Красногвардійського району, несли прекрасне українське слово в маси. А тепер через «Кримську світлицю» хотілось би вклонитись сонячній кримській землі, на якій ми вже давно не проживаємо, але яку згадуємо теплими словами.
Я пишу вірші, друкуюсь. І ось вирішила до 200-річчя з дня народження великого Т. Г. Шевченка запропонувати свої творіння і вам. Можливо, якісь з них знайдуть своє місце на сторінках вашої газети.

ТОРКАЮСЯ ДУШЕЮ «КОБЗАРЯ»

Торкаюся душею «Кобзаря»,
Вдивляюся в рядки його, як в долю.
Гортаю сторінки календаря,
В історію вертаючись поволі.
Є дата — українцям дорога,
Коли народний геній народився.
За зброю взявши праведні слова,
Серед борців за волю він з’явився.
Людей братами щиро називав
І закликав боротися в єднанні,
Щоб рідний край нарешті вільним став,
Щасливим і прекрасним невпізнанно!
Торкаюся душею «Кобзаря» —
І струни в ній від гордості співають:
Негаснуча Шевченкова зоря
Над українським сяє небокраєм.
І ллється мова рідна з сторінок,
І давніх літ події оживають,
Безсмертних творів запашний вінок
У серці слід назавжди залишає.
Від гайдамацьких закликів пала
Вечір’я на раменах небосхилу,
Як полум’я Шевченкові слова
Вселяють в наші душі віру й силу.
І Катерину в розпачі німім,
Зустрівши на останнім перехресті,
В своє життя впустити ладні ми,
Кохання врятувавши від безчестя.
В піснях вітрів вчувається не раз
Нам голос Перебенді та бандури,
Які долають невблаганний час
І недоступні сивочолі мури.
Ідуть до школи вранці малюки,
І дивиться на них Тарас з вершини.
Стояти над Дніпром йому віки –
Він вболіва за долю України!

ТАРАСОВА МРІЯ

Йому тринадцятий минало,
Він пас ягнята за селом.
І сонце радісно сіяло,
І легко на душі було.
Жила у нім крилата мрія,
Що кликала в барвисту даль,
Туди, де вітер щастя віяв,
До краю випивши печаль.
І линула душа за нею,
І оживав простий папір —
Ішов за долею своєю
Тарас всьому наперекір.
Йому тринадцятий минало,
І попереду ще життя.
А серденько зовсім не знало,
Яким же буде майбуття,
Які ще болі та страждання
Чекають на шляху крутім...
Йому весь світ у малюванні
Ввижався і прийдешнє — в нім.

Монолог Тараса Шевченка
НЕ СУДИЛОСЯ

Не судилося мати дружину
І заквітчану зелом хатину.
Самотою наповнена доля,
І неволя... неволя... неволя...
Не судилось життя дітям дати,
На руках їх, маленьких, тримати.
Не сміялись, на жаль, онучата
У примарній омріяній хаті.
Не судилось вертатись додому...
О, бодай не було так нікому!
Віють пусткою думи та мрії,
Коли в серці палкім вечоріє.
Не судилось спіймати жар-птицю,
Чорнобриву мою, білолицю.
Не судилося звити гніздечко,
Перекинутись щирим словечком
Із тією, що послана Богом —
Не чекає ніхто за порогом.
Рушниками не вислалась доля.
Скрізь неволя... неволя... неволя...

ШЕВЧЕНКО І ГОГОЛЬ – СИНИ УКРАЇНИ

На сторожі імен незабутніх та дат
Непохитно стоїть пам’ять сива.
Вкарбувала назавжди
 в героїчний свій ряд
Імена двох синів Україна.
Один був кріпаком,
 у неволі зростав,
А другий – досить знатного роду.
І у пам’яті кожному –
 свій п’єдестал,
Та єдина пошана народу.
Іх обох народила українська земля,
А талант – подарунок від Бога.
Чарували їх душі степи і поля,
Вдаль манили стежки і дороги.
І розливи народних
душевних пісень,
І казок, і легенд самобутність
В світанкових долонях
 ніс радісно день
І виковував їхнє майбутнє.
Та поміж перехресть
 їх життєвих шляхів
Є одне визначне і вагоме –
В осередку відомих
 російських братів
Почувались вони, як удома.
І плекали цю дружбу талантом своїм
Два титани високого слова,
І єднали культури
двох братніх країн,
І по духу споріднені мови.
Та у серці завжди Україна жила —
Іх єдина, свята Батьківщина.
І так сталось в житті,
 що вона їм була
За родину – дітей та дружину.

Людмила ЛИСЕНКО

НА НОВІМ РУБЕЖІ...

Україна і Шевченко невіддільні!
Епоха є і вже її нема,
Людська душа жила, творила
І в серці цю епоху пронесла.
У вічність, в небуття
пішли тривоги,
Сьогодні ми на новім рубежі,
Знов до свободи
все шукаємо дороги
У нашім краї, на своїй землі.
Де кобзарі — Вкраїноньки Гомери?
Як дух синів підняти до висот,
Щоб об’єдналися епохи й ери
У плині Борисфена сивих вод.
І на святій Дніпровій кручі
Поет із вічності звертається до нас
Живих, донині сущих, —
Любов’ю об’єднати світ і час.

Валентина КОСТЕНЬОВА,
вчителька української мови та літератури
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 21.03.2014 > Тема "Душі криниця"