Версiя для друку Обговорити в форумi

Велику роботу в збиранні свідчень очевидців про більшовицький голодомор в Україні 1933 року проводить в селі Піски Буринського району на Сумщині старший вчитель зарубіжної літератури Антоніна Петрівна Коров'яковська, в минулому випускниця Таврійського державного університету. Під її орудою старшокласники місцевої школи позаписували спогади односельців. Тепер усі ці матеріали перебувають у шкільному музеї історії села. Завдяки їм збережеться жива пам'ять людей, котрі пережили той страшний час, що про нього писав Юрій Клен у поемі "Прокляті роки":
Хто знав, хто вів смертям і стратам лік?
Де фільм, який нам показав би голод,
Отой проклятий 33-й рік?
Який співець поему склав про холод
Чи розповів, як то людей в наш вік
Крушив і чавив пролетарський молот?
В скількох кровях купаючи той герб,
Жнива справляв на людській ниві серп?

РУБАН Анастасія Олексіївна, 1917 р. н.
Страшні події сталінських днів я відчула на собі ще задовго до голоду 1933 року. Наша сім'я жила в Болотівці. З усіх сил тягнулися, щоб мати своє господарство. Але в 1930 році нас розкуркулили, заслали на Урал. Мені тоді було 14 років. В 1933 році я повернулася з Уралу до себе в село, а щоб не померти з голоду, в 17 років вимушена була вийти заміж. Чоловік був директором школи. За те, що його жінка була "кулачкою", його зняли з посади й виключили з партії. В 1933 році ми жили в Недригайлівському районі. На мою думку, голод, який тоді панував в Україні, був зроблений штучно. Урожай в той рік було зібрано непоганий. Але сталінські посіпаки вимели все і народ був приречений на вимирання. Наша сім'я вижила тільки завдяки тому, що збирали дикий часник і ним харчувалися. Я більш не хочу згадувати про той голод, хай він ніколи більше не повториться.

ПОПРОСІМЕНКО Марфа Андріївна, 1908 р. н.
Голод - це страшні дні. Багатьох розкуркулювали, забирали все, навіть виганяли з хат, розвалювали їх.
Нашу сім'ю теж розкуркулили. Хоча багатіями ми не були. У нас не було найманих  робітників. Забрали все. Навіть подушки з-під голови малих дітей. А про їжу і говорити нічого. Страшно було заходити до себе в хату, ходити вулицями. Скрізь лежали трупи, а якщо хто й був живий, то його не можна було впізнати, такі були всі пухлі. В усіх була одна думка: де поїсти і що поїсти.
А ще примушували ходити на роботу в колгосп. Були такі випадки, що на роботу гнали прямо від печі, заливали вогонь водою.

ГАСЕВСЬКА Олександра Микитівна, 1926 р. н.
Коли почався голод, мені було майже сім років. Наша родина жила в Новому Мирі, де було 77 дворів. В той час померло багато людей, особливо дітей. Я одного разу бачила, як одна жінка, повертаючись з базару, несла в руці якийсь клуночок. Очевидно, їй не вдалося продати тих речей, які вона несла, і тому, не дійшовши до своєї оселі, вона впала на дорозі. Спочатку вона гребла руками землю, та це тривало недовго, скоро вона померла.
Наша сім'я збирала в яру кінський щавель, варили лободу. Я й сестра опухли. Мене відвели в лікарню. Лікарева жінка відрізала мені скибку хліба і намазала маслом. Я трохи з'їла, а решту заховала. Вона каже мені: "Їж, не бійся". А я сказала, що в мене є сестра, я їй залишу.
В цей страшний час померли мій рідний дядько з дядиною. У них залишилося двоє маленьких діток. Мій батько забрав їх і відвіз у Білопільський дитячий будинок. Сестра залишилась живою, а брата Василька не знайшли. Думають, що він там і помер.

СКОБЕНКО Марія Григорівна, 1922 р. н.
1933 року в наше село прийшов голод. Люди гинули на дорогах, під тинами, їх ніхто не хоронив. А якщо і хоронили, то по 20 - 25 трупів в одну яму. Живились люди рослинами, які збирали на лузі. Кінський щавель сушили, терли, а тоді вживали. Збирали на полі гнилу картоплю. Хто міг, ходив у села, що за річкою Сейм. Там міняли все, що могли, на продукти. В засеймівських селах голод був менший.
В селі трапився такий випадок. Олександра Якушева знепритомніла під тином. А в цей час збирач трупів Бойко Роман Андрійович, побачивши Олександру, разом з трупами кинув її на віз та повіз на кладовище. Жінка, зібравши останні сили, злізла з воза. Добрі люди її знайшли і відходили. Олександра Якушева прожила ще довге життя.

НІКОЛАЄНКО Анатолій Якович, 1925 р. н.
Коли з'явився урожай, люди ходили на поле різати колоски. Часто їх ловили і садили за ґрати.
Була можливість за Сеймом купувати хліб. Але керівництво не давало змоги перебратися на той бік річки. В той час учням варили галушки з прілого і несіяного борошна разом з половою. Щоб не вмерти від голоду, один в одного крали цибулю та дрібну картоплю.
В колгоспи заганяли насильно. Хто ж не йшов, того розкулачували.

ДІГТЯРЬОВА Надія Семенівна
(записала внучка, Дігтярьова Оксана, учениця 10-го класу).
В роки голодомору моїй бабусі було всього 5 років, але вона дещо пам'ятає. Була вона єдиною дитиною в родині, тому, можливо, і вижила. Батько, Семен Васильович, зліг від недоїдання, а мати, Анастасія Яківна, забрала доньку і пішла на заробітки в с. Ко-шари, полоти буряки за харчі. Щоб не померти з голоду, жителі з сусідніх сіл також прийшли до цього радгоспу. Жили всі в бараці. Для п'ятирічної дівчинки це було справжнє страхіття. Вона бачила страшні обличчя голодуючих людей. Місяців через два мати з донькою прийшли в рідне село провідати хворого батька. Моя бабуся пішла до сусідів. Вони жили більш-менш заможніше, мали картоплю, хліб. І ось, коли ті діставали з підвалу картоплю, дівчина сховала в кишені дві картоплинки. А бабуся в цей час знайшла під стріхою маленьких горобенят. Тож вийшов добрий суп.
Надія Семенівна згадує, що сім'ю її рідного дядька розкуркулили, а "главу" сім'ї, Сироту Якова Михайловича, заарештували. Він так і помер у в'язниці. А пізніше його сина, Сироту Федора Яковича, теж посадили у в'язницю. Він через деякий час повернувся додому.

СКІЛЬКИ  Ж  ЛЮДЕЙ  ЗАГИНУЛО  ВІД  ГОЛОДУ?
Ще у березні цього року Президент Л. Кучма видав указ "Про заходи у зв'язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні". Цей указ у суспільній свідомості дещо загубився серед інших. Тим часом ідеться про найтрагічнішу сторінку історії України XX століття.
На початку 50-х років XX століття Гарвардський університет у США здійснив великий науковий проект - запис тисяч і тисяч спогадів колишніх мешканців СРСР. Але дослідники уникали записувати розповіді про голод 1932 - 1933 років - як нібито неправдоподібні історії, як щось міфологічне. Аж до 1980-х років західна історична наука вважала голодомор в Україні "націоналістичною вигадкою" або наслідком несприятливих природних умов. У цьому вона виступала єдиним фронтом з КПСС та "істориками у цивільному" з лав КҐБ.
Тільки у 1980-х роках тезу про спеціально організований голод детально аргументували  два історики неукраїнського походження - Роберт Конквест і Джеймс Мейс. Потім міжнародна комісія, складена з відомих правників, дійшла думки: голодомором-етноцидом Сталін прагнув завдати смертельного удару українській нації.
Тепер факт голодомору наче визнаний на офіційному рівні в Україні. Проте так і не встановлено, скільки ж людей загинуло у 1932 - 1933 роках від голоду. Цифри доходять до дев'яти мільйонів. В офіційних документах відсутні і засудження  комунізму, і сама згадка про етноцид. "Трагічні події" - на щось більше в оцінці голодомору влада не спромоглася. Це зрозуміло. Адже інакше доведеться визнати, що комуністичний режим, із номенклатурних надр якого вийшли всі без винятку теперішні провідники України, вбив у кілька разів більше українського люду, ніж нацизм.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 25.10.2002 > Тема ""Білі плями" історії"