Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4600)
З потоку життя (7298)
Душі криниця (4291)
Українці мої... (1719)
Резонанс (2369)
Урок української (1007)
"Білі плями" історії (1873)
Крим - наш дім (1481)
"Будьмо!" (273)
Ми єсть народ? (257)
Бути чи не бути? (479)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (284)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
КАРТИНИ, НАМАЛЬОВАН╤ СЕРЦЕМ
Укра╖нськ╕ митц╕ – це потужна сила, яку не можна знец╕нювати…


СУМНА ОС╤НЬ
Наш╕ традиц╕╖


ГОВОРИТИ. МОВЧАТИ.
Чи здатн╕ ми слухати, коли мистецтво промовля╓?..


МИСТЕЦЬКИЙ Г╤МН НЕЗЛАМНОСТ╤
Автори представлених роб╕т - художники, як╕ п╕шли захищати Укра╖ну…


ПОРА НА В╤ДПОЧИНОК...
Наш╕ традиц╕╖




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#17 за 25.04.2014
ЗАКОХАНИЙ У СТЕП

Поет ╕ час

НОТАТКИ ПРО ТВОРЧ╤СТЬ ПОЕТА ВОЛОДИМИРА ЛУЩАНА

Знайомтесь, наш г╕сть — полтавський поет Володимир Лущан. Народився у жовтн╕ 1953 року в сел╕ Барв╕новц╕ Новомикола╖вського району Запор╕зько╖ област╕. Як ╕ б╕льш╕сть його ровесник╕в, зак╕нчив школу, дал╕ — студентськ╕ роки, служба в арм╕╖. Маючи техн╕чну осв╕ту, 25 рок╕в в╕дпрацював на п╕дпри╓мствах ВПК. Долю свою знайшов у м╕ст╕ Полтав╕, де живе й працю╓ понин╕. Але, за його словами, душею завжди там, на безмежних просторах степ╕в, як╕ ще й дос╕ бентежать духом вольниц╕ «Дикого Поля», Запорозько╖ С╕ч╕. Саме вони й визначили його св╕тосприйняття як поета.

Дв╕ ╕постас╕ поез╕╖ Володимира Лущана – тонка задушевна л╕рика ╕ ч╕тка громадянська позиц╕я. ╤ обидв╕ вони, мов пот╕чки, вливаються в широку бурхливу р╕ку укра╖нського патр╕отизму та безмежно╖ любов╕ до людей. Т╕ велик╕ почуття в╕ддзеркалюються практично у вс╕х його в╕ршах двох поетичних зб╕рок – «Степ», «Ковила», а також ╕ в трет╕й, яку готу╓ до друку. Сл╕д зазначити, що так╕ прикмети притаманн╕ творчост╕ багатьох укра╖нських поет╕в. Але в Лущана вони мають сво╖ особлив╕ риси, належать т╕льки йому й н╕кому ╕ншому. ╤ визначальна серед них – ум╕ння малювати ориг╕нальн╕ поетичн╕ образи. Це кида╓ться в оч╕, про що б в╕н не писав. А щоб не бути голосл╕вним, будь ласка, приклади. Скаж╕мо, у в╕рш╕ «Штрих осен╕» автор пише:
П╕днявши в╕ття догори,
Зв╕льнився сад в╕д урожаю.
╤ зразу ж виника╓ ц╕ла низка асоц╕ац╕й: сад нагаду╓ трударя, який, справившись ╕з нелегким завданням, полегшено зд╕йма╓ догори руки. Багатогранний образ – ╕ такий св╕тлий, сонячний.
А ось як автор у в╕рш╕ «Л╕с» випису╓ навколишн╕ красоти. К╕лька штрих╕в – ╕ картина готова:
Л╕с, закутавшись в сн╕г з головою,
Робить вигляд, що н╕бито спить.
Тут л╕с теж нагаду╓ живу ╕стоту, яка блаженно нишком спогляда╓, що д╕╓ться навкруг. А як проникливо автор висловлю╓ сво╖ пота╓мн╕ почуття в поез╕╖ «В╕тер над╕╖». В╕н бачить не просто сн╕жинки, що кружляють навколо, – вони «╕ на плеч╕, на руки, на щоки мо╖ поц╕лунком в╕д тебе лягають». Чутт╓во, красиво, рад╕сно в╕д сприйняття такого образу.
Що не строфа у його в╕ршах, то живописне полотно, яке можна побачити та в╕дчути. Ось як автор переда╓ народження туману в однойменному в╕рш╕: «Вкололось небо глицею ялини, Упало на кол╕на, поповзло». ╤ сонях у нього: «При╓мно, як сто╖ш ти б╕ля хати, Тримаючи з повагою бриля». В╕рш «Ранкова казка» схожий на фе╓р╕ю: «Заливавсь щебетун, в п╕сн╕ рад╕сть купав» та «сонце кв╕тку ц╕лу╓ в уста».
Як бачимо, природа у Лущана одухотворена, вона поста╓ д╕йовою особою. Тим самим автор доводить, намага╓ться переконати, що вона — не просто середовище, де ми мешка╓мо, а ╓ нашим партнером у вс╕х справах. Под╕бних образ╕в-перлин у його поез╕ях не зл╕чити. Вчиту╓шся в них – ╕ почина╓ш дивитися на св╕т очима поета. Так ╕ ма╓ бути, якщо поез╕я справжня.
Не менш винах╕дливий Лущан ╕ в сво╖й громадянськ╕й л╕риц╕. Змальовуючи довколишн╕ красоти, в╕н не може байдуже споглядати, як по-варварськи до них ставляться люди, забуваючи, що вони — д╕ти природи. ╤ ф╕лософськи повча╓ у в╕рш╕ «Про в╕чне»: «Краса лиш править св╕том, а любов з людиною дива творити здатна». Про це завжди треба нагадувати. Тут вже слова не просто поета-л╕рика, а людини, збагачено╖ досв╕дом, житт╓вою мудр╕стю.
Поетов╕ болить, як нахабно ╕ безв╕дпов╕дально перекручу╓ться ╕стор╕я Укра╖ни та ╖╖ народу. В багатьох його в╕ршах в╕дчува╓ться вплив твор╕в нашого ген╕ального Тараса Шевченка, нав╕ть у форм╕ подач╕. ╤ це законом╕рно. Бо ж саме наш Кобзар вчить, що поез╕я ма╓ бути на в╕стр╕ епохи, представляти читачев╕ все ╖╖ розма╖ття. Подекуди у в╕ршах Лущана прорива╓ться Шевченк╕в гн╕в. У в╕рш╕ «Клин» автор так пода╓ сво╖ переживання:
У роздр╕б неньку продають,
Цин╕чно на закон плюють.
Повсюди грош╕ правлять миром,
Позапливали оч╕ жиром
╤ щоки на плечах лежать.
Цю гн╕тючу картину доповню╓ в╕рш «Глупа н╕ч»:
Геть звелись козаки,
 не ростуть козачата,
Св╕тл╕ голови кращ╕ у найми п╕шли.
Розпл╕тають косу
 у Стамбул╕ д╕вчата,
А запроданц╕ в «рай»
 нам дорогу знайшли.
«Зелень», наче ╕ржа, роз’╖да╓ кра╖ну,
Р╕дн╕ д╕ти ╕з неньки
 три шкури деруть…
То який же вих╕д ╕з цього глухого кута пропону╓ автор?
А п╕дв╕вся б Тарас,
 нагострив би сокиру
Та й укотре почав
 нашу сов╕сть будить!
Аналог╕чн╕ настро╖ ╕ у в╕ршах «Запорожц╕», «Яблуко в╕д яблун╕», «Чумаки», «До виток╕в», «╤стор╕я». З сарказмом в╕н змальову╓ р╕дну Верхню Терсу – р╕чку невеличку, степову ╕, на б╕ду, занапащену. Та попри все в╕н нада╓ ╖й глобального значення. Бо вона котить сво╖ води з-п╕д Гуляй-Поля у Вовчу, зв╕дти в Самару, Дн╕про, Чорне та Середземне моря ╕ через протоку Г╕бралтар до Атлантичного океану. На жаль, мало хто з сучасник╕в над цим замислю╓ться. Лущан дор╕ка╓: «А ми псу╓м твою вроду греблями, ставками». ╤ нин╕ не доходить вода ╕з нашо╖ р╕чки до океану… Це лихо ╖╖ сп╕ткало за якихось п╕встол╕ття через байдуж╕сть та глупоту людську. До реч╕, назва Терси буц╕мто п╕шла в╕д тюркського слова «асрет» (якщо читати його навпаки – справа нал╕во), що означа╓ «вистраждана». Тепер б╕ля не╖ страждають мешканц╕ багатьох прибережних с╕л.
Знайомлячись ╕з творч╕стю Лущана, не можна об╕йти увагою еп╕чну поему «Бувальщина». У не╖ ц╕кавий зачин: «З дитинства чув про Нестора Махна, мабуть, тому, що Батьк╕вщина в нас одна». З╕ смутком констату╓, що онуки занадто мало знають про цього народного героя. ╤ ось чому: «Бо влада оф╕ц╕йно паплюжила та гудила пост╕йно Нестора Махна, називаючи його «бандюгою». Автор пише: «Провладн╕ партократи хот╕ли б в землю правду заховати». ╤ добре, що ╓ ще люди, як╕ були св╕дками того народного повстання проти б╕льшовик╕в. Випадковий рибалка, з яким познайомився автор, розпов╕в, що в╕дбувалося насправд╕ в т╕ буремн╕ роки. З його сл╕в, саме махновц╕ першими форсували озеро Сиваш, прорвали неприступн╕ укр╕плення врангел╕вц╕в, а тод╕ вже за ними ув╕йшли червон╕ фрунзевц╕. ╤ з сумом зазнача╓: на свою б╕ду.
Був Врангель той –
 в╕д нього Крим зв╕льнили.
А наш╕ «браття»
 нам ножа встромили
У спину п╕дло за добро –
 ось так було.
З тих п╕р ╖м не потр╕бен був Махно.
Як в╕домо, б╕льшовицьк╕ в╕йська оточили п╕д С╕мферополем махновц╕в – ╕ дуже небагатьом вдалося вирватися з т╕╓╖ пекельно╖ кримсько╖ пастки. Т╕льки останн╕м часом ╕сторики почали правдиво розпов╕дати про т╕ жахлив╕ под╕╖.
Що ж до творчост╕ Володимира Лущана в ц╕лому, то насамк╕нець хочеться з при╓мн╕стю зазначити: в╕н майстерно волод╕╓ практично вс╕ма поетичними жанрами, ╕ це дозволя╓ в╕дображати життя у вс╕й його повнот╕. Тож нехай йому щастить на цьому неспок╕йному терновому шляху.

В╕ктор СТУС,
член КРО НСПУ,
письменник, журнал╕ст


Володимир ЛУЩАН

СТЕП

Степ – колиска дитинства мого,
Ковила сивиною на скронях.
Я п╕знав б╕лий св╕т
 ╕ величн╕сть його
На тво╖х загруб╕лих долонях.
Степ – ти душу мою напував
Чебрецем, полином, чередою...
У холодн╕й рос╕ бос╕ ноги купав,
Т╕шив око мо╓ дичиною.
Степ – чаклун, наполохан╕
 т╕н╕ н╕чн╕,
Птаха крик ╕ луна над водою.
Дишло «В╕з» повернув
 у ранков╕й ╕мл╕,
По долин╕ туман пеленою.
Степ – ╕скриться намистом роса,
Пром╕нь сонця за обр╕й сяга╓.
У отав╕ дзвенить свою п╕сню коса
╤ крилом жайв╕р неба торка╓.
Степ – роздолля, куди не дивись,
Св╕жий в╕тер, прадавн╕ могили.
«Диким полем» тебе
 називали колись
Чумаки, що св╕й шлях тут лишили.
Степ – козацька була сторона,
Славний стан
 запорозького братства.
Дв╕ст╕ рок╕в п╕дряд боронила вона
Батьк╕вщину в╕д кримського
 ханства.
Степ – розколота навп╕л земля.
Гн╕в народний прощення не зна╓.
Легендарна тачанка по краю гуля,
В с╕р╕й куряв╕ вершник╕в згра╖.
Степ – тебе плюндрували не раз,
Рвали груди на шмаття плугами.
╤ зн╕чев’я, безглуздо
 губили п╕дчас,
Те, що зм╕г ти надбати в╕ками.
Степ – у вир╕й роки потяглись,
З сумом в серц╕ усл╕д ╖м дивлюся.
Я до тебе прийду,
 як в дитинств╕ колись,
Низько в пояс тоб╕ поклонюся.

╤СТОР╤Я

Ось так воно, в╕д д╕да до онука,
Кочу╓ гола правда, з уст в уста.
Не ╕з ╕стор╕╖, бо це така наука,
Що з в╕яннями часу оброста
Под╕ями й героями – н╕коли,
Яких н╕хто не бачив ╕ не знав.
То й добре, що Тарасу ще до школи
Кобзар про гайдамак╕в засп╕вав.
А тут не зна╓ш, чи герой,
 чи зрадник?
╤ще учора все не так було.
Сто╖ш, мов бовдур,
 зовс╕м безпорадний,
Сп╕тн╕ле витираючи чоло.
А як то буде завтра, по науц╕?
Кого – на прапор?
 А кого – кудись…
Як╕ под╕╖, ╕ в якому роц╕,
╤ на чол╕ ╕з ким, чи в╕дбулись?
Ось славн╕ козачата й нин╕ знають,
Що був Олекса Довбуш,
 Кармелюк.
Бо за народ, тому ╕ пам’ятають,
Був Наливайко,
 бунт╕вний Павлюк,
╤ван Богун, ╕ гетьман
 Сагайдачний,
╤ отаман останн╕й, с╕човий…
Це наша сов╕сть, г╕дн╕сть,
 честь козацька,
Вони не дбали за добробут св╕й.
Бо за людей, за р╕дну Укра╖ну
П╕шли у в╕чн╕сть справжн╕ козаки.
╤ ╖хн╓ слово, й д╕ло не загине,
Вони лишаться з нами на в╕ки.
╤стор╕я ж, немов примхлива ж╕нка,
М╕ня╓ сво╖ сукн╕ раз у раз
Фасон╕в р╕зних, кольор╕в,
 в╕дт╕нк╕в,
А то й брудне вдяга╓ в певний час.

БАРВ╤НОВКА

Клени, верби, топол╕
Бачу часто вв╕ сн╕.
Мабуть, ╕ншо╖ дол╕
Й не хот╕лось мен╕.
 Пам’ятаю як свято,
 Хоч давно це було.
 За садком б╕ла хата,
 Наче кв╕тка – село.
Верби р╕дн╕ до болю,
Клени б╕ля вор╕т,
Край дороги топол╕,
Котрим понад сто л╕т.
 Р╕чка – неба в╕дт╕нок,
 Степ, сади ╕ поля,
 ╤ хрещатий барв╕нок —
 Моя р╕дна земля...
Там, де Терса хлюпоче,
В синю даль посп╕ша.
Помолитися хоче
Моя гр╕шна душа.

КОЛИСКА

Послухати тишу в зеленому га╖,
Зустр╕ти св╕танок в ранков╕й ╕мл╕,
Побачити небо в╕д краю до краю,
В╕дчути життя на блаженн╕й Земл╕.
Як пташка щебече,
як трави шепочуть,
╤ як в верболоз╕ струмок гомонить,
Як в╕ти калини схилитися хочуть,
Як льон розкв╕та
 ╕ як жито шумить.
Хто я у ц╕м св╕т╕?
 Збагну на хвилину.
Порину в минуле,
 гайну в майбуття...
Збагну на хвилину,
 що я лиш краплина,
У цьому одв╕чному мор╕ життя.

КОЖНОМУ СВО╢

Покотилась з╕рка з неба,
Та не загор╕лась.
Душа у рай прямуючи,
За гр╕х зачепилась.
Зачепилась та й гада╓,
Чом я не пощезла?
Чому мене безталанну
Не поглине бездна?
Висить соб╕ та й блима╓,
Щось ╖╖ трима╓,
А св╕тити, як ран╕ше,
Сил уже нема╓.
Нема в не╖ того блиску
╤ боки пом’ят╕.
Нема уже того хисту,
╤ того завзяття.
╤нш╕ сяють, виблискують,
Суз╕р’я спл╕тають.
Котр╕сь падають з мак╕вки,
Яскраво згорають.
Так ╕ люди: хто – як зор╕,
Золотом с╕я╓.
Дехто, змолоду з╕рвавшись,
Безсл╕дно зника╓.
А хто блима на край неба,
Миготить невт╕шно,
Марнуючи життя сво╓,
Бо душею гр╕шний.

ПОТА╢МНЕ

Я вгадую, якою ти була,
Чар╕вна ж╕нко ╕з мо╓╖ мр╕╖.
В очах тво╖х пром╕нчики тепла,
А в погляд╕ ╕ в╕ра, ╕ над╕я.
Усе те, чим душа твоя жива,
Ти обережно в╕д ус╕х сховала,
Страждання, спод╕вання ╕ слова,
Як╕ ╕ще н╕кому не сказала.
Хай облет╕ли з цв╕ту пелюстки,
Й не ваблять б╕льше
 смаком полуниц╕.
Тебе зробили кращою роки,
Чист╕шою, ан╕ж вода в криниц╕.
До пота╓много я н╕жно
 доторкнусь,
В над╕╖ ╕скру в серц╕ запалити.
Барв╕нком поп╕д ноги постелюсь,
Щоб ти змогла босон╕ж походити.

ЯБЛУКО В╤Д ЯБЛУН╤

А ми, як ми, – свят╕ ╕ гр╕шн╕,
Здеб╕льш червив╕ та гнил╕.
Неначе яблука тор╕шн╕,
Що розкотились по Земл╕.
Бува, пов╕риш у людину,
Кумира з не╖ сотвориш,
А згодом н╕би н╕ж у спину
Отрима╓ш… Та не журись!
Про це колись у твор╕ «Сон»
Кобзар писав про нас з тобою.
Свят╕ всм╕хнуться ╕з ╕кон:
«Як╕ вожд╕, так╕ й геро╖».

УДОСВ╤ТА

Удосв╕та за мороком туману
Сво╖ хова╓ р╕чка береги.
╤ т╕н╕ ноч╕ вводять у оману,
Ан╕ телень, так тихо навкруги.
Ан╕ шубовсть, лини ╕з карасями
Ще не бентежать воду з глибини.
Блука╓ тем╕нь м╕ж очеретами,
╤ птаство на гн╕зд╕ ще бачить сни.
Уже не н╕ч, але ╕ще й не ранок,
Не зайнялась ще полум’ям зоря.
У неб╕ з╕рка блима наостанок,
╤ м╕сяць сиву голову схиля.

СТЕЖКА

В’╓ться стежка, ╖╖ ледь видно,
П╕сля кладки, м╕ж берег╕в.
Як хот╕в я прожити г╕дно,
В кол╕ друз╕в, без ворог╕в.
В’╓ться стежка понад водою,
Там, де в╕ти гойда верба.
Все життя був би лиш з тобою,
Бо без тебе печаль, журба.
В’╓ться стежка м╕ж р╕знотрав’я,
Що барвисте, немов в╕нок.
Головне, що в житт╕ бажав я,
Щоб Господь мен╕ дав д╕ток.
В’╓ться стежка пом╕ж житами,
Де схиляються колоски.
╤ б╕дових вершин з роками,
Я хот╕в би в житт╕ досягти.
В’╓ться стежка... В ╖╖ полон╕,
Я знаходжусь усе життя.
То, як л╕н╕я на долон╕,
В╕д початку й до забуття.

ЛЮБЛЮ

Нагр╕в на сонц╕, добре в╕дклепав,
Косу-литовку, подругу сп╕вучу.
Не похапцем – з повагою поклав,
Бо з ранку с╕но йти косити хочу.
С╕р╕ло. Через вибалок, до лук
Стежина привела мене знайома.
Поклав бриля ╕ взяв косу до рук,
В╕дчувши в пальцях
 колючки оскоми.
Лицем на сх╕д, зробивши
 перший крок,
Пов╕в косою в росяному мор╕.
Лягла трава р╕вненько у валок,
Пот╕м ╕ще тихесенько, по вол╕,
Я розпочав, неначе ритуал,
Знайому справу. П╕снею дзв╕нкою,
Робот╕ в такт, коса в╕дпов╕ла,
Полинувши над р╕чкою луною.
А дал╕, по «на╖жджен╕м шляху»…
Коса дзвен╕ла ╕ трава лягала.
Неначе в╕дчуваючи жагу,
Робили руки, а душ╕ замало…
Пройшовши, «ручку»
 повернув назад,
╤ перший пром╕нь сонця
 в спину вдарив.
Сягнула т╕нь моя далеко, аж за сад,
Що спав у яблуках
 ╕ яблуками марив.
Не до щедрот. Д╕йшовши до к╕нця,
Сорочку зняв, бо трохи прип╕кало.
А пот╕м, п╕т змахнувши ╕з лиця,
Знов до роботи – сонце п╕дганяло.
Один за одним
 вправно клав валки,
Бо для душ╕ косив —
 не для порядку.
У пам’ят╕ спливли мо╖ дядьки,
Що вчили, щоб тримав
 косу на «п’ятку».
Махав соб╕ – далося не в╕дразу:
Коса встрявала, рухалась
 невправно.
Запам’яталась батька
 мудра фраза –
З любов’ю треба ставитись
 до справи.
╤ я замр╕явсь в ц╕м Раю ранков╕м,
Ус╕м ╓ством в╕дчувши насолоду.
Було душ╕ ╕ т╕лу так чудово –
Спасиб╕ Господу, що пити дав свободу.
См╕ялось сонце, вже потали роси.
Я спохватився – косу п╕дмантачив,
Потер долон╕, глянув на покоси,
Води напившись, добре, що завбачив,
Та взяв бриля. ╤ доки мав можлив╕сть,
Достриг маленький клаптик травостою.
З╕брав усе, огляд╕всь бережливо,
Бо все сво╓ завжди ношу з собою.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #17 за 25.04.2014 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=13202

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков