Версiя для друку Обговорити в форумi

Кіно і ми

«Десятки за десятками, сотні за сотнями летіли літаки на Севастополь. Сотні за сотнями, тисячі за тисячами зі свистом летіли з літаків бомби і з гуркотом вибухів підіймали вгору землю, споруди та людей. Кількість літаків було доведено до межі. Небо над Севастополем вже більше їх не вміщувало. Мабуть, розраховували повітряним ударом знищити все живе і деморалізувати наші війська. Але цей розрахунок зірвався. Чим більше тривало бомбардування, тим більше і сильніше накопичувалася злість і ненависть до ворога», — такі спогади залишив капітан 1 рангу А. К. Євсєєв у книзі «Записки учасника оборони Севастополя».
Облога Севастополя почалась 30 жовтня 1941 року. Через 250 днів місто взяли. Стійкість його захисників небачена… Я — Ірина Осадченко, мені 13 років, шлю звістку всім через роки з далекого січня 1942 року. Таке переміщення в часі стає можливим завдяки кінематографу. Я — на зйомках художнього фільму із робочою назвою «Битва за Севастополь».
В основі сценарію — фрагмент біографії одного із найвідоміших снайперів Другої світової війни, Героя Радянського Союзу Людмили Павличенко. Більша частина фільму відбувається на фоні подій оборони Севастополя 1941-1942 років. За словами режисера Сергія Мокрицького: «У вітчизняному кінематографі мало фільмів, присвячених жінкам на війні. А мене ця тема сильно хвилювала, бо це невідповідність жіночої та суто чоловічої справи. 800 тисяч жінок воювали. Їхні долі дуже різні. Тепер ми про це знімаємо». Сергій Мокрицький — російський оператор та режисер, є також співавтором сценарію до фільму. Крім того, він відчуває велику відповідальність щодо історії, яка висвітлюється в фільмі, отож була проведена велика підготовча робота з вивчення історичних матеріалів, деякі з яких були знайдені за допомогою жителів міста.
Людмила Павличенко навчалась на історичному факультеті Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Студенткою займалася планерним і стрілецьким видами спорту. З перших же днів війни Людмила добровольцем іде на фронт. І вже через деякий час на рахунку снайпера 309 підтверджених попадань. В фільмі головну роль снайпера виконує акторка Юлія Пересильд. До зйомок фільму Юлія готувалась півроку.
«Очень хочется мне по ее фотографиям, по книгам, по ее поступкам, по ее жизненным нюансам понять ее личность, — каже акторка. — Что за женщина была — такая мощная, такая античная, практически скульптура, такая красавица, образованная, и при этом жесткая. Все вместе. В ней такая кипучая смесь. На самом деле, задача снайперов — умение в хорошем смысле расслабиться и сконцентрироваться на чем-то одном. Не отвлекаться, не суетиться. 20 часов лежать, не вставая, не моргая, практически через раз дышать, чтобы себя не рассекретить. Конечно, нужна выдержка».
У 1943 році Павличенко у складі радянської делегації була відправлена в США. Залишився документальний запис її виступу, який змусив зал аплодувати стоячи.
Перший блок фільму був знятий в Севастополі наприкінці 2013 року. Робота кіногрупи викликала велику зацікавленість у всіх мешканців міста. Багато севастопольців взяло участь у масовках. Але головне для кожного жителя міста-героя — це доторкнутись до його історії, відчути гордість за свій рідний край.
В той самий час до зразкової театральної студії «Світанок», якою керує Алла Володимирівна Петрова, де ми із сестрою навчаємось, звернулись у пошуках дівчинки-читця. Усі дівчата 7-9 років спробували свої сили, підготували та відзняли для кастингу необхідний матеріал. Час минав — і ось навесні пролунав дзвінок, який приніс радісну звістку, що, за словами режисера, наші дівчата — найкращі серед усіх, хто мав можливість потрапити у проект, але за типажем підходить… моя молодша сестричка — Світлана Осадченко. Отож почалась кропітка робота для успішної участі в проекті. Головне, як казала наш керівник Алла Володимирівна Петрова, виконуючи завдання режисера, залишатись собою. Валізи зібрані, вирушаємо в незвичайну подорож.
Зйомки другого блоку фільму почались у Києві. Під час знайомства із режисером Сергієм Мокрицьким відразу склалось враження, що ми потрапили в команду однодумців. Це був день перед зйомками, коли треба було зробити безліч справ, не забути жодної деталі. Цей день міг бути нервовим чи сумбурним, але він таким не був. Була атмосфера підтримки та всеохоплюючого креативу. Наприклад, було б дуже просто зайти Світлані в павільйон, а ось щоб в’їхати туди на саморобній палиці за допомогою костюмера та консультанта фільму, — оце вже по-кіношному. В кабінеті режисера неможливо було відірвати очей від стіни із фотографіями акторів, задіяних у фільмі. Хотілось вдивлятись в очі жінок, чоловіків, хлопців та дівчаток, намагаючись їх запам’ятати і уявити, як всі ці обличчя оживуть, заговорять, вибухнуть емоціями. Серед всіх цих фотографій знайшлась і моя Світланка. Режисер показав нам тизер фільму зі словами: «Подивіться. Я хочу, щоб ви полюбили наше кіно!».
Можна передивитись багато документальних кадрів про те, як знімається кіно. Але опинитись у центрі подій — це щось надзвичайне. Здається, це великий мурашник, в якому рух не припиняється ні на секунду. Придивившись, бачиш, що тут кожна людина або група — на своєму місці, виконує свою роботу, працює чітко та злагоджено. Ось дівчата-гримери, які за хвилини змінюють людину, там галерея одягу, в якій дівчата-помічниці допомагають головному костюмеру Олексію Камишову. Юрій Король із командою операторів налаштовують величезні рамки та світло, перевіряють техніку. Режисерська команда зібрана та зосереджена, але привітна до всіх. Багато акторів масовки, які разом із декораціями не залишають нам вибору. Ми — в 1942 році.
 «Зйомки не були важкими, але були дуже цікавими. Велика кількість людей, які стояли за спиною, не заважала, а навпаки давала силу, підтримувала. Крім того, тут було де проявити фантазію, відшукати свою фішку», — каже моя сестра Світлана. В такому великому проекті знайшлось місце і для мене. Було б дуже прикро стояти осторонь та лише спостерігати за зйомками. Отож і я опинилася в центрі подій, а головною нагородою стала похвала режисера. Нам пощастило познайомитись не тільки з людьми, які є організаторами великого проекту, а й із головними героями — Юлією Пересильд (грала в фільмі «Край»), Євгеном Цигановим («Брестская крепость», «Питер FM»), Микитою Тарасовим («Интимные места», «Кухня»). Вони виявились дуже простими та відвертими, турботливими та компанійськими. В перерві між зйомками Світлана отримала кілька неповторних майстер-класів від Микити Тарасова і обіцяла ніколи їх не забути. Дуже приємно, що актори і режисер Сергій Мокрицький високо оцінили ту роботу, яку виконувала Світлана. Вона впоралась і почула приємні побажання продовжувати працювати в сфері театру та кіно.
Але все минає… Ця подорож — перший дуже цінний досвід. Кіно — це своєрідна машина часу, за допомогою якої можеш потрапити в різні епохи, часи, зануритись у події і прожити те життя, яке проживали мешканці Севастополя за часів Великої Вітчизняної війни, замислитись. Я все ще під впливом цих емоцій і хочу повернутися туди ще. Сподіваюсь, що ще буде така нагода…
Я та моя сестра Світлана народились та живемо в квітучому, сонячному Криму, але не завжди повітря на нашому півострові було чистим, а небо — блакитним. Крим пережив і страшні часи Великої Вітчизняної війни. Головне, пам’ятати ці сторінки історії, неповторну рішучість та мужність, незламну волю та силу тих людей, які її творили.

P.S. Кінокартина вийде на екрани у травні 2015 року, до 70-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні.

Ірина ОСАДЧЕНКО
Сімферополь — Київ

На фото: pежисер Сергій Мокрицький

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 30.04.2014 > Тема ""Білі плями" історії"