Версiя для друку Обговорити в форумi

КОМУ СЬОГОДНІ ПОТРІБНА ВІЙНА?

Кожного захопленого заручника, перш ніж почати катувати, видавлювати очі й різати животи, терористи з георгіївськими стрічками запитують: чи не забажає він послужити великому російському народу? Якщо забажає, йому кинуть подачку, дадуть у руки АКМ і змусять стріляти у своїх земляків. А той, хто відмовиться, стає непотрібним. Взагалі. На цій землі і в цьому житті.
Коли «просунуті» інтелектуали з Москви намагаються повчати: мовляв, те, що відбувається на Сході, — віддзеркалення Майдану, — з цим неможливо погодитися. На Майдані не різали животи, не вибивали очі, не стріляли у спину. У них — стріляли. Їх — вбивали. На Майдан люди вийшли проти банди, що грабувала країну, і свято вірили: роблять це для спільного блага, не ділячи народ на захід і схід, росіян і українців. Чи безглуздо, чи розумно, але вірили!
Вони і зараз ще вірять. Скільки вже мирних мітингів патріоти зібрали в Харкові й Донецьку — і щоразу один результат. Їм розкроюють черепи арматурою, їх захоплюють у заручники і катують, їхньою кров’ю рясно змочують асфальт центральних площ. Кияни вже на другий день після побоїща біля стели на Майдані наділи каски і саморобні броніки, а дехто узяв в руки і палиці. А у цих — усієї зброї — державні прапори. Вони все ще не можуть змиритися з думкою, що їхні земляки, з якими разом ходили на матчі «Шахтаря» і «Металіста», здатні схопитися за битку або автомат і без щонайменших розкаянь совісті убити. За одну лише маленьку синьо-жовту стрічечку на лацкані.
Що сталося з цими людьми? Самопроголошений мер Слов’янська Пономарьов, розповідають, був до усіх цих подій людиною малопримітною, помічником якогось «миловарного» бізнесмена. Торгував шашликами на трасі якийсь Самвел, котрий вирішив вторгнутися на південний схід України двома батальйонами кримського «ополчення». Це його впізнали у сюжеті на Youtube, що націлює бойовиків: «Наше завдання — не брати в полон нікого, йдемо на знищення».
У пошуках мотивів таких людей, як Гіркін, Пономарьов, «Абвер» тощо, хтось із політиків намагається знайти слід людських емоцій. Інші їхню девіантність виправдовують грошима, наркотиками, кримінальним минулим...
Але, можливо, усе набагато простіше? І річ у тому, що ці люди раптом відчули себе «великоросами»? Але в одному, дуже вузькому сенсі — що «великому народу все дозволено». Адже за спиною — величезна країна, яка візьме на себе моральну відповідальність за беззаконня, і церква, яка відпустить гріхи, і Путін — із державними нагородами. І хіба не він особисто благословив хрестовий похід, заявивши на весь світ, що на території України споконвіку жили тільки росіяни? То чом би не відновити справедливість?
У історика Джарреда Даймонда є повчальний сюжет про два народи, що населяли острови Нової Зеландії, — моріорі і маорі. Вони говорили однією мовою, у них були спільні предки. Але одного дня маорі зібралися і вторглися на землі моріорі, перебивши побратимів буквально за декілька днів. Як тварин. Людей похилого віку, жінок, немовлят. Коли європейці, котрі жахнулися, допитувалися про причини геноциду, то дізналися: завойовники зовсім не вважали те, що сталося, війною. А лише — освоєнням нових земель. Як не вважали народ моріорі повноцінними людьми. З однієї простої причини — ті ніколи не направляли зброю проти людини. Їхня віра не дозволяла. Ось така аналогія.
Скажуть: це ж було не в Європі!
В Європі було гірше. Бруно Беттельгейм, австрійський професор психології, котрий пройшов табори Дахау і Бухенвальд, назвав колись одну з причин того, чому за часів фашизму євреї так слухняно йшли на смерть. Вони, писав учений, до кінця не могли повірити, що виховані й культурні німці, з якими їхні предки мирно жили на одній землі сотні років, здатні на такі звірства. Це не вписувалося в їхню картину всесвіту.
Ось так і нам важко повірити.
У багатьох тільки зараз усе починає складатися в пазл. Учасник мітингів у Донецьку, відомий блогер Денис Казанський, спересердя пише: «Після того, що я побачив у ці декілька днів, я більше не сумніваюся, що Росія завжди хотіла нас знищити. Морила голодом, винищувала, асимілювала абсолютно усвідомлено — саме за українське походження. Тепер у мене немає в цьому жодних сумнівів, оскільки я своїми очима бачив, як намагалися убити за українські прапори в Україні».
Неможливо змиритися з думкою, що тебе хочуть «зачистити». Як прикру перешкоду. Але очікувати, що у вбивць заговорить совість? Підставляти голови під залізні прути, а серця — під снайперські кулі? Про що ви! Квітневі результати соцопитувань ВЦВГД (Всеросійського центру вивчення громадської думки) багато що розставили на свої місця. Росіяни, виявляється, ніколи не почувалися такими щасливими, як поточного року. Генеральний директор ВЦВГД Валерій Федоров пояснює: «Відсутність поганих новин сама по собі хороша новина». У нас щодня вбивають людей, а у них це — не є поганими новинами...
А якими тоді?
Важко прозрівати, коли прозріння не приносить радості. Але щоб не боятися війни, треба зрозуміти, що вона вже йде. З щоденними відомостями про загиблих. Із супутнім падінням рівня життя. З неминучими стражданнями цивільного населення. І те, що хтось від цієї війни почувається щасливим, означає, що вона нескоро закінчиться.
Людська натура така, що, лише усвідомивши усю важкість того, що сталося, людина стає спокійною і упевненою в собі. Нехай вас надихнуть рядки Бруно Беттельгейма про боротьбу в’язнів Дахау з фашизмом: «І тоді приходить розуміння: все одно усіх гестапо не уб’є! Страх зникає. Люди стають байдужі до тортур, усіх охоплює неймовірне почуття щастя і свободи. Втративши надію на особисте виживання, людина з легкістю і героїзмом допомагає ближнім. Така допомога одухотворяє».
На вулицях сьогодні мало сміху. Але здається, що і страху — менше. Українці втомилися боятися. Багато хто вже усе вирішив для себе. І наважився.

Євген ЯКУНОВ
(«Укрінформ»)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2014 > Тема "Резонанс"