Версiя для друку Обговорити в форумi

Зустріч для вас

Про що ця стаття? Вона про подорожі і про Батьківщину. Про красу землі, яка здатна об’єднувати зовсім різних людей. Почну з того, що я дуже довго чекав повернення Сашка Волощука з мандрівки по Китаю. А ще мій друг побував на Кавказі, в Калмикії, на Волзі, в Казахстані, Монголії, Афганістані… Чернігівець Олександр Волощук — великий мандрівник, геній автостопу. Вміє у будь-яких обставинах і географічних широтах знаходити хороших людей. А ще він — безмежно закохана в Крим людина. Завжди зустрічає Новий рік на Мангупі. Ось тільки цього разу не встиг, бо мандрівка була досить далекою, і Новий рік чернігівець зустрів у Китаї. А ще ж він — незмінний приятель «Кримської світлиці». Не буває й року, щоб не зайшов до редакції. Не мінятиме своїх планів і цього разу, хоч ситуація на півострові докорінно змінилася. А поки мені вдалося застати його в чернігівській квартирі, що само по собі є неабияким везінням. Ще більшим везінням було те, що Сашко мав намір їхати до своїх друзів, які збиралися в садибі місцевого художника Олександра Ятченка. А у того брати — Ігор і Владислав. Такі ж «фанати» Криму і непогані гітаристи. На Мангуп приїздять синхронно з непосидючим Волощуком і ще з десятком-двома шанувальників Криму, які представляють різні міста і республіки колишнього СРСР. А ще обіцяла приїхати племінниця Даринка (їй саме «стукнуло» 16 років!) та декілька дуже близьких людей. Звісно, я висловив бажання познайомитися з такою цікавою компанією.

ЧЕРНІГІВЦІ ПАТРІОТИЧНО РОЗМАЛЬОВУЮТЬ ПАРКАНИ

Поки йшли до зупинки, Олександр розповів про недавню поїздку до Луганської області. Він там був як уболівальник чернігівської «Десни», яка грала з командою Алчевська. Чернігівчан було лише троє, проте вони неодноразово кричали «Слава Україні!». Після футбольного матчу до них підійшло декілька місцевих і хотіли побити за прояви «бандерівщини». Проте інші місцеві заступилися, мовляв, не можна так з гостями. Обійшлося. Значно радикальніші настрої в сусідній Донецькій області. А в Алчевську можна побачити проукраїнські написи, патріотичні білборди і від руки намальовані синьо-жовті прапори на парканах і на стінах будинків. Тож не можна сказати, що все населення за сепаратистів. Така інформація з Луганщини мене порадувала. Ще більше порадував Чернігів. В одному місці господар приватного будинку розмалював свій паркан гаслами: «Слава Україні!», «Героям слава!» і «Україна єдина!».
…Тролейбус швидко домчав нас до околиці міста. Тут оптимальне поєднання міських комунікацій і сільського побуту. Художник живе у невеликому приватному будинку, є город і сад. На видному місці табличка: «Черниговский филиал Мангупа. Вход хорошим людям бесплатно». Гості Олександра Ятченка переважно російськомовні, але мене, львів’янина, відразу й без будь-яких застережень прийняли до свого гурту і ставилися дуже добре. Згодом я помітив, що рівень патріотизму у нас усіх приблизно однаковий. «Фанати Криму» засуджували анексію його Росією і жваво обговорювали ситуацію на Донбасі, одностайно засуджуючи дії сепаратистів.

АФГАНІСТАН ПАМ’ЯТАЄ ДОБРО. КОЛИСЬ БУДУТЬ ВДЯЧНІ І КРИМСЬКІ ТАТАРИ...

Я пригадав недавню розмову з білорусами, які приїхали до Чернігова. Вони переконливо говорили про потребу і обов’язок українців скинутися усією громадою і відкрити... кримськотатарський університет. Якщо ми й справді хочемо повернути Крим, то просто зобов’язані це зробити! Сябри емоційно пояснювали, що добро буде зараховане в національний «позитив» і належно оцінене Богом. А ще тими, для кого воно зроблене, і нащадками останніх. Переговорив на цю тему з мандрівником. Олександр Волощук погодився і навів конкретний приклад: до українців і росіян тепер добре ставляться афганці, як і до інших вихідців з Радянського Союзу. Помітивши мій здивований погляд, він продовжив:
— В Афганістан приїздили деякі наші десантники вже через десять років після закінчення війни. Ставилися до них місцеві дуже добре. Причин тут декілька: афганці — мусульмани, а тому зобов’язані добре прийняти гостя, який приїхав до них без зброї. По-друге, вони не забули, як багато було збудовано в роки війни лікарень, шкіл, мостів, доріг. Все це робилося Радянським Союзом, причому робилося цілком безкоштовно. Пройшли роки, і добрі справи СРСР, нарешті, оцінилися афганцями. Тому важливо, щоб і Україна зараз не шкодувала грошей на якісь проукраїнські «кримські» проекти. Скажімо, на створення Кримськотатарського університету чи Інституту Криму (останні могли б функціонувати в Києві), чи на фінансування єдиної в Криму проукраїнської газети. Були в Олександра й інші аргументи, коли ми заглибилися в таку непросту тему, як відповідальність держави за титульну націю. Толерантне ставлення до меншин це добре — тут Україні нема чим дорікнути, але відсування проблем титульної нації на другий план (це спостерігалося упродовж останніх двох десятиліть) рано чи пізно вилазить державі боком.

ПРО ЗАКРИТИЙ ДЛЯ ІНОЗЕМЦІВ ТІБЕТ І ХМАРОЧОСИ, В ЯКІ НІХТО НЕ ВСЕЛЯЄТЬСЯ

Хто з нас не хотів би побувати на Тібеті? Впевнений, що таких немає. Для Сашка поїздка в цей казковий регіон ось-ось могла стати доконаним фактом. Проте виявилося, що китайці зробили все, щоб обмежити доступ іноземних туристів до завойованого армією регіону. Це сталося в 1950 році. Тібетці й досі не змирилися з окупацією. Тому й політика Пекіну щодо Тібету така: туристи — це добре, але... береженого Бог береже. Переміг раціональний підхід, бо Піднебесній гроші завжди потрібні. Тобто турист або повинен отримати «перміт» (себто дозвіл на подорож) ціною від 500 до 2500 доларів, або ж обирати для мандрів інші регіони — Китай же величезний! Такий підхід, звичайно, суттєво обмежує кількість відвідувачів столиці Тібету. Олександр Волощук — ідейний автостопівець, тому ніколи не має при собі великих грошей. Адже ідея автостопу полягає не в тому, щоб найдешевше подолати запланований маршрут, а в тому, щоб скрізь знаходити друзів. Дешевизна поїздки є річчю другорядною, вона випливає з першого. Значно важливіше мати ось це п’янке відчуття, що весь світ — для тебе, що не лише гори, ліси й ріки безроздільно належать мандрівникові. Добрі, щирі люди також повинні бути окрасою і невід’ємною складовою частиною маршруту. А тут ця схема порушувалася... Чернігівець кілька разів пробував проїхати до Тібету — то автостопом, то поїздом, але поліція була дуже пильною — без дозволу не можна! Тоді Олександр пішов на маленьку хитрість: вирішив сідати на поїзд не в місті Сінін (провінція Цинхай), а з більш віддаленого від Тібету міста Ланьчжоу. Це провінція Ганьсу, тут поліцейські не такі пильні. Таким чином вдалося доїхати до столиці Тібету — Лхаси. Але й там звернули увагу на мандрівника європейської зовнішності. Перевірили документи — а «перміту» немає... Українця хотіли вже вп’яте розвернути і видворити з регіону, але потім одна з туристичних фірм взяла його під свою опіку. Пояснили це тим, що хочуть максимально добрих стосунків з Україною. І враховують те, що Олександр Волощук — журналіст. Йому дозволили два дні пробути у Лхасі і навіть виділили гіда. Тібетцю лестило, що українець так цікавиться його країною, але вголос він цього не говорив і китайську владу не лаяв. Адже лояльність до держави — це аксіома для Китаю. Нам би повчитися у цієї країни!
Потім Сашко розповів, що на заході Китаю, зокрема в містах Сінін, Голмуд (провінція Цинхай), є цілі мікрорайони з новеньких хмарочосів. Але там поки ніхто не поселяється. Схоже, що хмарочоси не для уйгурів і дунган. Найімовірніше, що призначені вони для заселення стовідсотковими китайцями — з перенаселеного сходу країни. Отже, і схід «розвантажується», і тюрки «розбавляються» представниками титульної нації — їх у власній державі близько 93%, але зосереджені вони переважно у східній та південно-східній частинах Китаю. А дунгани, як вважають деякі дослідники, походять від шлюбів з китаянками воїнів Олександра Македонського, який колись здійснював похід на Пекін з Самарканда. Не зовсім канонічні китайці, одним словом. А уйгури — ті, взагалі, мріють про незалежність від Китаю, вони — яскраві представники тюркського світу, сповідують іслам. Може, тому й не надто рвуться китайці заселяти нові хмарочоси. Та й клімат на заході країни значно суворіший, ніж на сході, біля моря. Але цей факт, повідомлений українським мандрівником, свідчить як про тверду державницьку політику Китаю (розбавляти і асимілювати!), так і про відносно високу культуру китайських громадян. В будинках чисто, там не поселяються бомжі і не тусуються алкоголіки.
Також у Китаї є величезні території, населені монголами, але ті не мріють про приєднання до своєї історичної Батьківщини, бо рівень життя в Китаї набагато вищий. Отже, так чи інакше Піднебесна прив’язує до себе навіть великі народи, а ми не змогли надійно прив’язати до себе Крим, де й самих українців понад чверть та й кримські татари є цілком проукраїнською меншиною.

КАВКАЗЦІ ГОСТИННІ, АЛЕ АЗЕРБАЙДЖАН НА ЧЕРНІГІВЦЯ ОБРАЗИВСЯ

Отже, про що б ми не говорили на обійсті талановитого чернігівського художника, але обійти такі теми, як нація, Батьківщина та шляхи збереження цілісності держави, нам ніяк не вдавалося. Сашко добре вивчив Кавказ. Він уже свій у Кабардино-Балкарії. Кілька разів робив сходження на Ельбрус. Милувався красою Аргунської ущелини. Добре його приймали і в Осетії, до речі, там мандрівника вразили своєю таємничою красою древні могильні склепи. Спогади про Кавказ, як правило, приємні. Але якось він з подивом довідався, що став «персоною нон грата» в Азербайджані.
— Про те, що мене оголосили «персоною нон грата» на території цієї країни, я випадково дізнався від отця Василя, настоятеля греко-католицького храму в Караганді (Казахстан). А сам він про це дізнався з Інтернету. І справді, МЗС Азербайджану опублікувало список людей, яким заборонено в’їзд до країни. Всього 365 осіб, з них семеро українців, у тому числі і я. В 2011 році я був у Нагірному Карабаху, причому в’їхав туди з території Вірменії. Написав про це матеріал, який був опублікований в сумському тижневику «Панорама». Думаю, що хлопці з азербайджанського КДБ ці матеріали відслідковують. Побачили і… заборонили мені в’їзд. Справа в тому, що азербайджанці тепер не контролюють Нагірний Карабах, озброєні вірмени контролюють навіть частину суто азербайджанської етнічної території. У них майже кожен четвертий — в армії. Їхні збройні сили досить потужні. Таку ціну платять вірмени за свій контроль над Карабахом. А в самій Вірменії стоїть ще й російська армія. Тому азербайджанці нічого не можуть змінити. Офіційне формулювання азербайджанської сторони стосовно мене було таке: «Проявил неуважение к национальному суверенитету Азербайджана». Тобто заїхав без дозволу на територію, яку азербайджанці вважають своєю. Ось така принциповість їхнього МЗС — попри те, що територія ними абсолютно не контролюється. І нічого ж поганого про Азербайджан я не писав. Тут є деякі аналогії з нашим окупованим Кримом, тому я не ображаюся на азербайджанців.

ЯЛИНКА КАРПАТСЬКА, ПЕЙЗАЖ КРИМСЬКИЙ, ДУША ЧЕРНІГІВСЬКА... АЛЕ ВСІ МИ — УКРАЇНЦІ!

Не оминули ми і тему української ідентичності. Попри певну неоднорідність і регіональне розмаїття, українці встигли відчути себе одним цілим. І доказів довго шукати не треба. Я звернув увагу на те, що Олександр Ятченко подарував своїй племінниці Даринці власну картину з кримським краєвидом — дівчина на фоні Мангупа. Я вирішив зробити їхнє фото, і тут же виявилося, що найсимволічнішим фоном була б молода смерека, яку художник привіз до Чернігова з далекого Прикарпаття. Це було років 10-12 тому. Смерека добре прижилася в його саду, на піщаному поліському ґрунті, хоч найоптимальніший ґрунт для неї — суглинок. Але тут завжди так багато гостей, завжди така сердечна всеукраїнська атмосфера, що вона й на саджанці впливає! Певен: посади Олександр ще з десяток карпатських ялинок — всі вони приживуться. Отже, все воно добре поєднується в наших душах: Чернігівщина, Карпати, Крим… Ніхто не вірить, що Крим пробуде в складі Росії довго. Всі поки бойкотуватимуть літній сезон. Ось тільки Сашко Волощук вирішив попри все їхати на півострів:
— Я їду фактично до себе додому. Останні п’ятнадцять років я саме так і почуваюся в Криму — як удома. Їхати туди, ніби у якусь іншу, чужу країну, — моя душа цього не сприймає! Абсолютно! Там у мене є друзі, вони мене всім забезпечать, і не буде жодних проблем. Я там буду водити екскурсії, спілкуватися з людьми, отримувати творче натхнення. Трішки незвично, що тепер на кордоні доведеться показувати свій український паспорт. Все ж, сподіваюся, що потрапити до Сімферополя мені буде легше, ніж у столицю Тібету Лхасу.

Сергій ЛАЩЕНКО
Чернігів — Львів

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 16.05.2014 > Тема "Душі криниця"