Версiя для друку Обговорити в форумi

Напередодні 18 травня львів’яни і велика група кримських татар, які тепер навчаються у Львові, вирішили розпочати відзначення круглої дати: 70-річчя з дня сталінської депортації. Планувалося провести мітинг біля пам’ятника Тарасові Шевченку і викласти із запалених свічок український тризуб і кримськотатарську «тамгу». Передбачаючи, що там зберуться громадяни, небайдужі до кримських справ, я прихопив із собою декілька газет. Свіже число «Дня» було майже повністю присвячене темі депортації. Було у мене й кілька примірників «Кримської світлиці», в яких була присутня кримськотатарська тема.
Скажімо, «Казим, народжений в сорочці» («КС» від 16.12.2011) та «Історія однієї нагороди» («КС» від 11.05. 2012) — це два оповідання зовсім юного автора, учня 7 класу Нижньогірської ЗОШ № 2 — Бекіра Аблаєва. До речі, щоб познайомитися з юним талантом і якомога раніше відкрити цього автора для українського читача, я спеціально їздив у степовий Крим. Були ще матеріали «Похід пам’яті» і «Східна казка Ельвіри Софу» («КС» від 18.05.2012); стаття Романа Яремійчука «За що я шаную кримських татар?» («КС» від 14.12.2012); публіцистичний етюд Віктора Лазарука «Амет-Хан Султан» («КС» від 17.05.2013); «Східна мелодія у доторку літератур» («КС» від 21.12.2012). Там є фото Сабріє Кандимової — вдови відомого кримськотатарського поета Юнуса Кандима. У статті йдеться про книгу «Квітка на долонях вічності» — твори Лесі Українки в перекладах кримськотатарською мовою.
Трішки забігаючи наперед, скажу, що усе це багатство було належним чином оцінене кримськими татарами. Вони вирішили передплатити газету — поки один примірник на все земляцтво. А далі буде видно.
Прихопив і примірник «Голоса Крыма» (від 26 лютого 2010 року), в якому була цікава стаття севастопольця Сервера Таїрова «Будущее крымскотатарского и украинского народов. В единстве и нравственности наша сила». Газету не викидав, оскільки вважав, що стаття довго зберігатиме актуальність. Тепер, через чотири з лишком роки, переконався, що мав рацію. Кримський татарин із Севастополя радив тоді зробити наступне: «Разработать механизм возвращения и обустройства всех желающих вернуться на Родину, оставшихся за пределами Украины в местах депортации крымских татар и украинцев. Принять законы, постановления о гарантированном представительстве крымских татар в Верховном Совете, Совете министров, во всех министерствах и ведомствах АР Крым. Возродить Крымскотатарскую автономную Республику, восстановить историческую топонимику Крыма. В Крыму государственными должны быть украинский, крымскотатарский и русский языки». Далі автор пише про те, що Україна повинна залишатися позаблоковою державою, але водночас стати членом Євросоюзу. Закінчує досить категорично: «Если руководство Украины не займется рассмотрением и разрешением этих и других рекомендаций, а также крымскотатарской проблемой, то страну ждет участь СССР, Югославии, Грузии — то есть распад». Як бачимо, стосовно Криму автор не помилився. Кримськотатарську автономію в складі України Путіну анексувати було б значно складніше. І не в останню чергу тому, що ця ідея була б категорично відкинута кримськими татарами. А силовики — кримські татари — чинили б героїчний спротив окупації. Але сталося те, що сталося. Тепер важливо не впадати у відчай і не розмагнічуватись, а зосередитись на такому важливому питанні, як солідарність. Погожі весняні дні 17-18 травня якраз і стали нагодою зробити відчутний крок уперед.
...Здаля помітив біля пам’ятника Тарасові Шевченку багато голубих кримськотатарських прапорів, були й українські державні стяги. Це трохи незвична картина: інтелігентні львів’яни в українських вишиванках та з кримськотатарською символікою в руках. Як знайомі, так і незнайомі. Ось група проукраїнських донеччан, які приїхали до Львова, — подалі від «гарячих точок» шахтарського краю, а за кілька кроків — молода львівська пара: високий хлопець у чорній футболці з тризубом і символічним написом: «Народжений бути вільним», а поряд його дівчина. І у донеччан, і у львів’ян – в руках голубі прапорці із золотистою тамгою. На площі перед пам’ятником люди викладають із свічок контури Криму з цифрою «70» посередині, а також український тризуб і кримськотатарську тамгу. Лунають сумні кримськотатарські мелодії. Потім український, а за ним кримськотатарський гімн. Дехто з присутніх тримає в руках текст останнього кримськотатарською мовою. Нижче подано переклад українською:

Я поклявся кров обмити
з ран твоїх, народе мій,
бо чому повинні жити
братчики мої в ярмі?
І якщо в житті спокійнім
не терпітиму за них,
кров гаряча до краплини
висохне нехай в мені...

У багатьох літніх львів’ян на очах сльози — кримських татар розуміють і підтримують. Уважно слухають виступи їхніх активістів. Дехто підходить до студентів і починає розмову. Однодумці мають шанс познайомитись — видно, що таких чимало. Звертаю увагу, що деякі кримські татари розмовляють українською так добре, що й від корінного львів’янина не відрізниш. Серед них і Ленур Абібуллаєв. Розповідає про ситуацію у себе на Батьківщині:
— Я вже місяць є студентом Львівського національного університету. До окупації Криму був студентом географічного факультету Таврійського університету. Коли ми виїжджали з Криму, то були свідками тотальної ейфорії стосовно приєднання до Росії. Побував на Батьківщині через місяць і... відразу кинулося в очі, що ейфорія майже вивітрилася. Уявлення, що більшість кримчан задоволені переходом під юрисдикцію Росії, сформоване штучно. Справді — скрізь майорять російські прапори, і це створює ілюзію, що кримчани радісно переорієнтувалися на Росію. Але коли я спілкувався з людьми, то бачив, що далеко не всі раді. Люди скаржаться на високі ціни, а зарплати не зростають так швидко, як їм обіцяли. Кримчан ніби звільнили від необхідності знати українську, але чи не занадто дорогою ціною далося це «звільнення»? Свободи стало менше, матеріальний добробут не поліпшився. Справді, скільки себе пам’ятаю — завжди кримчани скаржилися на те, що російська в автономії утискається; насправді ж утискалися українська та кримськотатарська мови. В школі, де я навчався, найбільше годин було відведено саме російській мові, менше українській і ще менше кримськотатарській. Дві останні і тепер є офіційними в Криму, бо Путін хоче виглядати великим інтернаціоналістом. Але боюся, що це буде тільки на папері. Українська дуже подібна до російської, та незважаючи на це, кримчани її не хотіли вчити... А кримськотатарська ж на порядок складніша! Принаймні з точки зору слов’ян. Сумніваюся, що російськомовне населення кинеться її опановувати. Може, буде 1-2% ентузіастів, у яких є друзі серед кримських татар, або ті, що раніше прийняли іслам. Останніх ніколи не було дуже багато, а тепер буде ще менше, бо політичний клімат у Криму дуже змінився. Схвалюється і підтримується лише російський патріотизм.
До розмови приєднується Рустем Ванієв:
— Я також вирішив тимчасово покинути Крим і перевестися до ЛНУ. Навчаюся вже на третьому курсі. Прикро, що доводиться робити такі переїзди не за власним бажанням. Хотілося б стабільності. Мої батьки народилися в місцях депортації, в Узбекистані. Тато переїхав до Криму в 1989 році, а мама — в 1991-му. Спочатку я пішов до школи в селі Солоне Озеро (це північ Джанкойського району), а потім продовжив навчання в Азовському ліцеї. Українську там вивчали на належному рівні, тому я не відчуваю якихось проблем з мовою. І мені дуже приємно, що українці Львова демонструють свою солідарність з нами. Було б добре, якби така ж солідарність між українцями і кримськими татарами була на території Криму. Ваша газета точно стала б у пригоді! Але там поки що люди бояться... Після відомих випадків з викраденням і побиттям, після того, як всі побачили козачків і кримську «самооборону» в дії. Та й офіційні силові структури нічим не кращі. Те, що нам заборонили відзначати 70-ліття депортації в Криму, — це вже край, межа. Все ж сподіваюся, що страх у людей ненадовго, він буде подоланий.

Стоїть із кримськотатарським прапором молодий кримський художник Рустем Скибин. Час від часу до нього підходять журналісти, беруть інтерв’ю. Я чув про Рустема багато, а сьогодні є нагода познайомитися особисто... Поцікавився, чому у нього, кримського татарина, російське прізвище. Рустем виправив мене:
— Не російське, а українське. Очевидно, від слова «скиба»... До речі, є й село Скибин в Черкаській області, і моє коріння саме звідти. Рідня під час Голодомору 1933 року потрапила до Казахстану. Батько розповідав, що йшли пішки... Тобто його мама, а моя бабуся була українкою на прізвище Скибина. А батьків тато (мій дід) був з німців Поволжя; туди вони переїхали із Швейцарії. По мамі я — кримський татарин, себе також усвідомлюю кримським татарином. Народився в Узбекистані, може, тому рано проникся культурою Сходу. Завжди відчував, що мені близька мусульманська культура, культура Криму.
Переїхавши до Криму, я познайомився з Мамутом Чурлу, відчув під ногами кримську землю... Тепер я намагаюся глибше вивчати не лише кримськотатарську, але й українську культуру. Відчуваю, що вони значно ближчі між собою, ніж це здається на перший погляд. У наших народів давні історичні контакти. І тепер ми ініціюємо в Києві проведення цікавих культурологічних акцій. Українці здавна жили в Криму, і я знаю також і про феномен татарських поселень в Галичині. А тепер, у нинішній ситуації, ми просто приречені бути братніми народами. Зрештою, після окупації Криму на материкову Україну виїхало також багато представників російськомовного населення. Видно, не всі вони потребували захисту з боку Путіна.

Поряд стоїть Микола Головко, підприємець з Сімферополя. Він досить добре розмовляє українською:
— Я мав у Криму свій бізнес, але переїхав до Львова, бо не хочу жити на окупованій території. Прикро, що все тепер доведеться починати з нуля... Людей, які негативно ставляться до анексії Криму Росією, на півострові не так вже й мало. З часом цей відсоток буде тільки зростати, хоча поки що російські ЗМІ звинувачують в усіх бідах Україну (води не дає, світло відключає), і більшість людей в це вірить. Та чи надовго збережеться ця віра? У виграші в аксьоновському Криму тепер хіба що «силовики», але не прості кримчани... Звичайно, Росія буде зубами триматися за Крим. У Балаклаві вона буде відновлювати базу підводних човнів, нарощуватиме й інші види озброєння. Так що буде непросто... Але вірю, що такий стан не триватиме вічно. Сюди я прийшов, щоб висловити солідарність з кримськими татарами.

Якщо Микола Головко має вінницьке коріння, то львівський фізик Володимир Середа народився на території, яка тепер належить Польщі. Він є головою Товариства «Надсяння». На мітинг прийшов з дружиною і внуком Юрком.
— Я знаю, що таке бути вирваним з рідного ґрунту, з якого виростав. Я переніс депортацію в десятирічному віці... Тому співчуваю кримськотатарському народу. Співчуваю і тим молодим хлопцям і дівчатам, які виїхали до Львова після окупації Криму, щоб продовжувати тут своє навчання. Навіть така тимчасова відірваність від рідної домівки непросто переноситься. Якщо юні кримчани будуть кликати мене на якісь свої зібрання чи культурницькі акції — буду із задоволенням приходити. Солідарність дуже необхідна тепер! Я вірю, що Крим повернеться до України, але це станеться тоді, коли Росія зміниться. А ще багато залежить від того, який поступ зробить Україна. Знаю, що ми вистоїмо, бо я вірю в українців. Ми станемо європейською країною, і це буде наочний приклад для кримчан із «совковим» менталітетом. Тим паче, завжди нашими союзниками в цьому питанні будуть кримські татари, які мають право на відновлення своєї державності. І Україна, отримавши негативний досвід загравання з російськомовним населенням, відтепер допомагатиме їм більше. Внука Юрка я також взяв із собою. Він прекрасно усвідомлює, що є українцем, шанує українські герб і прапор, має все це у своєму домашньому куточку. Але я хотів би, щоб він запам’ятав і сьогоднішній день – 70-річчя депортації кримських татар. І засвоїв з цієї події хоча б стільки, скільки зможе засвоїти п’ятирічна дитина...
Запалюють свічки. Мер Львова Андрій Садовий також приєднується до акції солідарності. Вперше у Львові можна було наочно переконатися — як прихильно сприймають українці кримськотатарську символіку. Мабуть, не забули, як на київському Майдані кримські татари скандували: «Героям слава!» та «Україна понад усе!». Це спрацювало, і думаю, що надовго. Шкода, що раніше до такого не додумалися, бо на емоційних українців такі речі завжди впливають позитивно. Бачив, як діти шкільного віку підходили до студентів з Криму і також просили голубий прапорець — переважно для себе, але дехто й для друзів. Я стояв поряд і переконався, що це була саме їхня ініціатива, а не батьків. Багато було людей середнього віку. А сивий аскетичний чоловік, схожий на колишнього політв’язня, на моє запитання — що він думає про майбутнє Криму — відповів: «Крим повернеться в Україну. Ви ж бачите — ми його розуміємо і любимо...».

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #21 за 23.05.2014 > Тема "З потоку життя"