Версiя для друку Обговорити в форумi

Зараз про нього напишуть багато панегіриків. Згадають безліч загальновідомих фактів. Велика молитовна людина, духовний стовп до неба, монах, аскет, освічений, любимий паствою. Так і є. Ми всі це знаємо.
Один зі «смотрящих» Москви, приставлених патріархією до Київської митрополії, розродився об’ємним меморіальним текстом уже за кілька годин по смерті Блаженнійшого. Обережний, розмитий текст, як це заведено в УПЦ, є закиди на адресу колишньої влади, перелік заслуг, але у переліку здобутків жодного слова про початок міжцерковного діалогу для об’єднання православних церков, розпочатого Блаженнійшим. Напевно, це «домашня заготовка» автора, затверджена у патріархії.
 Зараз так і хочеться вигукнути прямо на небо: «Ваше Блаженство, на кого Ви нас залишили?».
Такі ієрархи трапляються раз у півстоліття. І нам пощастило його мати. Він відбудував церкву, втримав її від повного підпорядкування Москві, повів її до самостійності та примножив у ній любов, розпочавши діалог про об’єднання Українських церков та створення Єдиної помісної церкви.
Він був «один у полі воїн», який стримував пропагандистську машину російської патріархії і ФСБ. Його відправили сюди служити «великим» цілям Російської імперії. А він служив лише Богові. Він мав лише одну мету — мир та розбудова церкви Христової.
Чому Блаженнійший Володимир просто не відірвав УПЦ МП від Москви, створивши помісну церкву? Різним священикам я багато разів ставила це запитання. Він боявся додаткових розколів, пояснювали вони, адже Москва пригодувала багатьох єпископів. Збільшувати кількість приходів та збільшувати любов, цей шлях був оптимальний. Держава ніколи не була зацікавлена в цьому, а без політичної волі цього досягти було б неможливо. Як би там не було, очевидно одне. Ніхто не зробив би для цього більше, ніж зробив він.
Москва 1992 року, коли було створено Київський патріархат, аби не втратити українську паству, надіслала сюди найкращого свого єпископа. «Я приїхав додому, а не у відрядження», — сказав тоді Блаженнійший. І цей дім він беріг і ніколи не зрадив. Він не посилював лінію розколу та не сіяв ненависті до УПЦ КП. Він не виступав із лицемірно-зневажливими заявами про Мазепу і публічно згадував у молитвах жертви Голодомору. Примусити митрополита Володимира проводити лінію Кремля в Україні так і не змогли. Підкупити його було неможливо, і у російських спецслужб на нього нічого не було. Тому що він був кращий.
* * *
Згадую своє інтерв’ю із ним.
— Ваше Блаженство, хто пише вам проповіді?
— Я не пишу проповіді. Я їх виголошую. А наші студенти їх записують за мною і деколи видають.
Це фраза з нашого інтерв’ю 2009 року. І коли диктофон уже був вимкнений, я зважуюсь на те, що інші ієрархи розцінили би як зухвалість. «Ваше Блаженство, — коментую-запитую я, — цьогоріч у Москві обиратимуть патріарха. Архієпископ Кирил, як претендент, їздить усюди, виступає перед студентами російських богословських вишів, випромінює впевненість, що його буде обрано патріархом та навіть каже, що його перемога наснилася одній його щирій та відданій прихожанці. І я міркую, чи ця прихожанка не працює у приймальні Путіна, адже архієпископ Кирил — його кандидат».
Блаженнійший мовчить, дивиться мені в очі і раптом не витримує, посміхається на всю глибину посмішки. Всі сміються. Він благословляє мене, а священик, який стоїть поруч, каже: «Все можливо. Адже там теж є прихожани».
* * *
Коли ми стояли попрощатися із ним, ми не відчували смутку, який зазвичай відчуваєш на похороні. Ми відчували радість. Ми знали, що наш Блаженнійший стоїть перед Престолом Божим і молиться за нас. За мир, за єдність, за любов у його земному домі.

Лана САМОХВАЛОВА

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #28 за 11.07.2014 > Тема "Українці мої..."