Версiя для друку Обговорити в форумi

Героям – слава!

У ТЕРНОПОЛІ ЗУСТРІЛИСЯ ЕТНІЧНІ РОСІЯНИ З КРИМУ: АКТИВІСТКА ЄВРОМАЙДАНУ ЛЮБОВ КАЛМАКОВА І ВОЯК УПА ВОЛОДИМИР ЧЕРМОШЕНЦЕВ
Часто, згадуючи того чи іншого кримського українця, думаю: а де ж він тепер? Виїхав на материк відразу після анексії Криму чи ще залишається на півострові? На відміну від біженців з Донбасу, особи, які масово покидали Крим навесні, так чи інакше представляють проукраїнську частину населення АРК. Звичайно, з Донбасу також були вимушені виїжджати патріоти, але останні на даний момент вже ґрунтовно «розбавлені» тими, хто просто тікав від війни. Як визначити — хто є хто? Як працювати з кожною категорією вимушених переселенців?
Із першою хвилею кримчан все зрозуміло: треба зробити так, щоб вони трималися разом. І для початку треба сформувати патріотичне ядро.
Запропонував Любі Калмаковій зробити перші кроки: провідати ветерана УПА, бахчисарайця Володимира Чермошенцева з тим, щоб утворити галицький «кістяк» кримського земляцтва. Адже 87-річний Володимир Олексійович також навесні був вимушений покинути Крим. Було що кидати — непогана квартира у Бахчисараї, а ще ділянка землі, хатина, з якої було видно море… Однак своїм попереднім життям Чермошенцев відсікав «спокійні» варіанти власної старості, бо, живучи в Криму, постійно під-тримував українську громаду і вважався невиправним бандерівцем. Шовіністи-аксьоновці, прийшовши до влади, не вибачили йому надмірної проукраїнськості, почали погрожувати роз-правою. Тепер ветеран УПА має тільки невеличку кімнату в Петриківському геріатричному пансіонаті, що під Тернополем.

ДЕЯКІ ВУЛИЦІ В ТЕРНОПОЛІ НАГАДУЮТЬ ЯЛТУ

Люба погодилася їхати відразу. Вона не була раніше знайома з ветераном визвольних змагань, однак добре розуміла стан його душі. Бо й сама на початку березня поповнила багатотисячну армію «переміщених осіб». Та й що тепер ділити проукраїнським кримчанам? Одна біда на всіх, одні сподівання. Між нею і упівцем прірви немає, розділяє хіба що вік і… відсутність бойового досвіду у Люби. Ну, й те, що мову українську вона спокійно вивчала у звичайній кримській школі, а не біля повстанських багать.
Перед поїздкою ми зв’язалися по телефону з директором закладу Степаном Глушком, і той обіцяв нас зустріти. Це було б дуже доречно, бо пансіонат знаходиться далеченько від центру. Вийшовши з вокзалу, ми й справді відразу побачили його машину. Оскільки Степан Васильович знав, що Люба — кримчанка, то одразу запропонував нам невеличку екскурсію містом. У центрі ми подивилися все і дійшли консенсусу в тому питанні, що деякі вулички в центральній частині міста дуже нагадують Ялту. А ще в Тернополі багато квітів, зелені, пам’ятників і гарних церков. Деякі з них встигли побачити. Потім Степан Васильович показав нам велике штучне озеро в межах міста, по якому ходить маленький екскурсійний пароплав. Це не Ялта і не Севастополь, звичайно, але ж… Он у Сімферополі також є водосховище, а ось такого пароплава немає!

ПАСІКА – СИМВОЛ ХАЗЯЙНОВИТОСТІ

Село Петриків знаходиться на околиці Тернополя, геріатричний пансіонат огороджено парканом, поряд невеликий лісовий масив. У межах пансіонату є навіть пасіка, а від неї завжди віє якимось спокоєм і стабільністю... Мимоволі я порівнював цей пансіонат із сімферопольським, де свого часу провідував нашого читача Володимира Лещенка. Треба сказати, що кримський не витримав би порівняння із тернопільським. Адже тут гарний сад, багато клумб, є альпійські гірки, доріжки для прогулянок тощо. Постійно щось підсаджується, вдосконалюється, покращується… Видно руку господаря! Є навіть власна пекарня, де випікається хліб. А на релігійні свята привозяться такі гарні короваї! Одним словом, тут все зроблено для того, щоб бодай час від часу мешканці пансіонату мали якесь невеличке свято для душі. І у приміщеннях затишно, — майже в кожній кімнаті гарні килими на стінах. А ще мені сподобався маленький штучний водоспад в одному із залів. Шум води і гірський пейзаж, намальований на стіні, створює ілюзію перебування в одній з кримських гірських ущелин.

І ХУДОЖНИКИ, І МАЙСТРИ БОЙОВИХ МИСТЕЦТВ…

Талантами пансіонат не обділений. Нам показали альбом робіт художниці Світлани Драган. Їх же ми бачили і на стінах. У власному альбомі художниця, яка пересувається на візочку, залишила теплий запис про свою бабусю: «З дитинства поруч була моя бабуся Настя — чудовий порадник, натхненник і помічник. А також — чуйний приятель. Вона подбала і про мій духовний світ та пізнання Бога. Завдяки їй та добрим і чуйним вчителям, здобула неповну середню освіту вдома. Зв’язок із школою подарував мені багато друзів, незабутніх радісних подій. Турботливі вчителі прищепили любов до книг, заохочували до праці й творчості. Як і кожна дитина, я любила малювати. Першими моїми малюнками були квіти, сонце, метелики та дівчинка-принцеса…». Ми побачили, що тепер переважають роботи на релігійну тематику, є багато пейзажів. Альбом було видано за фінансової підтримки Тернопільської обласної державної адміністрації і Тернопільської обласної ради. Це також говорить про те, що небайдужих людей у Тернополі чимало, а висока релігійність галичан так чи інакше впливає на ставлення до людей з особливими потребами. Трішки забігаючи наперед, скажу, що пізніше ми познайомилися… ще з одним кримчанином! Це кримський татарин Алі, який працює перукарем і доглядає свою, прикуту до ліжка, дружину. Як він опинився в Галичині? Про це не дуже хотів говорити. Ми в загальних рисах зрозуміли, що рідня не дуже хотіла, щоб він, кримський татарин, одружувався на українці. Алі — великий патріот України, з вікна його кімнати звисає український державний прапор. А ще він — майстер з бойових мистецтв, фахівець з джиу-джитсу. У нього перший дан, це досить високий рівень майстерності. А військова його спеціальність — снайпер. Алі сказав, що якби не хвора дружина, то рвонув би тепер в зону АТО. Бо нема сил дивитися на смерті і руйнування в такому благодатному колись індустріальному краї. Колись Сталін вислав його народ до Середньої Азії, а тепер Путін знищує українців руками найманців та зазомбованих посіпак…

ПАТРІОТИ НЕ ДАЮТЬ СКУЧАТИ ЧЕРМОШЕНЦЕВУ

…Зустріч із Чермошенцевим була надзвичайно теплою. Може, тому, що зустрілися люди трьох поколінь, яким не байдужа доля Криму? А може, тому, що люди з такою надзвичайною долею, як у Володимира Чермошенцева, є великою рідкістю… Ми зрозуміли, що в геріатричному пансіонаті до самотнього ветерана ставляться добре. Трішки менше ступенів свободи, зате ніхто не засуджує за український патріотизм. Скоріше, навпаки. На ліжку кримчанина я побачив невелику записку з коротким текстом: «Пане Володимире! Студентство географічного факультету ЛНУ ім. Івана Франка пам’ятає українських героїв, які йшли на смерть за волю, за соборність Української держави! Слава, якою ви себе вкрили, не померкне у віках. З повагою — львівські студенти». Ну, такі повідомлення Володимиру Олексійовичу як бальзам на душу… В Криму цим не балували. Хоча… якби він в Криму не висовувався, не виступав на захист героїв УПА, то зараз перебував би не в геріатричному пансіонаті, а збирав би малину на власній дачі. Але не міг Володимир Олексійович змовчати, коли його Армію шовіністично налаштовані кримчани несправедливо ганили. Адже саме УПА визволила його з німецького концтабору під Дубно! Нещодавно місцеві патріоти возили Чермошенцева на Рівненщину — на місця колишніх боїв. Дорога була поганою, хвилювань також вистачало. Не раз наверталися сльози, коли проїжджав місцями, де гинули хлопці. Бувало, що й на його руках гинули: «Ніколи я не чув з їхніх вуст слів, які свідчили б про розпач, зневіру, — каже ветеран. — Ніхто з них не шкодував, що став повстанцем. Перед смертю можна було почути тільки шепіт крізь стиснуті зуби: «Мамо…», «боляче…», а ще гасло: «Слава Україні!». З цим гаслом вони й відходили у вічність, рідко хто забував про нього…».

ЯКБИ БУВ ТРОХИ МОЛОДШИМ, ПОЇХАВ БИ ВОЮВАТИ НА ДОНБАС

— Тепер мене хочуть запрошувати до шкіл, аби я виступав перед учнями. І на Рівненщину можна було б поїхати з найбільш патріотичними підлітками. Але важко мені вже… тиск не дозволяє надовго відлучатися від пансіонату, дуже залежу від медиків, — говорить Володимир Олексійович. — Та й мало буде одного дня, щоб об’їхати всі місця боїв. Адже я воював на Рівненщині два роки, і рідко ми ночували на одному місці більше одного разу. Мене спочатку «кацапчуком» називали, бо я не знав жодного українського слова. Але повстанці завжди перевіряли новачка в бою; якщо не боїться, воює з ворогом як слід, значить, — «свій». Мені повірили і я намагався виправдати цю довіру. Щоночі ми мусили йти на нове місце, бо палали українські села — і німці, і Армія Крайова, і червоні партизани не давали спокійно жити українському селянину на своїй землі. Але ж ми тоді надовго звільнили Волинь від окупантів! А тут я не можу спокійно дивитися, як гинуть наші хлопці на Донбасі… Якби був молодшим, неодмінно вирушив би туди, щоб прискорити звільнення України від чужинців. Знаєте, часом думаю: а може, я таки українського роду? Може, мої предки жили над Черемошем? Бо надто вже співзвучні прізвища… Та й село моє рідне на Поволжі називалося Лихоманка, — російською мало би бути: Лихорадка. І голод там був, а він був переважно в українських селах, і батька мого вбили в 1932 році на моїх очах… Не було у мене жодної причини любити радянську владу. А мій командир, Георгій Чуйковський (він був сином священика, мав псевдо «Юрко» і командував Дубенською сотнею), замінив мені батька. Тому я не міг усі 23 роки незалежності тихенько відсиджуватися в Криму і мовчати тоді, коли ображали українців і мою Армію. Я зараз втратив рідний дім, зате не втратив Україну, а для мене це головне...
Люба Калмакова уважно слухала Володимира Чермошенцева. Вона боролася за Україну на сімферопольських мітингах, але небагато знала про реалії повстанського життя. Мабуть, красномовним був її погляд, бо коли ми вже прощалися, літній кримчанин тихо шепнув мені: «Бережи її… бачу, що любить вона Україну…».

Сергій ЛАЩЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2014 > Тема "Українці мої..."