Версiя для друку Обговорити в форумi

Неоголошена війна

Дізнавшись, що редакторів кримськотатарських газет «Къырым» та «Авдет» запрошували до ФСБ і не знайшовши їхніх газет у продажу, чи не вперше серйозно замислилася: а чи не почнуть не сьогодні — завтра шукати екстремізм і у моїх публікаціях? А він не піддається жодному вимірюванню: ні на вагу, ні на зріст, не визначається і за хімічним складом, і оцінка його наявності завжди суб’єктивна. То що ж — можна, а чого — ні? Відповідь спробувала знайти у свіжих кримських виданнях, у тому числі тих, які завжди вважалися сміливими.
Газету «Первая Крымская», яка не виходила до цього кілька місяців, не впізнала взагалі. Замість статей, що претендували на об’єктивність і аналітику, — суцільний «одобрямс» російській владі, цитати від сучасних «великих» кримських керманичів, що красуються на білбордах з підписом «Команда победителей», та інтерв’ю з російськими чиновниками. Ще й які інтерв’ю! З відповідей секретаря Союзу журналістів РФ Володимира Касютіна в матеріалі «Журналистика по-русски: цензура или свобода?» з’ясувати не можна абсолютно нічого. Це як у пісні: «и не то, чтобы да, и не то, чтобы нет». Чи не єдиними фразами з конкретним смисловим навантаженням я б назвала такі: «...нужно ни с кем не ссориться»; «Не бывает свободы мгновенной и гигантской. Ты должен каждый день по миллиметру отвоевывать пространство», а ще визнання того, що пропаганди може бути «на каком-то телеканале 80%». Але все це ніяк не впливає на загальну позитивну оцінку того, що відбувається в російському інформаційному просторі.
Більш за те, складається враження, що в Росії існують зовсім інші, не притаманні нам уявлення про моральність. Буквально днями в передачі «Воскресный вечер» її ведучий пафосно заявляв, що, на відміну від Америки, Росія ще жодного разу не була спіймана на брехні. Можливо, й так, якщо орієнтуватися на притчу про невловимого Джо, якого ніхто не ловив. А якщо, окрім жартів, то ще кілька місяців тому під час захоплення Криму тут рясно красувалися «зелені чоловічки» без будь-яких розпізнавальних знаків, котрих цнотливі українські ЗМІ називали невідомими (прямо-таки НЛО!), а президент Путін категорично заперечував їхню приналежність до Росії. І лише коли всі законодавчі документи на Крим було оформлено, на увесь світ заявив, що це, звичайно ж, були російські солдати.
Такий самий варіант прораховувався і на сході України. Телеканали хором стверджують, що ополченці існують самі по собі, і що їхній зв’язок з Росією ще нікому «довести не вдалося». То звідки ж у цих «хліборобів» та «шахтарів» стільки зброї, звідки у них провіант, у той час, коли українські військові по п’ять діб сидять на одноденному американському пайку і «закусюють травою»? На які кошти існують і воюють (та ще й як ефективно) ці «хлібороби», адже нинішнього року не орали, не сіяли і врожаю не збиратимуть? Як все це їм вдається, якщо існують ополченці за рахунок того ж бюджету, що і решта українців, у тому числі й військові, котрі не мають навіть взуття і за версією російських ЗМІ йдуть в бій у пляжних капцях? Тож і бойовий дух в українців на нулі, вони масово здаються «хліборобам», керівники яких мають (і це не заперечується) російське громадянство. Але ополченці не звинувачують себе в тому, що свідомо порушили конституцію і цілісність держави, внаслідок чого проливається кров її мирних громадян, а всю відповідальність перекладають на захисників. Так само поводиться і «не причетна» до цього Росія, яка волає про «військові злочини» України на увесь світ.
А російські політики перед телекамерою під оплески залу вже висловлюються з приводу того, що настав час легалізуватися, офіційно визнати Малоросію і ввести туди війська та поставити Європу і Америку перед фактом, бо раніше чи пізніше це доведеться зробити. І все буде як в Криму: світове співтовариство потупотить ногами й заспокоїться. Набридло гратися у гру «я — не я і хата — не моя» й Геннадію Зюганову, він відкрито заявив, що його партія направляє на підтримку сепаратистів сотні тонн гуманітарного вантажу. Тож не босі, і траву не їдять, і нищать українців не лише трофейною зброєю, як повідомляється у ЗМІ.
Ще один аргумент на користь непричетності Росії до збройного конфлікту канал «Росія-24» вбачає в тому, що в лікарнях на території цієї держави надали медичну допомогу понад двом десяткам українських поранених, які вийшли до прикордонників з білим прапором. У день цієї події телеведучий зізнався, що таке рішення далося приймаючій стороні дуже непросто, особливо, коли з’ясувалося, що двоє тяжкопоранених, ймовірно, представники Нацгвардії. І все ж таки їх (хоча один з них помер першої ж ночі) не добили і не кинули помирати безпомічними, а медики виявилися гідними людьми, вірними клятві Гіппократа. Але російські ЗМІ використали цю ситуацію для відповідної пропаганди, наскільки це можливо: українські вояки мусили перед мікрофоном нарікати на своїх командирів, українську владу, агітувати за припинення операції проти сепаратистів. Те ж саме щодо антитерористичної операції заявляла і полонена українська льотчиця Надія Савченко, яку призначили винною в загибелі двох російських журналістів. Нібито дівчина, корегуючи мінометний вогонь, могла розгледіти їх в оточенні ополченців і направити постріли так, щоб ці двоє не постраждали. Адже міномет — не снайперська гвинтівка, і вели вогонь інші люди.
Втім, не варто засуджувати притягнену до кримінальної відповідальності Росією Надію за «співпрацю зі слідством», тим більше — поранених. Життя і свобода — дорожчі. А «компромати» можна й висмоктати із пальця, як і докази «непричетності» Росії до трагічних подій в Україні, зокрема, того, що сталося з «Боїнгом-777». Можна просто заявити: «У Юлії Тимошенко 278 рахунків у банках». А як же ви про це дізналися і який резон мати стільки рахунків? Або ж виставити як «фурію Майдану» народну депутатку Лесю Оробець. Або ж ославити Валентина Наливайченка та Петра Порошенка як агентів США, нібито для олігархів така діяльність може бути основним джерелом доходів. Інакше навіщо тоді нинішньому президенту ці клопоти?
А ось за кримську пресу прикро. Навіть газета «События», яка ще недавно об’єктивно відображала події, вже практично не відрізняється від інших. Чи її головного редактора теж викликали куди треба? Хоча з неї все-таки можна дізнатися, чому в Криму такі «привабливі» ціни: «Самые большие наценки были установлены в магазинах Симферополя, где размер торговой надбавки на молоко составлял 90%, масло — 100%, а колбасу — 145%». І це замість дозволених 10%. Це одна з небагатьох корисних інформацій, що дає кримчанам реальну зброю у боротьбі за реалізацію своїх прав. Бо якщо навіть тисячу разів повторити слово «солодко», насправді, солодше від цього не стане.
А «Крымская правда» продовжує лишатися в полоні своїх традицій, щоправда, її одкровення виглядають надто вже наївними, навіть смішними. Чого варте хоча б це: «А еще тут неожиданная радость: на этой неделе Владимир Путин подписал закон, включающий Крым в состав регионов, где могут появиться игорные зоны». Щодо «неожиданности». Це питання вже активно обговорюється кілька місяців і пройшло всі необхідні узгодження, окрім підпису президента, чиєю ініціативою, власне, і була поява такої зони на півострові. А тепер щодо «радості». Кримське телебачення, працівників якого точно до ФСБ на виволочку не запрошують, днями в черговий раз надавало телеефір для обговорення цього питання, у тому числі, цікавилося думкою пересічних кримчан. І жодна із опитаних жінок запровадження гральної зони не схвалила. Вони говорили про те, що встановлення гральних автоматів завдасть кримчанам багато горя, наголошували на ймовірному погіршенні криміногенної ситуації там, де присутні «дурні» гроші, хтось очікував пожвавлення проституції. Лише двоє молодих чоловіків сказали щось на кшталт: «А чому б і ні?». Тому що жінка-мати не хоче, щоб родинний бюджет «перетікав» у чужі кишені, не хоче, аби її сини «підсіли» на цю коштовну забавку, що діє як наркотик.
Та ще більше потішило голосування з приводу катастрофи малайзійського «Боїнга». Це ж треба додуматися визначати винного з допомогою читачів «Крымской правды»! Навіщо тоді експерти, навіщо «чорні скриньки», якщо можна, працюючи десь на ринку майже за тисячу кілометрів, визначити винного? І ним буде той, за кого проголосує більшість. Серед кандидатів у злочинці — Україна, Росія, ополченці і Україна разом з американцями. За кого проголосує більшість, здогадатися не важко. І не треба думати, що це пустопорожня розвага, яка не матиме жодних наслідків, — це теж елемент певної політтехнології, розрахованої на зомбування громадян.
А ось Наталя Астахова, яка увесь минулий час була однією з очільниць у боротьбі з Україною (за це в СБУ не викликали, давали високі зарплати і пенсії) вже вивільняється від ейфорії. «В информационной войне правил нет. А пострадавшие и погибшие есть. Мы все — пострадавшие в этой войне», — розмірковує вона.
І у всіх, хто не боїться говорити про те, що хвилює, слово «війна» на порядку денному. Російські політики вже привселюдно зважують свої ядерні можливості у разі, якщо Україна офіційно стане військовим союзником США. Зупиніться! Крим і так — непоганий трофей. До того ж, думаю, і Україна за ним не дуже шкодує. Люди, які працювали на відокремлення Криму, тут завжди були найшанованішими, а Україна не шкодувала їм високих звань, орденів та медалей. Бо як же: вона — демократична, тут можна все і усім! Ось і маємо. А якщо б тримали порох сухим, не треба було б класти сьогодні в могили стількох молодих українців, принижувати їх голодом і полоном. Але це не Росія, а вона, моя Вітчизна, так легковажно, граючись, під смішні гарантії відмовилась колись від ядерної зброї. Бо ж, бачите, важко утримувати. А будувати палаци для олігархів не важко? Бо це не Росія, а вона невтомно паплюжила своїх «перевертнів у погонах». А для Росії поліція — найшанованіші люди. Вони — чи не єдине джерело натхнення для сценаристів, що співпрацюють з телебаченням. В нескінченних, майже цілодобових серіалах ми бачимо прямо-таки фантастичних захисників правопорядку. І так щодня і щовечора. Тому і опертися російській владі є на кого, а «беркутівці», що захищали Януковича, для них — виховний ідеал. І, звісно ж, це не Росія «понизила у званні» солдатів Великої Вітчизняної, хоча саме так було вказано на їхніх орденах і медалях. Бо для держави Україна ця війна таки дійсно не була ні великою, ні вітчизняною. Хоча для переважної більшості українців — була! А на російському телеканалі «Звезда» постійно демонструються фільми воєнних часів, і російський військовослужбовець відчуває навіть на підсвідомому рівні: не забули тих, не забудуть і нас. У той час, як українські вояки навіть у своїй державі і на своїй землі здаються в полон, хоча їм і соромно, і страшно. А винні насправді не вони, а ті, хто не зумів правильно розпорядитися своєю владою. Бо хіба ж може заєць у вовка просити гарантій своєї безпеки та недоторканності і вірити йому?
В одному з творів Антон Чехов писав, що якщо серед декорацій п’єси присутня рушниця, вона обов’язково вистрілить. І про це не можна забувати нікому. Вкладаючи величезні кошти в оборонний комплекс, Росія відчуває постійну спокусу якось це виправдати, бо не зариває ж вона дійсно гроші в пісок. І доки декорацію її життя прикрашає рушниця, не можна розслаблятися. Недарма ж кажуть: хочеш миру — будь готовий до війни.

Тамара СОЛОВЕЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 01.08.2014 > Тема "З потоку життя"