Версiя для друку Обговорити в форумi

Ось де фашизм...
 
ІРИНА ДОВГАНЬ ПРО КАТУВАННЯ В ДОНЕЦЬКУ

У газеті New York Times 25 серпня з’явився страшний знімок: на площі в Донецьку стоїть худенька жінка, обмотана українським прапором, на її грудях табличка: «Вона вбиває наших дітей. Агент карателів». Ще один прапорець прив’язаний у неї на голові. Поруч – похмурий чоловік із автоматом. На іншому знімку розлючена блондинка в чорному б’є жінку, яка стоїть біля «ганебного стовпа», ногою. Через два дні стало відомо ім’я полонянки – Ірина Довгань. Завдяки заступництву журналістів – насамперед Ендрю Крамера (The New York Times) і Марка Франкетті (The Guardian) – її вдалося звільнити. З’ясувалося, що Ірину тримали в Донецьку, в казармах деенерівського батальйону «Восток», командир якого, Олександр Ходаковський, і відпустив її на прохання іноземних журналістів. Тепер Ірині Довгань вдалося залишити територію, контрольовану «ДНР», і вона розповіла Радіо «Свобода» свою історію.

– Я живу в маленькому місті поруч з Донецьком – Ясинувата, це майже Донецьк. Мені 52 роки, у мене двоє дітей. Уже давно працюю косметологом. У мене свої клієнти, дуже приємна робота. Мій чоловік – головний інженер успішної будівельної фірми. У нас була досить забезпечена родина, свій будинок у цьому маленькому місті, сад, город. Загалом, звичайна я людина.
– Політикою Ви ніколи не займалися?
– Боже упаси, про що ви говорите. Політика – це жахливо. Як можна поміняти красиву роботу косметолога на політику?
– Але Ви були за єдину Україну?
– Я ж громадянка України, у мене український паспорт. У мене українське прізвище Довгань. Я з дитинства жила у бабусі в Дніпропетровській області, все село і я разом з ним говорили українською мовою. Для мене ніколи не ставав вибір. Я багато їздила по світу і знаю, що таке повер-нення на Батьківщину, яке це щастя. Де б ти не був і як би красиво не було десь, Батьківщина все одно найкраща.
– Коли почалася революція, що Ви думали про Майдан?
– Я дуже співпереживала Майдану, весь час збиралася туди їхати, але чоловік мені казав: там впораються без тебе, сиди вдома. Так я і не вибралася. Але ми постійно надсилали туди гроші. І ви не можете собі уявити нашої радості, коли ми подумали, що ось, нарешті, народ прокинувся, і зараз в нашій країні будуть позитивні європейські зміни, скинемо кайдани цих дебільних президентів, і все стане добре. Майдан, поки не сталися трагічні події, був для нас величезною надією. Я весь час чекала і сподівалася, що ось-ось ми переможемо, все налагодиться, у людей в головах просвітліє, всі зрозуміють, що не треба ділити країну.
– А потім з’явилася «ДНР». Як Ви це переживали і що відбувалося в Ясинуватій?
– В Ясинуватій живуть ті ж самі люди, яких ЗМІ переконали, що вони живуть на Донбасі щасливіше за всіх, що вони годують всю Україну і мало не весь інший світ. Люди на Донбасі специфічні. Якщо намагаєшся щось людині розповісти, вона просто не хоче слухати. Вона точно впевнена, що Донбас – це гордий регіон, який не стане на коліна і так далі. Будь-якій людині, що приїхала ззовні, це все зрозуміло і смішно. І точно так само нам було гірко і прикро. Ось навіть на моїй роботі. Що таке робота косметолога? Це жінки, близьке спілкування, розмови, 4-5 осіб в день. Я втратила дуже багато клієнток, тому що намагалася розповісти, що всі країни возз’єднуються, що всі хочуть бути сильнішими разом. Федеративна Республіка Німеччина пішла на дуже серйозні втрати для того, щоб возз’єднатися з НДР. Проте заради возз’єднання країни дуже багаті люди зважилися на дуже великі жертви. Коли я це розповідала, втратила велику кількість клієнток, ме-не просто не зрозуміли і зненавиділи. Навіть одна жінка в обличчя назвала мене дурепою. Але я все одно завжди відверто висловлювала свою позицію. Всім, хто хотів відверто обговорювати, я розповідала, доводила. Точно так само робив мій чоловік на своїй роботі. Це завжди була позиція нашої сім’ї.
– А як поводилися деенерівці в Ясинуватій?
– Знаєте, це все спочатку було як якась гра, якийсь театр. Тут бабусі говорили: а ми хочемо Радянський Союз, і ніхто нам не завадить. Моя кума пішла на референдум: «Я піду і проголосую за Радянський Союз». Хтось мав корисливі цілі, хтось побачив по російському телебаченню, що зарплати стануть в три рази більші, а пенсії в чотири, що прийде сильний Путін і наведе порядок, замінить наших українських непорядних політиків. Це був основний настрій в суспільстві спочатку, не було агресії, якогось сильного поділу. Люди, які були і за, і проти єдиної України, продовжували спілкуватися. Потім цей процес під впливом телебачення поглиблювався все сильніше і сильніше. Багато байдужих зробили свій вибір, тому що з часом неможливо вже було тримати нейтралітет. Ситуація загострювалася. Я завжди наполягала на своєму. З багатьма людьми перестала спілкуватися, посварилася навіть з родичами. Це так у всіх відбулося.
– А люди, які взяли владу, як себе поводили? Було грабіжництво, мародерство, це все дійшло до Ясинуватої?
– До Ясинуватої це все докотилося тільки зараз, якось різко і швидко. А так чомусь грабежі оминали нас стороною. Ми знали, що кількох людей з Ясинуватої взяли в полон у Донецьку, що арештовані. Але у нас всі були байдужі. Коли я кричала, що господаря маленької рекламної фірми, батька трьох дітей, забрали в Донецьк у полон, нікому це не було цікаво. Але це було півтора місяця тому. Люди байдужі. І навіть ті, хто підтримував українську сторону, не були готові щось робити і боротися.
– Ірино, як це трапилося з Вами, як Ви потрапили в полон до цих людей?
– У нас є поруч селище, там підірваний міст, на якому був склад. Я відвозила дітей знайомих у Слов’яногірськ до родичів. Я проїжджала біля цього підірваного моста і побачила, що за ним дислокація української військової частини. Я підійшла до цих солдатів, поговорила з ними. Це вже було більш ніж півтора місяця тому. Я почала возити їм їжу, медикаменти, які вони просили. Я розповіла про це людям, яким довіряю, дуже багато хто мене підтримав. Мені почали нести гроші, ковдри, хтось приніс спальний мішок, постійно збиралося щось. У мене з’явилася однодумець, я не буду називати її ім’я, не знаю, де вона, можливо, ще в цій небезпечній зоні. Ми з нею їздили разом, один раз на моїй машині, один раз на її, щоб не було так помітно.
У мене був контакт із українським волонтером Тетяною Ричковою. Ще на початку весни, поки не було українських військ поряд, я відсилала їй одяг, майки, труси для солдатів, шкарпетки. Коли я сама почала цим займатися, сказала Тетяні, що солдати просять у мене одяг, камуфляж, він називається у нас «дубок», тому що вони були в потертому і обірваному камуфляжі. Вона мені пообіцяла. Буквально перед усіма цими подіями друзі-волонтери з Києва через Харків мені доставили в Краматорськ три великих тюки цього одягу, камуфляжу військового. Я все це отримала і відвезла бригаді, яку ми опікали. Вони вже перейшли зовсім в інше місце. Я їхала через заміновані поля, але їх все-таки знайшла. Продукти везла теж, все це розвантажила. Ми зібрали 16 тисяч гривень, в нашому регіоні зараз у людей гроші закінчуються просто катастрофічно, зарплат і пенсій немає, люди повіддавали мені останнє.
На свою біду я сфотографувала цей момент, хоч ніколи раніше цього не робила, а тут планшетом наробила знімків. Я сфотографувала цей камуфляж, як його солдати розбирають. Потім мене вивозили, бо мені сказали, що я їхала на машині через заміноване поле. Попереду їхав БТР, мене вивезли на трасу в безпечніше місце. Я і це сфотографувала, не втрималася, це і стало основним доказом. За збігом обставин, знайшли мій планшет з цими фото-графіями, потім зламали мій акаунт у «Фейсбуці», знайшли переписку з Тетяною Ричковою і з донецькими волонтерами. Це було причиною того, що мене почали бити й катувати, вимагали прізвища цих людей, всі мої зв’язки.
– Як Вас затримали?
– Забрали мене вдома. В саду я працювала, вони мене там в Ясинуватій і забрали, як я була. Те, що ви бачили на фотографіях, – це маленька частина того страшного дня, коли я цілий день молила про смерть. Мене не катували спочатку, але я нічого не говорила. Тоді працівники батальйону «Восток», які досить ввічливі були навіть на допитах, просто віддали мене осетинському батальйону. Уже там мене почали катувати дуже серйозно.
Мене завели на перший поверх, я потрапила в кімнату з двадцятьма людьми кавказької національності. Почалися просто тотальні знущання. Один дістав пістолет і стріляв мені біля вуха багато разів. Я оглухла, досі погано чую. Вони дивилися в планшеті мої фотографії, і там в скріншоті випадково виявилося обличчя одного з присутніх там осетинів, його звуть Заур, він досить відома в Інтернеті особистість. Я колись просто проскріншотила, щоб своїй знайомій показати, що в Донецьку з’явилися не українці, не росіяни навіть, а найманці з інших країн. Коли знайшли фотографію Заура, то він спочатку знущався наді мною дуже сильно, змушував мене з витягнутою рукою кричати «Зіг хайль!», бо він говорив, що я — фашистка. Коли я відмовилася, мене били, я лежала на підлозі, він присів, так мені кричав у вуха, я не знаю, скільки десятків разів: «Зіг хайль!». Вони всі кричали. Я закривала голову. Вони говорили: «Повернися тим боком, ми повинні примірятися, як ми зараз тебе будемо ґвалтувати. Скільки людей ти хочеш – 10, 20? Нас тут багато. Ми можемо тобі і 40, і 50 забезпечити». Так все це тривало дуже довгий час.
Я сказала всі пін-коди всіх карток своїх сімейних, тому що вони вимагали. Хтось зламав наші акаунти, щось там знайшли. Вони дізналися, що у нас є сімейний банківський вклад, 12 тисяч євро, почали вимагати віддати ці гроші «ДНР», бо я давала гроші українській армії. Вони говорили: ми тепер знаємо, що ти 300 тисяч гривень перерахувала. Я говорила, що я не перераховувала 300 тисяч. Потім хтось надрукував цю табличку, що я — фашистка і вбиваю дітей. Мені повісили цю табличку, обмотали прапором, ще українські аксесуари вдягнули і вивезли мене на площу, на велике перехрестя в Донецьку.
Я не була прив’язана до цього стовпа, просто трималася за нього. Мені весь час кричали: «Зіг хайль! Струнко стояти!». Мені не можна було ні зігнути коліна, нічого, я повинна була навшпиньках, притиснувшись до цього стовпа, стояти. Проїжджали повз машини. Цих найманців-осетинів сотні в Донецьку. Вони зупинялися, питали, сміялися, фотографувалися на моєму тлі. Хтось розіграв такий спектакль, сказав: «Все, розійдіться, я їй зараз прострелю колінну чашечку». Я почала кричати, підстрибувати, а вони реготали. Він вистрілив, але повз. Ви бачили на фотографії жінку, яка б’є мене в живіт?
– Так, і цю жінку вже упізнали.
– Ця жінка була далеко не єдина. Була літня жінка, вона била мене палицею, на яку спиралася, била по голові, по спині, по плечах, я вся в синцях. Крім того, що мене били прикладами по ногах, у мене рани від побоїв, ще й літня жінка била мене палицею... А скільки молодих жінок мене били по обличчю, по голові, по вухах. Одна фотографія цього передати не може. Навіть не так страшні були люди, які мене били, як ті, що просто підходили. Зупинялися якісь машини, виходили добре вдягнені молоді хлопці, спочатку один фотографувався на моєму тлі, потім передавав фотоапарат або телефон, щоб інший сфотографувався. Точно так само робили й дівчата. Ніхто не заступився, жодна людина...
Мені говорили, що я — фашистка, тварюка, що працюю як навідниця і вбиваю дітей. Я кричала, що у мене двоє дітей, внучка, я не вбиваю нікого і ніколи не вбивала, я не можу бути навідницею. Взагалі у мене зір плюс три з половиною, я в окулярах. Це просто така маячня, що не хочеться все це повторювати. Потім була жінка, яка не полінувалася, відкрила багажник машини, дістала звідти помідори, спочатку вона кидала в мене цими помідорами, а потім розмазала у мене на обличчі два помідори, заліпила соком помідорів очі. Потім я через цей томатний сік побачила начебто інтелігентні обличчя, спочатку був один чоловік з бородою, з професійним фотоапаратом, я зрозуміла, що мене фотографує преса якась. Потім була ще один, він теж мене фотографував. Я якось сподівалася: люди з такими інтелігентними обличчями, може, вони заступляться...
Я взагалі весь день прощалася з життям, весь час просила: будь ласка, вбийте мене, не мучте, просто вбийте мене. Якщо ви вважаєте, що я заслуговую, то просто застрельте. Вони говорили: «Сука, ти так просто не відбудешся». Раптом під’їхала «Волга», і з неї вийшли, я так зрозуміла, силовики, колишні міліціонери напевне. Вони були в чистішому одязі, ніж осетини. Вони хотіли мене забрати. Там стався якийсь інцидент, і осетини мене не віддали. Мене посадили в ту ж машину, на якій привезли, і відвезли назад, де батальйон «Восток».
– Це не в’язниця, не СБУ, а їхні казарми?
– Чесне слово, я і зараз не знаю, це було щось пов’язане чи з міліцією, чи з СБУ. Тому що там у вікні, я іноді піднімалася (я була прикута до батареї наручниками) і бачила якийсь спортивний майданчик з турніками. На стіні висіла українська символіка, як дошка пошани. Вночі мені кинули міліцейський зимовий одяг, штани теплі, ватяні. Думаю, це якесь місце, де була міліція. Але тепер це штаб батальйону «Восток». З площі мене привезли на перший поверх, закрили в маленькій кімнаті. Мене в цій кімнаті продовжували мучити, бризкали в мене газом з балончика.
Два рази приходив осетин, який чомусь мене зненавидів більше всіх. У нього була така витончена методика: він розганявся і бив мене ногою в груди. Я відлітала, вдарялася спиною об протилежну стінку камери і не могла дихати довгий час. Їм це дуже подобалося, вони потішалися.
Потім були перерви, бо привозили інших людей, їх теж били, ці люди кричали, їх кудись забирали. Я нічого не бачила, сиділа в кутку, скорчившись, мене судоми мучили. Потім привезли чоловіка: як я зрозуміла, зателефонувала якась жінка на їхній телефон і сказала, що цей чоловік лазив в трусики її п’ятирічної дочки. Вони його називали «підорас». Я чула, як по телефону сказали: «Зараз поїдемо за підорасом». Буквально через 10 хвилин затягнули цього чоловіка, я його не бачила, але чула таке — напевно, до кінця життя мені буде снитися. Я кричала в своєму кутку разом з цим чоловіком, бо його били так, він так кричав. Я так зрозуміла, що його роздягали. Я не знаю, чи було зґвалтування, його потім кудись потягли, можливо, його ґвалтували вже там, але про це йшлося. Він кричав моторошно. Це все без суду, без доказів. Хтось зателефонував, хтось щось сказав, людину забрали, привезли. І як він буде після цього жити, я взагалі не знаю. Не знаю, як я буду після цього жити. Я все ще перебуваю в стресовому стані, не до кінця все усвідомлюю.
– Скільки Вас там протримали?
– Це було цілий день. О 9-й мене забрали на допит, а о 10-й мене забрали осетини. Коли мене підняли знову на третій поверх до батальйону «Восток», де вже були українські, так скажемо, «нормальні» люди, – було вже темно. Я була вся побита, вся запльована, тому що жінки, які мене били, ще багато разів мені плювали в обличчя. Мені дозволили трохи помитися. Потім я на якийсь час відключилася. Всю ніч я висіла під цією батареєю – це була моторошна ніч. Потім настав день, і наступного дня мене не чіпали взагалі. Тільки через день мене знову допитували ці «нормальні» «востоковці», ввічливі, вони мені сказали, що не очікували, вони співчувають, це без їхньої участі все відбулося, і що якби вони знали, то не допустили б, вони навіть вибачаються переді мною. Але продовжували допитувати, їх цікавила моя нерухомість.
Я запитала, навіщо їм моя нерухомість. Один сказав, що в моєму домі тепер житимуть люди, котрі їх підтримують, чиї будинки постраждали від обстрілу. І потім, вже під батареєю пристібнута, я згадала цю фразу і зрозуміла, що в своєму будинку жити ніколи не буду. Це тяглося три або чотири дні, я втратила рахунок.
Я відмовилася їсти, не їла всі п’ять днів, які там перебувала. Вони мене лякали, казали, що візьмуть зонд, розірвуть мені стравохід. Я сказала: що б не було, я їсти не буду.
В якийсь момент увійшов один із важливих «востоківців» і сказав: «Ходімо». Я почала кричати, хапатися за батарею, подумала, що мене знову ведуть до осетинів, тому що продовжую впиратися і не називаю жодних імен. Він мені сказав: «Не бійся, підемо, все буде нормально». Мене провели через весь двір, ми увійшли в якусь іншу будівлю, там на першому поверсі був начальник батальйону «Восток» Ходаковський і сиділо дуже багато людей, мабуть, його підлеглих. Він сказав таку фразу: «Я не знав, що ця жінка перебуває тут у нас. Я не розумію, як ви могли допустити таку ганьбу. Я знайду винних, і вони будуть відповідати. Моя особиста думка, що люди на цій землі можуть допомагати, кому вони хочуть, будь-якій стороні – це не є злочином». Все це було сказано в присутності, як я вже потім зрозуміла, двох журналістів, які мене і звільнили. Я написала розписку, що не маю жодних претензій матеріальних і так далі, що мені все повернули. Я все підписала, тому що раптом переді мною замаячило життя. Я вибачаюсь, але я теж слабка жінка.
Ці журналісти мене повезли в готель, мені дали номер. Я змогла вперше помитися, замовила тарілку юшки, трошки з’їла, перший раз за п’ять днів. Ендрю Крамер дуже за мене переживав, сказав, що ми тебе вранці вивеземо. Я сказала, що нікуди не поїду доти, доки не з’їжджу додому до Ясинуватої, у мене свій будинок, у мене в дворі закрита собака, три коти, я хочу забрати своїх котів і собаку-вівчарку. Він мене дуже сильно відмовляв, кілька годин, все-таки потім я наполягла.
І двоє з батальйону «Восток», вони нормальними здалися мені людьми, звозили мене до Ясинуватої. Я побачила повністю розграбований будинок: все, що їм здалося цінним, вони забрали. Були навіть знайдені мої маленькі тайнички. Там начебто працювали професійні злодії. Я не знаю, не хочу про це думати, мені дуже боляче. Зараз вже страх смерті минув, і раптом чомусь нахлинуло матеріальне, мені тепер страшно шкода, що я все життя працювала, наживала, а тепер нічого у мене немає.
– А де були Ваш чоловік і дочка?
– У Маріуполі, бо у батька мого чоловіка, який жив у Маріуполі, стався інсульт, він доглядав за ним у лікарні довго, але батько все-таки помер. Він його поховав. Уже було до Ясинуватої повертатися дуже небезпечно. Тим більше дочці, 15 років дівчинці. Ми домовилися, що вони залишаться там, а я буду охороняти будинок від мародерів. Мені це не вдалося. Я в машину зібрала те, що не взяли ці деенерівці ясинуватські. Я так зрозуміла, що донецьке начальство, той же Ходаковський, абсолютно не контролюють той підрозділ, який стоїть в Ясинуватій. Тому що він мені сказав: напишіть заяву, ми вам все повернемо, нам нічого вашого не треба. Але коли я запитала «востоківських» хлопців, чи можна мені сподіватися, що мені повернуть бодай щось, хоча б кухонний комбайн німецький – навіщо він їм, вони не вміють ним користуватися – вони сказали: ні, ми не маємо на них жодного впливу, вони тут самі по собі і не підкоряються. Я позбирала на дворі мокре взуття (перед цим йшов дощ), там були якісь кеди, туфлі доньки, якісь куртки розкидані. Те, що їм не потрібно, не підійшло, для нас це все одно дуже багато значить. Я позапихала мокре в машину, посадила своїх тварин, і ці двоє хлопців «востоківців» мене вивезли. Ми зустрілися в Донецьку з журналістами і разом з ними поїхали за територію «ДНР».
Коли ми проїхали останній донецький блокпост, виїхали на нейтральну територію, ці «востоківці» вийшли, я пересіла за кермо, ми почали прощатися. Ви знаєте, це мучить мене найбільше, що одного з них я навіть обняла. Я була йому так вдячна, що все-таки він віддав мені мою собаку і моїх котів, що цей камінь не ліг на мою душу, що я не кинула тварин, вони вже немолоді, що не кинула їх вмирати голодною смертю. Тому що на моїй вулиці взагалі не залишилося людей. Мені сусіди віддали ключі, і я ходила по всій вулиці і годувала собак, наливала їм воду щоранку і щовечора. Я не знаю, що там зараз відбувається, це все просто жахливо. Я сподіваюся, що хтось повернувся і взяв на себе цю жіночу мою місію з годівлі цих тварин.
– З собакою все гаразд?
– Все нормально, хтось її годував. Не знаю, хто приходив із сусідів, бо я бачила, що стояла чужа біла миска. Коли-небудь, коли все налагодиться і я зможу повернутися в це місто, я обов’язково знайду і подякую цій людині. Тому що яка б не була війна, винні в ній завжди люди, але ніяк не тварини, а страждають вони жахливо. Ви б знали, що з психікою моєї собаки відбувалося. Коли летів черговий снаряд, моя собака навчилася чути, як він летить, і спускалася в підвал швидше за мене під час вибуху.
– А гроші вони зняли з ваших рахунків?
– Не все, ось цей вклад вони не змогли зняти — 12 з половиною тисяч євро. Видно, було занадто мало часу. Якби я там залишилася, думаю, мого чоловіка змусили б віддати. Вони вже все знали повністю про мого чоловіка, про мою дочку. Мені показували фотографії, всі дані. Я впевнена, був би створений такий прецедент, що мій чоловік з радістю віддав би ці гроші.
– Будемо сподіватися, що Вам українська влада допоможе.
– Я вам скажу чесно: я не чекаю жодної допомоги від української влади. У нас є ці гроші на депозиті, у нас дві машини, у чоловіка була в Маріуполі, у мене своя машина старенька, але цілком ще нічого. Ми працюємо, ми нормальні люди. Яка допомога від української влади, коли в країні таке коїться? Нам абсолютно нічого не потрібно, ми впораємося самі. Але я розумію, що повернутися додому вже не зможу. Ось що для мене моторошно. Моє маленьке місто Ясинувата... У нас є свій сайт, і там дуже багато людей написали, що вважають, ніби я — навідниця, що я розклеювала «жучки» на будинки, в які потрапили бомби. І поміщені фотографії: моя фотографія і фотографії розбомблених будинків. Мій будинок не сфотографований, який теж розбомблений. Ви знаєте, навіть класна керівниця моєї дочки написала: «я вважала її нормальною, а вона така тварюка і гадина».
Так моє життя склалося, що в молодості я потрапила до Німеччини, німці знайомі у мене, вони хотіли привезти гуманітарну допомогу, я їх підтримала і привезла в моє місто. Досі в Ясинуватській районній лікарні стоять функціональні ліжка на коліщатках. Україна не може собі дозволити такі. Привезла гуманітарну допомогу, і школа-інтернат її отримала, і Товариство інвалідів. Були швейні машинки «Зінгер», багато було всього хорошого. І потім німці мене запросили, я знаю німецьку не дуже добре, але на побутовому рівні досить нормально спілкуюся, я їздила 9 разів перекладачкою, возила до Німеччини дітей-чорнобильців. Я зробила стільки для свого міста. Я ніколи нікому не сказала поганого слова, я — дочка бібліотекаря. Але зараз я прочитала про себе стільки бруду, стільки людей, які знають мене все життя, всі повірили в один момент, що я — навідниця і фашистка. Ви не уявляєте, як це страшно. Це набагато страшніше, ніж те, що мене били. Я не можу цього зрозуміти, що робить політика, що відбувається – я думаю, що за домовленістю вони віддали мене осетинам. Ви розумієте, коли люди однієї національності віддають на розтерзання жінку?! Це — найболючіше, те, про що я думаю ночами. Та Бог з ним, плювали на мене ці нерозумні жінки — я все це переживу, але душа побита. Що я такого робила? Я годувала українських солдатів. Це ж мій обов’язок. У мене український паспорт, у мене українське прізвище Довгань, моя бабуся розмовляла українською мовою. Який я можу зробити вибір, скажіть мені? Який я взагалі можу робити вибір?
– Ви сказали, що Вас мучить найбільше, що Ви обійняли цього «востоківця»...
– Коли закінчилася територія «ДНР», я обійшла машину, щоб сісти за кермо, він мені простягнув руку і обійняв мене. І сказав: «Ірино, я все-таки бажаю вам добра». А всю дорогу ми розмовляли про дітей, він мені розповідав про свою сім’ю, про свої проблеми. Я зрозуміла, що це, можливо, колишній міліціонер, я не знаю точно, але це була абсолютно нормальна людина. І він мене обійняв, я не пручалася, але побачила, що сфотографували. Фотографували ЗМІ «ДНР». І сьогодні вночі мені раптом це прийшло в голову: для мене це зараз неймовірно болюче питання. Як тільки опублікують моє інтерв’ю, тут же в Росії надрукують мене з цим «востоківцем»...
Я вас прошу написати, що відчувала до нього безмірну вдячність, тому що ця людина врятувала моїх тварин, він вивіз мене, я маю повне право йому подякувати. Це було моє щире бажання. Тільки мені дуже не хочеться, щоб це перекручували. Зараз я думаю: Боже, навіщо я це зробила? А з іншого боку, можливо, якась маленька доброта потрапила і в його душу, що я не тримаю на нього зла...
 
Дмитро ВОЛЧЕК

Російська редакція
Радіо «Свобода»

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #36 за 05.09.2014 > Тема "З перших уст"