Версiя для друку Обговорити в форумi

Поезія

ЯК ТВОРИТИ КРАСУ

Творчий набуток письменниці Таїсії Щерби ще раз засвідчує, що майже всі літературознавці і критики пишуть поезії, хоча інколи й не зізнаються в цьому. Таїсія Щерба упродовж багатьох років публікує свої статті, нариси, критичні огляди і повісті, оповідання, літературні потрети. І ось у мене трапилась нагода прочитати її поезії. Маю переконання, що їхня авторка належить до тих людей, які не можуть не писати вірші, бо вважають, що свої найтонші почуття можуть передавати тільки у поетичній формі. Як багато, для прикладу, говорить перша строфа із вірша «Про себе»:
Я — листочок на дереві роду,
Що у кроні дерев зеленів,
А тепер відчува прохолоду
І під плином часу пожовтів.
Без сумніву, її вірші багаті на щирість і душевне тепло, без чого справжню поезію не уявити. Надзвичайно зворушливо пише вона про своє дитинство, що проминуло у бідному повоєнному селі на Херсонщині, де страждала від голоду, що «мов чорний крук всідавсь на голові», де не дочекалася батька із фронту і де засвоїла перші уроки порядності, працелюбства і благородства. Із вдячності до матері за її науку, терпіння, щедрість і добро авторка присвятила їй одні з кращих своїх поезій «Свічка пам’яті», «Проводки», «Пам’ять». «Отчий дім — священна материзна», «Спогад», «Дитинство».
Глибокими сердечними почуттями сповнені й інтимні вірші, а також вірші з присвятами найближчим людям, колегам по перу, письменникам. Думаю, що не залишить байдужим читача й пейзажна лірика Таїсії Щерби, де виділяються такі вірші, як «Зимовий настрій», «Річці мого дитинства», «Вишневе дерево», «Портрет дощу», «Танок осені», «Рання осінь». Дуже добре, якщо людина не тільки любить красу, а й сама її створює, хоча це й нелегко робити. У цьому переконуємося, читаючи вірші Таїсії Щерби. Тож нехай розквітає краса не тільки у природі, а й у поезії, тоді, може, й збудеться пророкування розумної людини і великого інтелектуала, що краса й справді врятує світ.

Олесь ЛУПІЙ, член НСПУ, лауреат
Національної премії ім. Т. Шевченка

Таїсія ЩЕРБА
«ЩОБ ЗА ДЕНЬ БОДАЙ МАЛА ЗЕРНИНА ДЛЯ ДОБРА ПОСІЯНА БУЛА...»

Поетеса, літературний критик, прозаїк Таїсія Миколаївна Щерба народилася 22 квітня 1943 року в селянській родині с. Нижній Рогачик на Херсонщині. В 1960 закінчила десятирічку у с. Первомаївці, в 1967 році закінчила Херсонський державний педагогічний інститут, філологічний факультет. Навчалася в Київському державному університеті ім. Т. Шевченка на історико-філософському факультеті. Працювала вчителем української мови та літератури в середніх школах № 1, 6 м. Херсона, викладачем української літератури у ХДПІ. 14 років викладала українську літературу в Херсонському обласному ліцеї. Двічі переможниця всеукраїнських конкурсів «Учитель року» (1994, 1995 рр.).
Авторка збірок поезій: «Добра зернина», «І стелиться рушник мого життя», «Дотик душі», «Невичерпний дивосвіт»; збірки повістей та оповідань «Розмай», повістей «Світло істини», «Бути людиною»; трьох книжок з українознавства: «Світло земних оберегів», «Українознавство в школах», «Невичерпна скарбниця мудрості»; методичного посібника про письменників рідного краю «Цілющі острови духовності»; десяти літературних портретів письменників Херсонщини; двох книжок публіцистики «Силою художнього слова», «Словом торкаючись душі».

ЛЕТЯТЬ РОКИ...
Наче зорі з небес — роки...
О, який невблаганний час!
Та скажу Вам, що навпаки
Я жила і живу для Вас.
Вже підводити риску треба,
В небі сяють нові зірки...
А мені все замало неба —
Зорепадом летять роки.

ЗЕРНИНА ДОБРА
Кожен день живу я,
 як останній,
Намагаюсь не робити зла,
Щоб за день
 бодай мала зернина
Для добра посіяна була.

ПРО СЕБЕ
Я — листочок на дереві роду,
Що у кроні дерев зеленів.
Відчуває тепер прохолоду
І під плином часу пожовтів.
Так безжально
 літа пролетіли,
Всьому час був:
 падінню і злету.
Вже листочки мої відшуміли
І літа мої падають в Лету...
Осінь, ніби сірник, догоряє
І так стрімко у сад заліта,
Де мале деревце підростає,
А для нього ж вона — золота.
Я чимало живу в цьому світі,
А ще хочеться бути в зеніті.

ЖИТТЄВІ ПОСТУЛАТИ
Я не люблю нахаб.
Вульгарність не сприймаю,
Не вмію жити в борг.
Хоча усе те знаю.
Болить моя душа
Від зла, їдкого слова,
Що жалить, мов оса,
Проймає до живого.
Не прагну керувати —
На те не маю хисту.
Я вмію працювати
На користь і для змісту.
Ціную в людях все:
Порядність і чесноти,
Що радість принесе,
Натхнення для роботи.
Живу не без гріхів:
Спокутую і каюсь,
Мов на Голгофу йду —
Впаду — знов підіймаюсь...
Все є в моїм житті:
І злети, і падіння,
Є місце доброті,
Є щедрість і прозріння.
Співаю гімн життю
За кожну мить, хвилину.
І вірю в доброту
З відкритістю, дитинно.

РІЧКА МОГО ДИТИНСТВА
Я існувати без Дніпра
 не можу,
Бо тут — мій світ,
 і тут було зростання.
Сюди, щоб сил набратися,
 приходжу,
Без слів приймає
 він моє мовчання.
Як добрий тато
 він мене стрічає,
Що не несу:
 чи радість, чи розпуки.
Лиш він одним
 моїм земним є раєм,
Я тут тамую всі життєві муки.
Буває він
 прозоро-кришталевим,
А іноді бетон шматує грізно,
І голосом нуртує металевим,
Із настроєм,
 як у людини, різним.
Дніпро свою роботу не рахує:
Милує шлюзи, пароплави,
 лід ламає...
Людську недбалість
 людям не дарує –
Тоді «горами хвилі підіймає».
Мені по серцю ці таємні гами.
Висока хвиля,
 дивний плин речей.
Я з ніжністю
 торкаюся руками
До кришталю
 його старих очей.

СПОГАД
Пригадую моє село вдовине,
І, як провину,
 біль в душі несу.
Відгомін чую,
 кигання чаїне,
Тривожні дні —
 минулого часу.
Дитинство наше —
 босоноге й голе...
Причиною був голод і війна.
Нас колосками рятувало поле,
Десь там —
 сльоза вдовина не одна...
А лихо стукало
 у кожну другу хату.
Мов чорний крук
 всідавсь на голові.
З війни не повернувся
 рідний тато,
А в нені ми —
 помічники малі...
Сьогодні зрілість
 нам лягла на плечі,
Та відчай знову
 тулиться до скронь.
Що в спадок ми залишимо
 малечі —
Онукам нашим?
 ...Лиш тепло долонь?
Село вдовине,
 дай мені надію,
Твоїми я тривогами хворію.

ДИТИНСТВО
Бажання є вернутися назад,
У царство —
безтурботних мрій, веселе...
До звичайнісіньких,
 селянських хат,
Де степ і небо аж за обрій...
Леле!
Де хати не закриті на замок,
Чекати б маму з поля
 на порозі,
Хоч на хвилинку
 стати без думок,
З якими тяжко інколи
 в дорозі.
Припасти знов до маминих
 колін,
І, як в дитинстві,
 все сказать крізь сльози.
Від зрілих літ
 послати їй уклін,
Щоб поділити з нею
 серця грози.
Дитинство миле,
 ти давно пройшло,
Пролопотіло
 босими ногами,
Та незабутнім знову ожило
Й до мене повертаєшся
 ночами.

ТАНОК ОСЕНІ
Непомітно підкралась осінь,
Як художник, дарує хист.
Розфарбовує щедро просінь.
Мов бурштином,
 вбирає лист.
Нива вруниться колоскова.
Медом пахнуть довкруж сади.
Пісне мамина колискова,
Ти в безмежжя мене веди.
Мені нікуди поспішати,
Я замріяним полем іду.
Придніпровські
 вдихаю шати,
Знаю, радість тут віднайду.
Але раптом
 маленький дощик —
До щоки і на плечі впав —
То пустун-вітерець,
 бешкетник,
В танку листя перемішав.
Осінь золото розсипає,
Віє спокоєм і теплом.
Ніжно й радісно огортає
І напоює серце добром.

МІЙ БІЛЬ
Старенькі люди,
 вам би хліба й тиші,
Заслуженого спокою в душі.
Мій біль пече.
 Як глянуть вам у вічі?
Тому й пишу оці жалі —
 вірші...
Ховають смуток
 немічні старенькі...
Хто їх, дітей держави,
 захистить?
Як вижити на пенсії
 маленькі?
А влада ними
 вже не дорожить.
Моя Вкраїно, де твої поради?
Вирує знову
 президентська гра...
У Раді б’ються
 за нові посади,
Про найбідніших
 думати пора...
Колись і в них
 були міцними крила,
Стояли твердо
 на своїх ногах.
Та їхня сила у труді згоріла,
А нині кожен,
 як підбитий птах.
Охорони їх, Боже,
 від потали,
Зігрій їх старість
 і останні дні...
Щоб біля них онуки
 щебетали,
Щоб не було так боляче мені.

НАЙСВЯТІШЕ ПОЧУТТЯ
Страшніше смерті
 лиш життя,
в якім нема кохання.
Безмовне скосить забуття
і німоти мовчання.
Була й моя фатальна ніч,
могла у ній згоріти.
Та перемогу здобула —
з коханням варто жити!
Через вітри несу і дощ
всі почуття до друга.
«Кохаю!» хай кричать уста,
І не страшна наруга.
Це — найсвятіше почуття
врятує світ,
а в нім — життя!

ДВА КРИЛА
Були невдачі у житті не раз,
Та вірила, що вогник
 загориться.
Згораючи у полум’ї щораз,
Я воскресала,
 ніби Фенікс-птиця.
Мільйон не вигравала
 й не могла
Я колесо фортуни зупинити.
Стокрилою в сім’ї,
 в труді була...
Заради цього, мабуть,
 варто жити.
Сліпцем не йшла я
за велінням долі,
Дві смерті на віку пережила.
Кохання наше —
 білий птах на волі,
А ми з тобою в нього —
 два крила.
Дозволь мені з тобою
 поруч бути,
Обпертись на крило
 і все забути!

ЩИРА ВІДПОВІДЬ
Згасає день за обрієм
 далеким,
Збираються до вирію птахи.
І ми з тобою,
 мов журні лелеки,
Перед розлуки подихом
 лихим.
Коханий мій,
 це ж рання-рання осінь,
Що неймовірно схожа
 на весну.
Хмарки не заступають
 неба просінь,
Зерно ляга в рахманну
 борозну.
Курличуть журавлі,
 летять у вирій,
І нас давно гукають поїзди.
Я не питаю:
 «Чи ти був щасливий?»
Бо щиро скажеш:
 «Був таким завжди!»

ДОПОКИ ЖИВЕШ
Допоки живеш —
 то ніколи не пізно:
Засіяти поле
 чи виспівать пісню,
Поставити хату,
 дітей народити, —
Оце й називається —
 гідно прожити!
Узнати ціну і коханню, і зраді,
І усмішці щирій,
 відвертій пораді.
Сказати: «Надіюся!
 Вірю! Кохаю!»
Забути образи й сказати:
 «Прощаю!»
Чи мовити вчасно:
 «Прощай і прости!»
Як терпиш поразку —
 спалити мости.
Не пізно збагнути,
 що роки спливають,
Що зерна добра
 комусь вірші лишають.

КРЕДО
Моє священне кредо у житті:
Достукатись до кожної
 людини:
Надію, віру сіяти в путі
І дарувати всім
 добра зернини.
Як вчитель —
 мудрість засівать добра
В дитячу світлу,
 непорочну душу,
І хай сьогодні нелегка пора,
Я сподіватись
 на майбутнє мушу.

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ
Хотіла ти піснею стати
І вільною бачить Вкраїну,
Над нею, мов пташка,
 літати,
Творити для неї невпинно.
Ти вірила в світлу добу
І мрію робила живою.
Безрадісні дні і журбу
Спалила ти все за собою.
І слово міцне і криштальне,
мов меч,
Точила, долаючи болі.
Своїй Україні, землі,
 для предтеч
Бажала ти кращої долі.
А вірші твої —
 живодайний посів,
Присвячені кожній людині,
Живуть і понині
 в серцях трударів,
На вдячній живуть Україні.

ТВОЯ ЛЮБОВ...
Немов у казці
 раннє сонце сходить,
Верхів’я гір пурпуром
 покриває,
По оксамитовій
 поверхні лісу бродить
І шати ночі
 світлом розтинає.
Міняється, барвіє небосхил,
Хмарки пливуть
 перед небесним троном.
Та раптом — дощ,
 зника задухи пил
І простір заливається
 озоном.
Твоя любов з’явилася
 на мить.
Обдарувала щедрими
 дарами.
І зникла враз,
 а біль в душі гримить,
Пала вогонь любові
 за горами.
Та я не скаржусь
 на печальну долю,
Бувають хмари
 у душі від болю.

ПРОЩАННЯ З МОРЕМ
Є старинна прикмета:
Щоб до моря вернутись,
Кинь у нього монети
Й зможеш хвиль
 доторкнутись,
Які грають бурхливо,
Тануть тут — в кипарисах,
Й стогнуть чайки журливо
В перламутрових ризах.
Як хотіла б я, море,
Твою воду солону
Прихопити в дарунок,
Як найкращу обнову.
І коли розставатись
Буду, море, з журбою
Кину в воду монети,
Щоб зустрітись з тобою.

ПАМ’ЯТЬ
Світлій пам’яті батька —
Миколи Яковича

Пам’ять бережемо у серцях
Про усіх загиблих на війні:
Біль, застигле слово на устах,
Миті непрожиті, світлі дні...
І стоять бійці на полі бою,
Де свистіли кулі та шрапнелі.
Повернулись пам’яттю
 святою,
Вдягнуті у бронзові шинелі.
Всі пішли у вічність, як герої,
Не почув мій батько
 слово «тату»,
Мамине: «Кохаю!
 Я — з тобою...» —
Слів іще не мовлених багато.
Павутиння сизе обмотало
Чорні коси мамині вдовині.
Сліз за Вами вилито чимало.
Тих, які печуть мені донині.
Вже давно вона пішла
 за обрій,
Руки склала — чорні мозолі.
Нам про Вас лишилась
 світла пам’ять
І сумний життєпис на чолі.

СВІЧКА ПАМ’ЯТІ
Матусі Анастасії Калинівні

Сьогодні поруч матінки нема,
Пішли у вічність,
 натомивши руки,
Чесноти всі у спадок
 нам дали:
Повагу до людей,
 до праці, до науки...
Ніколи скарг не мали
 на життя,
Але воно — не із солодких,
 знаю,
І сторінки прожитого буття
Зі щемом в серці
 я перегортаю.
Гірким у мами
був вдовиний шлях:
Сирітство, голод,
 найми не минула,
З війни — скорботний
 усміх на губах,
Я лиш тепер дорослою
 збагнула.
В колгоспі від зорі і до зорі,
За трудодень мізерний
 гнули спину,
Покинувши напризволяще
 дім,
На вулиці — заплакану
 дитину...
Ділили порівну
 прополку буряків,
Щоб діти не цуралися
роботи.
Ми мамі прагнули завжди
 допомогти,
Віддячити за всі її турботи.
Простіть, матусю,
 що не так було,
Що розлетілись рано
 поміж люди.
За щедрість серця
 і долонь тепло
Ми свічку пам’яті
 запалювати будем.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 12.09.2014 > Тема "Душі криниця"