Версiя для друку Обговорити в форумi

З історії пісень

ГОЛОВІ ДЕРЖАВНОГО КОМІТЕТУ ТЕЛЕБАЧЕННЯ І РАДІОМОВЛЕННЯ УКРАЇНИ
п. НАЛИВАЙКУ О. І.
ПРЕТЕНЗІЯ

«Українське козацтво — це найдивовижніша нація в світі!» — із захопленням говорив ще у ХVIII столітті відомий французький поет і демократ Вольтер.
В кожного з нас пульсує і гуде козацька кров. Нині цей ген воїна-козака пробуджується з новою силою, у зв’язку з агресією північного сусіда.
Тому недопустимо, щоб в ефірі Національного радіо звучали пісні, які глузують із козаків, славної історії Українського козацтва.
Так, зокрема, 16 серпня цього року о 14.50 в передачі «Чорним по білому» в ефірі звучала пісня «Їхали козаки із Дону додому…».
Вважаю, що автори програми і виконавці цієї пародії не тільки глузують із звичаїв і традицій українського козацтва, які були не мучителями українських дівчат, а захисниками і визволителями їх з бусурманської неволі, але й стають пособниками в інформаційній війні московських агресорів.
Виходячи з викладеного вище,
ПРОШУ:
1. Підготувати і провести історико-пізнавальну передачу, присвячену реабілітації Українського козацтва, взявши за основу мою статтю: «То хто ж насправді їхав з Дону?..», і подати її в ефірі в той самий час із повтором.
2. Підготувати і провести цикл передач на тему: «Козак і жінка» (матеріал додається).
3. Порушити клопотання перед КМУ про прийняття постанови на заборону випуску в ефір пісні «Їхали козаки…».
В разі незадоволення моїх справедливих вимог залишаю за собою право звернутися з позовом до суду.

З повагою,
Олександр СЕРЕДЮК,
отаман МГО
«Школа козацького гарту»,
доктор філософії,
письменник,
дослідник Українського козацтва,
вчитель Бойового Гопака
смт. Рокині Луцького району
Волинської області

ХТО Ж ЇХАВ З ДОНУ?

Часто доводиться чути на вечірках, на забавах і весіллях, в барах і ресторанах, де з великих і малих сцен титуловані і самодіяльні гурти, квартети, барди і заслужені співаки із широкою посмішкою у мікрофон і без мікрофону виспівують запальну українську пісню: «Їхали козаки із Дону додому, підманули Галю, забрали з собою». І ось нещодавно по Першому національному телеканалу знову чую, як чоловічий ансамбль, наряджений у козацькі однострої, навіть з пишними вусами весело співає та ще й пританцьовує в такт:

«Везли, везли Галю
 крутими горами,
Крутими горами,
 темними лісами…
Прив’язали Галю
 до сосни косами…»

Тобто відкритим текстом через мікрофон в ефір летить найпаскудніша образа не тільки для козаків, а й усього українського і устами самих українських виконавців! Що це? Наївна помилка бездуховних артистів і аматорів чи наперед запрограмована акція проти чеснот України?
Давайте звернемося до сторінок історії і побачимо, звідки в неї «ноги ростуть».
* * *
Текст пісні «Їхали козаки із Дону додому» в 1936 році нібито «повернув» українському народу із забуття московський краснознаменний хор Червоної армії імені Александрова. У збірнику пісень за впорядкуванням О. А. Поріцької у видавництві «Музична Україна», що вийшла в Києві у 1993 році під назвою «Як засядем браття, коло чари» (с. 252), роздруковано цей текст:

«Їхали козаки із Дону додому,
Підманули Галю,
взяли із собою.
Ой ти Галю, Галю молодая,
Лучче тобі буде,
як в рідної мами».

Оп’янівши від свободи і омріяної незалежності, яка впала нам на голови у 1991 році, різні автори і колективи взяли з того збірника тую пісню до свого веселого репертуару. І пішло-поїхало. Уже двадцять років, як насміхаємося самі з себе, жорстоко глузуючи над козаками. Наш народ віками складав пісні про своїх захисників і оборонців — козаків, присвятивши їм понад 300 тисяч пісень. А тут з перших рядків козаки показані не лицарями, а лиходіями, що поводяться із Галею, як найлютіші розбійники і загарбники. Чому ні в кого з виконавців не колихнеться завилина в мозку запитати себе: «А чи могли таке вчинити козаки?». Як вони могли «прив’язати Галю до сосни косами?». А потім «підпалили сосну із гори донизу?». Чи допустив би таке вчинити над українською дівчиною (та й навіть над турчанкою) козак–воїн? Чи віддав би такий божевільний наказ його отаман? Не було зроду такого в історії! Жодного подібного такого випадку не згадав ні один сучасник козацьких часів!
Отже, це все надумана брехня на славну козацьку історію, на славних лицарів-козаків, яких можна сміливо називати «Лицарями Сонця». Тому що вони були воїнами Світла, Правди і Добра. За всю історію козацьких воєн вони ніколи не загарбували чужої території, а лише боронили свою хату, свою землю, свою матір, свою наречену, можливо, і Галю. І цей бруд, написаний ворогами України, щораз кидають в обличчя не тільки козакам, а й всьому українському народу.
Проте варто нагадати читачам і співакам, що така пісня була. Її народ любив співати, але не в такій інтерпретації, як нам подають нині. В аспекті реанімації історичної правди варто прислухатись до варіанту пісні, яку подала поетеса Антоніна Гармаш-Литвин:

Їхали хозари
Із торгу, з розбою —
Підманули Галю,
Забрали з собою
Дівчинонька гарна,
Поїхали з нами,
Краще тобі буде
Як в рідної мами.
Дівча дурна була,
Розуму не мала.
Сіла на коника,
З ними поїхала.
Стали спочивати
В долині, в ярочку,
Там і оганьбили
Українську дочку.
Прив’язали Галю
До сосни косами:
Вже ти не повернеш
До рідної мами.
Галю залишили,
Сосну підпалили.
Сосна догоряє,
Дівча промовляє:
— Ой, хто в лісі чує,
Хай мене рятує,
Мені молоденькій,
Вже зозуля кує.
Сосна догоряє,
Галя пропадає.
А хто дочок має
Нехай научає.
Навчіть батько й мати
Із ким дочкам знатись,
А кого далеко
Треба обминати.

Це був такий текст пісні. Але існує ще один текст, більш радикальний варіант. Його подає Михайло Молявко, який записав від свого родича дядька Гордія. За своє горде вільнодумство дядько потрапив до концтабору. В цій пісні були ще куплети, які за нашим українським звичаєм не співали, коли за столом були діти. У них йшлося, — згадує М. Молявко, — про всі тортури над Галею та її відчайдушний опір злодіям і ґвалтівникам.
Ще 150 років тому наш Кобзар Тарас Шевченко застерігав: «Кохайтеся чорнобриві, та не з москалями, бо москалі — чужі люди, зроблять лихо з вами». Ці пророчі слова актуальні і сьогодні для тих, хто легковажно ставиться до своєї історії. Бо історія не тільки «вчителька життя», а й як кат жорстоко карає за невивчені уроки.
Тому закликаю всіх артистів і режисерів, продюсерів і директорів клубних закладів, патріотів і простих українців: не тіште ворогів наших переробленою народною піснею, викиньте той огидний текст на смітник і перевчіть пісню з автентичного варіанту, який є повчальним для нащадків наших.
А козакам, коли почують таку фальшивку, дозволяється надавати нагаїв тим «скоморохам».

Олександр СЕРЕДЮК

«ПРОСИТЬ, ШУКА ВОРОТТЯ…»

Час летить нестримно. Всі події швидко минають, забуваються. І тільки залишаються, вічно живуть, передаються від покоління до покоління створені самобутніми митцями незвичайної краси неповторні ліричні пісні.
Та дуже прикро, що часто ми не знаємо імен творців пісень-перлин, які досі нас бентежать, чарують. І ось чому. В усі часи бездарні заздрісники все робили і роблять для того, щоб люди не знали талановитих авторів. Вони викреслюють, замовчують їхні імена. Тоді з плином часу пісня стає безіменною, її просто називають народною. Але ще ні один народ не створив жодної пісні! Справжніми творцями пісень є лише окремі обдаровані особистості: поети і композитори з Божої ласки.
Звичайно, що доля кожної пісні залежить від першого виконавця. Якщо талановитий співак заспіває її з особливим глибоким почуттям, то пісня розгорне широко крила, полине в міста й села. А якщо ще й припаде людям до серця, то й житиме вічно.
Досить цікава й нелегка доля такого твору дивної краси — неповторної перлини «Над річкою». У ній вишукано, з великою любов’ю змальовано красу природи, тонко передано глибокі почуття людини. А чудова, наспівна мелодія надала тексту пісні надзвичайної чарівності. Тому її часто виконували провідні хорові колективи, але у більшовицькі часи ніколи не називали творців пісні: українського талановитого поета, прозаїка, драматурга Спиридона Феодосійовича Черкасенка та композитора, педагога Порфирія Кириловича Батюка.
Спиридон Черкасенко, мешкаючи в Києві у 1918 році, бачив, як жорстокі вояки більшовицького війська вбивали тих, хто розмовляв рідною українською мовою або був одягнений у сорочку-вишиванку. То була жахлива, кривава розправа, спрямована на знищення української нації. Тому поет із Києва поїхав на чужину, оселився у Чехословаччині. Радянські можновладці лютували, що не могли викрасти його з Праги, відправити за колючі дроти концтаборів далекого Сибіру або відразу закатувати «зухвалого» українського письменника.
Це ж він першим за кордоном написав правдиву, щемку драму «Коли народ мовчить» про Голодомор, штучно організований більшовиками в Україні в 1933 році. Тому у країні Рад знущалися з його твору, що був популярним, особливо улюбленим в народі.
Перш за все, недолугі редактори замінили назву «Над річкою» на свою «Тихо над річкою». Вони переробили окремі рядки, а також вилучили дві строфи з вірша.
В альманасі «Українська муза», що виходив у 1905 році в Києві під редакцією на той час відомого українського поета й видавця Олександра Коваленка, вірш починався так:

Тихо над річкою
 в ніченьку темную:
Спить зачарований ліс,
Ніжно шепоче хтось
 казку таємную,
Сумно зітха верболіз.

Як поетично, гарно змальовано ніч! А після бездарного втручання літредакторів вийшла нісенітниця, зникли загадковість, краса:

Тихо над річкою,
 ніченька темная,
Спить зачарований ліс,
Ніжно шепоче він
 казку таємную,
Сумно зітха верболіз.

У поета ліс спить і шепоче казку хтось. А тут ліс спить і шепоче він. А ще ось в оригіналі була строфа:

Нічка розсипала
 зорі злотистії...
Он вони в річці на дні.
Плачуть берези сріблистії,
Стогне хтось важко у сні.

В цій строфі замінили «зорі злотистії» на «сріблястії», а берези «сріблястії» на «кудрявії». А останній рядок зі щемким смутком: «Стогне хтось тяжко у сні» на такий собі веселий рядок: «Здалека линуть пісні». Кудрявії — це російське слово, не наше, адже українською — кучеряві. Та й ще дописали свою строфу, що зовсім не відповідає тексту поета:

Місяць опівночі
 сходить над річкою,
Падає тінь на поля...
Весело вдвох із дівчиною
 вірною
Слухати спів солов’я!

Та правда перемогла. У роки Незалежності України кращі хорові колективи співають вже не спотворений твір, а такий, як його написав український поет Спиридон Черкасенко:

НАД РІЧКОЮ

Тихо над річкою
 в ніченьку темную:
Спить зачарований ліс,
Ніжно шепоче хтось
 казку таємную,
Сумно зітха верболіз.
Нічка розсипала
 зорі злотистії...
Он вони в річці на дні.
Плачуть берези по той бік
 сріблистії,
Стогне хтось тяжко у сні.

Що кому мариться?
 ...Щастя улюблене
В хвилях зрадливих життя?
Може, озвалося серце
 загублене —
Просить, шука вороття.

Ми маємо знати творців прекрасної пісні. Поет Спиридон Черкасенко народився в селянській родині в 1876 році в місті Новий Буг Миколаївської області. Помер у Празі в 1940 році.
І майже до 1903 року, тобто до 27 років, він не цікавився тодішньою українською літературою. Та якось один приятель дав йому почитати літературний вісник «Вік». У ньому юнака вразили, зачарували ліричні вірші. Їх перечитував по кілька разів. Спробував і сам написати вірші. Перші поезії Спиридона Черкасенка були надруковані у «Літературному віснику» 1904 року. У цій добірці був і вірш «Над річкою». Потім його твори друкувалися в престижних журналах «Перша ластівка», «Рідний край», а також у збірках «Розваги», «Досвітні вогні», «Дзвін».
Творчість поета належить до досягнень українського художнього слова. Він виявив себе талановитим ліриком, проникливим співцем краси природи і душі людської. Тонкий лірик чи не вперше в українській поезії художньо змалював тяжку працю шахтарів. Спиридон Черкасенко є автором романів «Северин Наливайко», «Вельможа пані Кочубеїха» та творцем ще тексту однієї популярної пісні «Ой чого ти, дубе...». Мелодію до цього твору написав український композитор, диригент Кирило Стеценко.
Автор музики пісні «Над річкою» Порфирій Кирилович Батюк народився в 1884 році у місті Зіньків на Полтавщині. Музичну освіту здобув у Придворній співацькій капелі в Петербурзі. Викладав музику в Зінькові, Охтирці, Харкові. Викладач музики Порфирій Батюк написав чимало пісень, романсів. Та його ім’я зробила безсмертним пісня «Над річкою».
Вперше вона була виконана 1920 року в місті Чернівці. Звідси ця пісня полинула в усі міста і села України. Вона добре знана і за межами нашої держави.

Володимир КАПУСТІН,
поет, публіцист, член Національної спілки письменників України

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 19.09.2014 > Тема ""Білі плями" історії"