Версiя для друку Обговорити в форумi

ОПОВІДАННЯ

Середньої школи в нашому селі нема, тому 1 вересня я йду в сусіднє село, де вона є. Йду і рахую: туди два кілометри, назад два кілометри. Двічі по два — чотири. За тиждень це буде двадцять чотири, за місяць — дев’яносто шість, а за рік — тисячу з гаком... Так можна і земну кулю обійти.
Мене записали в п’ятий «б». Поки записували, пролунав дзвоник і я запізнився на перший урок. Я зайшов у клас і голосно сказав: «Добрий день!». Весь клас підвівся на ноги і хором відповів: «Доброго дня, пане директор!». Телепнем я ніколи не був, тому відразу зметикував: повинен був прийти директор, а прийшов я.
Вчителька записала моє прізвище, зиркнула на парту біля вікна, де сиділа руда-руда дівчинка, і ткнула указкою:
— Можете зайняти вільне місце.
По класу прокотився смішок. Я — не телепень, але я нічого не зрозумів, а поки метикував, до класу ввійшов директор.
На перерві моя руденька сусідка тихо запитала:
— А як тебе звати?
— Руслан! — голосно відповів я.
Весь клас чомусь розсміявся. Я — не телепень, але я нічого не зрозумів і тихенько запитав у сусідки:
— А тебе як звати?
— Руслана...
Все зрозуміло. Тепер почнуть дражнитись. Добре, що хоч не Людмила, як у Пушкіна... Руслан і Людмила. Я помітив, що сусідка зніяковіла, і тому запитав:
— А прізвище?
— Каралець...
— Як ти сказала? — здивувався я.
— Ка-ра-лець... А що?
— Нічого. Моя бабуся народилася в селі Каралез. Це за Бахчисараєм...
— Дивно... — промовила вона, і я в знак згоди кивнув головою. — Я й не знала, що в Криму є таке село...
У нас кожного дня по шість уроків. Не школа, а університет. Перший урок — українська мова. Останній — кримськотатарська, а між ними ще й англійська... Цікаво, якщо змішати три мови, що вийде? Певне, вінегрет...
Українська мова мені дається легко. Я навіть пісню вивчив «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». Весь клас співає «гадаю», а я по-татарськи твердо — «гъадаю». Вчителька каже, що я єдиний співаю правильно.
На перерві Руслана пригощає мене яблуком, але я ввічливо відмовляюсь. Тут тільки дай привід — відразу весь клас почне дражнитись «Руслан і Руслана — закоханих пара...». Тому я мушу поводитись обережно і дипломатично, як посол дружньої держави.
У п’ятницю вчителька попередила, що в понеділок будемо писати диктант. Я як почув слово «диктант», мені стало кепсько: закололо в боку, в животі, засвистіло у правому вусі. У мене погана звичка: як чую, так і пишу. Отож диктант для мене все одно, що пірнати з мосту: хочеш — не хочеш, очі самі заплющуються... Я в житті більше трійки з мінусом за диктанти не отримував.
У понеділок я йшов у школу з твердим наміром бути дуже уважним і писати не так, як чую, а так, як диктує вчителька.
Сиджу. Пишу. І раптом у мене засвистіло в лівому вусі: вчителька почала вимовляти татарські слова: «Кішка лежить на килимі...». «Кішка лежить» — це по-українськи, а «килим» — по-татарськи. Може, вчительки змовилися зробити один диктант двома мовами?.. Скоса зиркаю на свою руду сусідку: та пише і нічому не дивується. Слухаю далі:
— Весною на баштані посадили гарбузи й кавуни...
Знову здіймаю на вчительку здивовано очі: українською «баштан», татарською «бостан». По-українськи «гарбуз», по-татарськи «къарпуз»... А «кавун» взагалі пишеться однаково...
Зробивши паузу, вчителька мимохідь пояснює нам, що українською «гарбуз» — це те, що російською «тыква», а «кавун» — «арбуз». От здорово! А по-татарськи «къарпуз» — це «арбуз», а «кавун» — «диня». «Гарбуз», або «тыква», — по-татарськи «къабакъ».
Виходить, що колись, десь і хтось переплутав. Або татарин, або українець. А потім так і пішло...
Гаразд, думаю, мене не проведеш... писатиму так, як каже вчителька. Пишу далі: «Ненька повела внука на майдан». Ач! Не вистачає мені цієї нені вдома! Бабуся ще й досі співає мені на сон «ай-нені», свою улюблену колискову пісню, ніяк не хоче зрозуміти, що я давно вже не дитсадівського віку. Ну, гаразд, «нені», а «майдан»? Як писати — «майдан» чи «мейдан»? По-татарськи «мейдан», а вчителька сказала «майдан»... Так і напишу.
Далі: «Гайдамака зістрибнув з мажари, поправив пояс і голосно гукнув: «Шановні панове!..».
Ні, вони справді змовились, ці наші вчительки! Що, коли й «англійка» до них приєднається... Я тяжко зітхаю і дивлюся на вчительку з докором. Чи знає вона, що по-татарськи «гайдамака» — це розбійник. У Криму колись жив відомий розбійник і звали його Алім-айдамакъ. І про «мажару» я знаю. «Мажара» — це віз з великими колесами. В мажару запрягали волів і возили сіно й солому. А ось слова «панове» у нас нема. Щоправда, мама любить повторяти «пан або пропав...». Далі: «Козак дістав з кисета люльку, тютюн...». Тут щось не так... Я остаточно переконуюсь, що вони змовились. «Козак» — це по-татарськи «къазакъ»! Вільний, як птах! «Кисет» — це кисет. «Тютюн» — це тютюн. От тільки слово «люлька»... Але я відразу ж здогадався, що це не та люлька, в якій дітей колишуть, а козацька люлька для куріння...
Диктант я написав. Здав — і мерщій додому. Ходжу довкола бабусі, уважно вивчаючи її з усіх боків. Бабуся зиркнула на мене поверх окулярів:
— Руслане, внучку, що з тобою?
— Зі мною, бабусю, нічого, а ось з вами не все ясно...
— Як це? — здивувалася бабуся, поправляючи окуляри.
— Скажіть мені чесно... — бабуся відразу насторожується, — чому ви назвали мене Русланом?
— Як це чому?! Мені дуже подобається це ім’я.
— Але ж це ім’я не татарське!
— Чому не татарське! Татарське і дуже давнє. Раніше наші предки, яких називали половцями, жили по сусідству з руським народом, так у старовину називали українців. І якщо половець одружувався з українкою, то первістка називали руський хлопчик — Руслан.
Все ясно. Я сідаю біля бабусі і запитую пошепки:
— Скажіть, бабусю, чесно, у нас в роду були українці?
— Не знаю! — розводить бабуся руками.
— Як це не знаєте! — обурююсь я. — Звідки ж тоді у нас з українцями стільки однакових слів?! І чому мою руду сусідку по парті звати так само, як і мене, — Руслана? І знаєте, яке в неї прізвище? Таке ж, як і назва вашого рідного села, — Каралез!
Я переповідаю бабусі свій перший диктант на українській мові, і бабусині окуляри опускаються на самісінький кінчик носа.
— Навіть слово «нені» є! — додаю я, і бабусині окуляри падають на підлогу.
— Давай, внучку, дочекаємось тьотю Наджіє і запитаємо в неї. Вона ж вчитель історії, мусить знати...
Тьотя Наджіє — менша дочка моєї бабусі. Вона живе й працює в Сімферополі і приїде до нас не раніше неділі...
Дорогою в школу я наздоганяю Руслану і допомагаю їй нести портфель, набитий підручниками. Тепер я повинен ставитись до неї по-особливому: а раптом вона виявиться моєю найближчою родичкою? І взагалі вона мені дуже подобається. У неї веснянки на носі поблискують як золоті монетки... Якщо будуть дражнитись — нехай дражнять... Зате як гарно звучить: Руслан і Руслана.
Між іншим, за диктант я отримав п’ятірку. Це перша п’ятірка в моєму житті. П’ятірка за диктант.

Переклав українською
Данило КОНОНЕНКО

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 24.10.2014 > Тема ""Джерельце""