Версiя для друку Обговорити в форумi

«Покращення» по-кримськи

«УКРАЇНЦІВ я люблю майже так само, як росіян!» — зізнається Президент Білорусі Олександр Лукашенко під час прес-конференції і мужньо розкриває причини такого ставлення: на теренах Західної України він провів певну частину життя, та і саме прізвище президента пов’язане з його українським корінням. І хоча переважна більшість «західняків», на думку пана Лукашенка, цілком нормальна і працьовита й заслуговує на схвальне ставлення (тож, зауважмо, і на адвоката в даній ситуації), він все-таки не утримався від слова «майже», що позитивний смисл сказаного перетворило на протилежний. І йдеться не лише про некоректність такого порівняння взагалі, але і про те, що білоруський президент апріорі визнав: росіяни, які б вони не мали особисті риси і яка б не текла в їхніх жилах кров, все ж таки кращі за українців, важливіші, ближчі його серцю, тим самим офіційно реанімовуючи ідею «старшобратства». Щодо кримчан, то напрошується висновок, що після референдуму вони теж миттєво підвищили свою якість, хоча реально поліпшилися лише настільки, наскільки може прикрасити людей державна зрада.
Взагалі, думка про те, що поміж народами є гірші і кращі, закладає підвалини непримиримих суперечностей і суперечить відомій народній мудрості, яка знайшла відображення, зокрема, у популярному анекдоті, де на запитання, кого ви будете рятувати із води першим — росіянина, українця чи вірменина, пропонується відповідь: того, хто не вміє плавати.
І хоч білоруський «батька», швидше за все, не вкладав у свої слова жодного іншого смислу, окрім зумовленого роллю митного союзника, він тим самим здійснив свій реальний постріл в інформаційній війні. Сьогодні вже не маю сумнівів у тому, що приниження національної гідності українців, ураження їх вірусом меншовартості, який призвів до непоправних втрат під час формування української політичної нації, — це не випадковість і не властивість самого народу, а вдала знахідка радянсько-російських політтехнологів, використання якої є дуже доречним і за нинішніх обставин. Бо не так вже й просто гордий, гідний, повновартісний народ загнати в стійло, і лише деморалізувавши його, як і на передовій, можна легко досягнути перемоги.
Ось яке чергове опитування під назвою «Готовы ли вы назвать свою национальность?» проводить сьогодні «Крымская правда». Перша із чотирьох відповідей: «Конечно, я — русский. Этим горжусь!». Друга: «Что скрывать, украинец. Даже в Крыму». Тут вже початково нав’язується думка, що росіянином бути почесно, і сам цей факт має стати причиною для гордості. А українцю доцільніше б таки свою національність приховати, бо в Криму йому немає чого робити.
Нещодавно спілкувалася з молодим чоловіком, який приїхав до Криму з Дніпропетровська вісім років тому. Коли зайшлося про це, чоловік одразу ж зайняв «бійцівську стійку», готовий агресивно захищатися від ймовірних нападок на себе за національною ознакою, а закінчилася розмова тим, що він запевнив: «В Україні немає ніяких фашистів, знаю, бо там живе вся моя рідня. Не вірте телевізору!».
А як йому не вірити? Ось на телеекрані приятель моєї юності, багаторічний депутат ВР АРК, а тепер Держради Сергій Шувайников. Сьогодні він курує кримські ЗМІ, хоча до преси має стосунок відносний – був колись позаштатним кореспондентом «Крымского комсомольца». Пан Сергій розмірковує про екстремізм, про російське законодавство, згідно з яким не можна ображати честь і гідність «русского человека». А хіба інших – можна? І що стоїть за його словами — свідчення особистої відданості новій батьківщині чи реальна норма законодавства? Та ні, начебто, згідно з кримінальним кодексом РФ, засуджується розпалювання ненависті чи ворожнечі, а також приниження людської гідності, незалежно від національності.
Але все сказане хіба не зачіпає людської гідності тих, чия Батьківщина залишилася за межами півострова, як і тематичні повідомлення кримських ЗМІ під назвами: «Пауки в банке», «Тараканьи бега», присвячені українським лідерам? Та це ще так собі, квіточки, регулярно чуємо і про «тяжелый идиотизм» українських політиків та заклики йти на Київ, які теж нібито не розпалюють ніякої ворожнечі. З однієї із телевізійних політичних дискусій запам’яталися слова, які обурили навіть лояльного до Москви гостя із Києва: «Незалежная еще приползет на брюхе» проситися до Митного союзу. А у свіжій передачі «Право голоса» образ «незалежной» одержує свій подальший розвиток – її порівнюють зі скаженою собакою. То чому б когось із тих, хто дозволяє собі подібні висловлювання, не притягнути до кримінальної відповідальності згідно із вже прокоментованою статтею 282, ч. 1 Російського кримінального кодексу? Думаю, це стало б переломним моментом щодо русофобських настроїв там, де вони сьогодні існують, ще й послабило б міжнародну економічну ізоляцію Росії.
Та і ми, кримчани різних національностей, що потрапили в непросту життєву ситуацію, хіба не хочемо бодай видимості рівності і справедливості? Серед тих, хто має сьогодні свою окрему думку, панує фізіологічний страх, що іноді межує із шизофренією. Навіть в особистому спілкуванні люди перейшли на езопову мову, що вже казати про телефонні розмови. Чую від жінки, яка вважає себе українкою, хоча має половину російської крові: «Всі сьогодні одне одного здають. Людей знаходять мертвими в лісосмугах. Ні з ким не можна ні про що говорити». Швидше, не вірю, ніж вірю. Бо у страху очі великі. Але безсумнівно одне: залякана людина деградує. Руйнується зсередини. І це теж є складовою залежності, меншовартості, приреченості на моральну поразку.
Можливо, тут я надмірно категорична, але як викреслити із життя десятки років, впродовж яких і сама, і моя газета займалися тим, що із українця «вичавлювали раба»? Ці питання хвилювали мене і за радянських часів. Пам’ятаю, як в середині 80-х років моя сусідка по лікарняній палаті, єврейка, котрій трапилася в руки книга українською мовою, почала над цією мовою знущатися, висміювати її, перекручувати слова, заявляючи, що це просто зіпсована російська і її треба заборонити. Поряд з єврейкою лежала селянка Роза Львівна, яка послуговувалася лише цією «зіпсованою» мовою. Роза Львівна вислуховувала монолог сусідки мовчки, а та, вчителька за фахом, аж ніяк не була стурбована її почуттями. Мовчали в палаті всі (а людей було більше десятка). До пори до часу терпіла і я. Але нарешті терпець увірвався, і почала говорити. Говорю і досі. Прошу, умовляю, благаю, переконую, вимагаю: поважайте національні почуття! Національне питання таке чутливе не тому, що застерігає за людиною якусь винятковість чи перевагу над іншими (можливо, щось подібне і називають нацизмом), а тому, що, ображаючи людину як представника тієї чи іншої національності, ви тим самим ображаєте всю гілку його роду, а це значно болючіше, ніж чути критику своїх особистих недоліків. Ви перекреслюєте все, чим жили, що шанували батьки, дідусі і бабусі та давні пращури людини. Це образа особлива, кровна, із того ж розряду, що і матерні слова, адресовані чиїйсь ненці, якої і на світі, можливо, вже немає. А ще така образа може мати сумні наслідки для особистості, бо людина, котра під впливом подібних речей зраджує свій рід, втрачає і його духовну підтримку.
Сьогодні ми не часто зазираємо до себе в душу, і глобальна державна політика цьому сприяє. Бо кому потрібна морально розвинена мисляча людина? Хіба вона стане на вулицях Сімферополя ловити міфічних фашистів, кидатися з кулаками на інакомислячих або закликатиме вустами «вічного» урядовця Юхима Фікса працювати добре, бо «вы ж теперь не в бандитской Украине живете»?
А хто ж тоді зробив Україну «бандитською», як не подібні лояльні до злочинності і розгільдяйства керівники, котрі і сьогодні залишаються на перших ролях, незважаючи на свою досить не прозору біографію?
Це я не про Юхима Зісьйовича, бо маю звичку говорити лише те, про що знаю особисто. «Несправедливі звинувачення» на адресу головного лікаря КРЛ ім. Семашка Сергія Донича шокували мене, коли там перебувала на лікуванні після інсульту. Під час зустрічі з ображеним повністю повірила в «ненормальних», які скаргами та перевірками не дають спокійно працювати молодому енергійному керівнику, котрого охоче підтримала газетною публікацією.
А ось наступного разу, коли було розкручено ліквідацію протитуберкульозної лікарні, в його правоту і бездоганність вже не повірила зовсім, бо добре знала: у світлі епідемії туберкульозу ліквідація подібних установ рішенням ВР України суворо заборонена. Та і здоровий глузд підказував, що локалізувати заразу, розкидавши хворих по всіх інших клініках міста, аж ніяк не вдасться. Прикоротити руки міністру охорони здоров’я та чиновникам від медицини вдалося лише завдяки газетним публікаціям і зверненням колективу диспансеру в найвищі інстанції держави. Але кар’єрі міністра все це аж ніяк не зашкодило, як не зашкодила і карна справа, порушена проти в.о. головного лікаря РКЛ ім. Семашка у 2010 році, яку пізніше було закрито. Втім, жодних висновків з цього не було зроблено. Саме за міністра Донича утворилися і були знайдені багатотонні вантажі гуманітарної допомоги, які зберігалися і псувалися в підвалах вже згаданої лікарні та головної дитячої клініки Криму. За 9 років перебування на провідній медичній посаді Сергій Георгійович так і не зробив медицину ні кваліфікованішою, ні доступнішою, можливо, лише прибутковішою для окремих медичних кіл. Але це не завадило йому стати ні першим заступником спікера ВР, ні заступником голови уряду. Проваливши чергові вибори як лідер кримського осередку партії «Патриоты России», С. Донич все ж таки переконався, що такі фахівці потрібні і їй. Тепер він виховуватиме молодь як керівник Кримського федерального університету.
Тож, схоже, все те, що можна було в «бандитській» Україні, можна і в зразково-показовій Росії, і «неча на зеркало пенять» тим, хто створював обличчя Української держави і в такий спосіб пройшов добре стажування в переддвер’ї «нового» життя.
Про те, яким воно буде, не хочеться думати. Сьогодні рівень інфляції вже сягнув 29% (це — на продукти харчування), студентам загрожує зменшення стипендій удвічі, а для тих, хто готується ними стати, офіційно зачинилися двері українських навчальних закладів. Та і що хотіти від «скаженої собаки»?
Та значно більше мене хвилює те, що відбувається з моїм народом в Криму, і скільки потім часу знадобиться на його духовну реабілітацію. Адже раніше чи пізніше суспільство таки видужає, розсіється морок агресивної неоколоніальної політики. І сьогодні, почуваючись відторгнутою й небезпечною для оточення, нібито враженою лихоманкою Ебола, я лину туди душею – у світ злагоди, справедливості, взаємної поваги, про який мріяло стільки поколінь і який з кожним кроком до мети, подібно недосяжному обрію, відсувався далі й далі.

Тамара ФЕДОРЕНКО
м. Сімферополь

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 31.10.2014 > Тема "Крим - наш дім"