Версiя для друку Обговорити в форумi

Поет і час

Ім’я Тетяни Коломійченко добре відоме читачам «Кримської світлиці», адже на шпальтах газети була представлена її поезія. Тетяна Коломійченко – переможець літературних конкурсів Федерації українських жіночих організацій (2005 р.) та Фундації Українського вільного університету (2014 р.). Пише легко, невимушено, щедро даруючи свій поетичний талант. Так буває, коли спекотного дня припадає до цілющого джерела подорожній. От лише потерпав від спраги і вже занепав духом, як раптом… «Ніколи не втрачай надії», — варто частіше згадувати ці рятівні слова. Й обов’язково дочекайся своєї миті, адже ніколи не буває в житті так, щоб за темрявою не настав світанок.
…Тетяна Омелянівна живе нині в гармонії із собою, зі своїм внутрішнім світом. А головне, що струни її душі повсякчас налаштовані на поетичний камертон. Інакше й бути не може, адже для поета, як відомо, ніколи не буває сприятливих епох. Лише поет має створити навколо себе гармонійний світ, наповнивши його своїм талановитим словом. А ще це слово обов’язково має бути правдивим, адже писати потрібно лише так, щоб тобі вірили люди. А для цього потрібно, насамперед, бути чесним і безкомпромісним із собою.
«В моє життя спочатку прийшов біль, — зізнається Тетяна Омелянівна. – Пережила голод 47-го року, тож добре пам’ятаю смак лободи, липового листя. Наші хлопчики-пастушки з розквітлого дерева зривали цвіт акації, і він видавався нам справжнім делікатесом. Звідти, з перших дитячих вражень, народжувалися перші поетичні спроби». А ще – бажання пізнати цей безкрайній світ, аби потім перелити ті враження у поетичне слово. На запитання: «Коли Ви почали писати?» Тетяна Коломійченко відповідає: «Давно, ще в п’ятому класі. Класний керівник Михайло Сергійович збирав наші вірші й зберігав у папці в школі. Де вони зараз, я не знаю, й немає в кого запитати… Адже немає давно мого класного керівника…». Це вже пізніше покоління Тетяни Коломійченко називатимуть «дітьми війни». А вона, згадуючи ті роки, коли малою бігала до школи, зрозуміла, що рятували тих школяриків від злиденного життя оті вчителі-подвижники. Оті вчителі високого духу, які своєю жертовністю створювали для повоєнної дітвори цілий Всесвіт, з якого вони вирушали у доросле життя. От тільки надто тривалим видався той шлях – від перших дитячих спроб аж до поважного віку. Коли юна весна поступається місцем досвідченій та зрілій осені, яка обдаровує усіх щедрим врожаєм. Утім, хіба має це все значення, адже душа поета завжди лишається юною та окриленою?! «Поезія – це, справді, стан душі, саме той, коли серце охоплює біль чи радість», — ділиться сокровенним Тетяна Омелянівна. І провадить далі: «Тільки незалежність України дала мені змогу послати свої твори в люди, щоб їх хтось оцінив. Для мене це одночасно і радість, і біль, бо ж Україну б’ють знову і кінця не видно».
Душа поета чутлива до всього, що відбувається у суспільстві. Душа поета, мов чутливий барометр, реагує на всі суспільні явища. Справжній поет завжди має загострене відчуття справедливості, адже приспана совість – то найтяжчий злочин. Байдужість породжує зло. І доки те зло не буде покарано, доти поет не має права на спокійне життя. Тетяна Омелянівна часто замислюється над тим, чому й досі не маємо порядку у власній господі? Чому працьовиті й чесні українці почуваються на своїй землі наче наймити? Аби відшукати відповіді на всі запитання, поетеса не втомлюється звертатися до минувшини. Адже той, хто добре знає своє минуле, не припускатиметься помилок у майбутньому.

Історія. Була у нас держава
І Руссю називалася вона…
І Київ правив, і Європа знала,
Що Русь одвіку – то її сестра.
Історія. Культура предковічна
І землі наші завжди тут були…
А ворог думав бути тут навічно,
Щоб ми під владою його жили…
Шановне панство,
 історична тема –
То наша правда болю на віки.
Історія болить мені до щему,
Бо не впадуть у Лету Соловки!

«Наші біди може перемогти тільки наступне покоління», — переконана пані Тетяна. Вільне покоління, яке не продаватиме свій голос на виборах. Не продаватиме душу чи то за тридцять срібняків, чи то за оманливу перспективу опинитися в обіймах «русского мира». Шкода, що так багато наших українців виявилися обдуреними тією пропагандою. Ба навіть більше. Коли на Донбас прийшли українці-патріоти, оті «землячки» показали свій норов. Підступно стріляли в спину молодим хлопцям, уся «провина» яких лише у тім, що вони – українці. І розуміють, що мають боронити рідний край. Свої думки, свій біль Тетяна Коломійченко вихлюпнула у новій поетичній збірці «Україна – рідна земля» (Дніпропетровськ, Журфонд, 2015). Погортаймо разом з авторкою сторінки книжки, щоб посумувати й порадіти, а ще – помолитися за наших славних захисників рідної землі.

Я люблю тебе, сину мій,
Ти ще юний, ти молодий,
Та в бою ти вже справжній муж,
Ти, мов скеля, яку не зруш.

З молитвою на вустах благословляє авторка наших славних лицарів – українських героїв: «Я молитимусь за вас: перемога свята у нас!». Маємо знати про героїв російсько-української війни, відданих синів рідної землі. Бо коли хтось молиться про твоє повернення, на душі стає легше. Власне, про це говорять і самі бійці.
«…Завжди перед боєм, коли вирушали і не знали, чи повернемося, чи залишимося живими, телефонував до знайомого священика і просив благословити нас, — згадував боєць-десантник 80-ї аеромобільної бригади Повітрянодесантних військ ЗСУ Тарас Личко. — Щоб усе було добре, щоб Бог був з нами. Отець казав перехрестити себе і хлопців, промовляв «з Богом», і ми йшли в бій. А коли я забував зателефонувати, хлопці самі нагадували і просили це зробити». А от Данило Касьяненко, боєць окремої зведеної штурмової роти «Карпатська Січ», назавжди залишиться дев’ятнадцятилітнім. Згадують побратими юного українця-патріота: «Відбувши ротацію на посту, що прикривав дорогу до Донецького аеропорту, навесні Данило нарешті вперше опинився на передовій – у Пісках. І буквально в перші дні у вщент розтрощеному селищі, по якому щодня гатили з мінометів, де над головою свистіли кулі «Утьоса», від яких не рятує жоден «бронік», дев’ятнадцятирічний хлопець обстояв своє право разом із найдосвідченішими бійцями піти на позицію, розташовану за 400 метрів від ворога. Піти «кошмарити» проросійських терористів з кулеметом. «Навіщо ви тут війну влаштували? – кричав, прибігши на звуки «симфонії» десятків снарядів, один з командирів новоприбулого загону вояків. – У мене бійці розбігаються! Вони тут уперше!». Молодший за нашу незалежність, Данило теж був у Пісках вперше. Але змерзлими пальцями вкотре забивав чергову порцію магазинів і повертався до бою. «До скорого, пекло! Я ще повернуся…» — казав, уже не вперше залишаючи Піски під час ротації. Залишаючи, аби повернутися знову…». Коли ховали Героя, побратими довго вагалися, як віднайти такі слова, які б могли розрадити згорьовану мати. Говорили, що молитимуться за упокій душі Героя… «І за Україну треба молитися!» — пролунало у відповідь. Напевно, лише у таких українських матерів народжуються справжні Герої… І про них маємо говорити та розповідати нашим дітям. Бо вони, як зауважує Тетяна Коломійченко, мають назавжди змінити історичний поступ України. Вирвати її з непевної «сірої зони» і назавжди повернути до сильних держав світу.

Ми – українці, і Божа в нас сила,
Сміливість, воля, козацький запал,
Мудрість, несхитність
 і вольності крила.

Слова, що йдуть від самого серця. Адже болить материнське серце вдень і вночі, а руки готові обійняти кожного нашого захисника. Того безстрашного воїна, який готовий покласти «душу й тіло за нашу свободу». Так, як це зробив легендарний розвідник Євген Лоскот, заступник командира розвідувальної роти 1-ї танкової бригади, капітан ЗСУ. За спогадами побратимів, Євген був уособленням справжнього українського воїна. Завжди йшов попереду своїх бійців, завжди відходив останнім. Саме він зголосився прикривати відступ українських військ із околиць Луганського аеропорту та прилеглих територій. Побратими Євгена наголошують, що бій, у якому боєць вийшов на порятунок бійців, відіграв значну роль у тому, аби Щастя лишилося українським. Ворог був дезорієнтованим та не пішов у наступ на місто, вважаючи, що попереду досі сконцентровані значні сили українського війська. Торік, 9 вересня, поранений снайпером у бою під Щастям Євген Лоскот, щоб не потрапити в полон, підірвав себе гранатою. Та смерть не настала миттєво… Важко поранений, Євген ще приблизно чотири дні пролежав у полі, а згодом був застрелений окупантами. Українським героям, які полягли за волю України, поетеса присвячує свої рядки:

Не осуджуйте тих, хто загинув,
Бо ж боролися всі за Вкраїну.
Окупанти у нас були різні,
Кожен пута кував нам залізні.
Хтось сказав: не було в нас держави,
Та герої ж були, і їм слава.
Всі боролися за Україну,
Поминайте їх в світлу годину…

Втім, не даваймо себе приспати, заколисати солодкими обіцянками. Не для того віддають життя наші Герої, аби віддати на поталу життя духовного основу – нашу мову. Як бачимо, боротьба за утвердження української мови в Україні триває. І не лише триває, а щодалі набирає нових обертів. Як відомо, у найтяжчі дні лютого 2014 року, коли на Майдані гинули Герої Небесної Сотні, парламент VII скликання скасував мовний закон Ківалова-Колесніченка. Проте тодішній виконувач обов’язків Президента України О. Турчинов не підписав його до виконання. Свою мотивацію він згодом виклав у листі до Конституційного Суду: «…Ухвалення Закону України «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики» призвело до загострення соціальної напруги та створило умови для політичних спекуляцій». Як не згадати блискучу тезу Маланюка про капітуляцію перед боєм як головну ознаку малоросійства. Не менш гарячі дискусії розгорнулися навколо 49 статті Закону України «Про вищу освіту». У першому читанні депутати проголосували за таке формулювання 49 статті: «Мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова» (як це, власне, зазначено у чинному Законі України «Про освіту», ст. 6). Проте у другому читанні комітет з питань освіти і науки ВР пішов на поступки регіоналам і проголосував за компромісне формулювання: «Мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова та інші мови відповідно до Конституції України». Все скидалося на те, що горезвісний мовний закон Колесніченка-Ківалова таки невмирущий! І його не здатні подолати навіть такі тектонічні зрушення у суспільстві, як Майдан. І все ж, попри шалений спротив, патріотичним силам у ВР таки вдалося захистити право державної мови бути господинею на своїй землі. І формулювання лишилося у своїй первісній редакції: «Мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова». «Бо що робить якесь число людей одним народом?» — запитував митрополит Андрей Шептицький. І давав відповідь: «Передовсім, мова».

І знову, наче камертон, душа поетеси не може мовчати:
Наша мова, рідне слово,
Пісня солов’їна…
Ой, наругу терпить знову
Зламана калина.
Плаче матінка сльозами,
Чую давню пісню…
Рідна мово, ти ще з нами,
Тебе нищать, звісно.
Знов закони проти мови:
Вороги знов стали
І терзають наше слово,
Неначе шакали.
Не загине в Україні
Наше рідне слово,
Хоч віддавна і донині
Вороги навколо.

Перо Тетяни Коломійченко сміливе й чесне. Зрештою, слово – це її зброя. Бо як може бути інакше, коли йдеться про Україну – рідну землю? Як можна залишатися байдужим, коли ворог прагне знищити найсвятіше, що в нас є, – рідну хату, паплюжить мову? А ще болить душа за тих краян, які через злочинних окупантів змушені були залишити рідні домівки:

Вже цвіт розкрився, і краса
Заполонила весну,
Упала вранішня роса,
Життя від сну воскресло.
Летять птахи у рідний край,
До гнізд вертають знову,
А в нас іде все на нехай,
Здали ж ми Крим без крові.
І ворог ходить по землі,
По нашій знову паном.
Летять у небо журавлі
На землю, Богом дану.
Та землю ми не вберегли…
Де ж меч наш і забрало?
Нас знову б’ють… Отож коли
Ми виборемо право…
На волю й щоби не жили
Під чоботом Росії.
Ми є тепер й давно були…
Нам Бог пошле Месію!

…І все ж сила правди – непереможна, — переконана поетеса Тетяна Коломійченко. Безсмертна й душа людська, бо вона є частинкою вічного. Які б вітри-буревії не шуміли над нами, ми вистоїмо. Бо інакше й бути не може. Бо ми ніколи не були окупантами, ніколи не зазіхали на чужі території. А на своїй, рідній землі маємо цілковите право на гідне життя.

Якщо болить, не бійся, що погано…
Той біль, мов сторож,
 серцю нагадав,
Щоб ти прокинувся
 і небезпечна рана
Була загоєна. Життя ти не програв.
Душевну рану також можна згоїть,
Нестримний біль у серці заживе,
Ти виграєш війну душі без зброї:
Душевний стан лікує все живе.

Наталія ОСИПЧУК,
письменниця, член НСПУ

Третя ліворуч – Тетяна Коломійченко

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 16.10.2015 > Тема "Душі криниця"