Версiя для друку Обговорити в форумi

20 квітня в Києві відкрився VI міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Серед представлених там книжкових новинок — український переклад роману російського письменника Володимира Войновича «Малиновий пелікан». Харківське видавництво «Фоліо» випустило цю книгу практично одночасно з виходом російського оригіналу в Москві.
Всесвітню славу Войновичу приніс його сатиричний роман-трилогія «Життя і надзвичайні пригоди солдата Івана Чонкіна» — їдка і глибока сатира на радянське життя. Іван Чонкін став, принаймні в Росії, не менш популярним, ніж його чеський літературний побратим Йозеф Швейк. У цих двох книжкових героїв дуже багато спільного. Новий твір Володимира Войновича — «Малиновий пелікан» — це вже про життя сучасної Росії.
Напередодні презентації українського перекладу «Малинового пелікана» Володимир Войнович відповів на запитання «Укрінформу».

— «Малиновий пелікан» — не перша Ваша книга, видана українською мовою. Раніше були переклади «Чонкіна» і «Москви 2042». Чи відчули ви появу якихось нових груп читачів Ваших творів після виходу українських перекладів?
— Якщо Ви назвете ще мій роман «Монументальна пропаганда», опублікований нещодавно видавництвом «Дніпро», то це буде поки повний список моїх книг, перекладених українською мовою моїм другом, чудовим поетом, прозаїком і перекладачем Михайлом Каменюком. Після виходу цих перекладів я не так багато чув відгуків українських читачів, але думаю, що їх, загалом, хвилює приблизно те ж, що і росіян. Це тому, що нас у недавньому минулому об’єднувала спільна доля, яка впливала на формування наших і наших дітей характерів та поглядів на життя. Так і зараз у нашому житті набагато більше спільного, ніж може видатися сторонньому спостерігачеві.
— Герої «Малинового пелікана» дуже схожі з героями Ваших книг радянського періоду — характерами, поведінкою, мисленням. Іноді здається, що різниці і зовсім жодної немає. Ваша думка — чим нинішній російський обиватель відрізняється від радянського обивателя? В гірший чи кращий бік?
— Років двадцять тому я припустив, що радянський режим впав, але радянська людина буде жити ще довго, передаючи свої властивості наступним поколінням генетично. У Росії моє припущення майже повністю підтверджується. Після короткого сплеску дев’яностих років, після серпня 1991 року люди, які покінчили з радянським режимом, не втримали завойованої висоти і поступово повернулися (точніше, були повернуті, не чинивши жодного опору) майже до колишнього способу життя. В який бік нинішній обиватель відрізняється від радянського? Важко сказати. Раніше пересічна радянська людина вірила в комунізм, світле майбутнє людства, заради якого варто жити, працювати, здійснювати подвиги, терпіти певні позбавлення і навіть віддати своє життя або відбирати його у когось. Ця віра вичерпала себе повністю років за двадцять до краху радянського режиму. Покоління, що виросло до того часу, не знало тих негараздів, які пережили їхні батьки і діди, війни, холод і голод, що відбилися на їхньому фізичному зрості, тобто вони в середньому були набагато вище людей колишнього часу. Це явище було названо акселерацією, а молоді люди цього покоління — акселератами. Тоді і народився анекдот, не дуже пристойний, але який влучно та образно відображав ставлення батьків і дітей до колишніх ідеалів. На запитання, у чому проявляється акселерація, вірменське радіо відповідає: «Те, що комсомольцям двадцятих років було по плечу, нинішнім комсомольцям по...».
Ідеологія померла, а потім впала і держава, що спиралася на неї. З тих пір наші політтехнологи шукають заміну колишньої ідеології, але не знаходять. Релігія її місце не зайняла, і казенний патріотизм тим більше. Теперішня людина насправді вірить тільки в те, що все купується і продається. Дії влади сприймає як примхи погоди, які відвернути неможливо. Вибори для неї лише пуста формальність, ритуал, згідно з яким треба прийти, поставити галочку в квадратику, на який їй вкажуть або натякнуть, і кинути бюлетень в урну. Втім, квадратик вона може вибрати будь-який, зазначені навпроти партії нічим суттєво одна від одної не відрізняються і проводять генеральну лінію, що встановлюється не ними. В те, що від його особистого вибору щось залежить, нинішній росіянин не вірить, а той, хто вірить, після підрахунку голосів переконується, що вірив даремно. У можливості протесту теж мало хто вірить. Звичайно, у нас є люди, які думають інакше, але їх, на жаль, занадто мало. Мільйони, що цінують свободу, поїхали туди, де вона була здобута не ними. Ті, хто залишився і намагається щось робити, піддаються постійному тиску. Опозиція наша слабка, і в таких умовах іншою бути не може. Жодного поділу влади немає.
Країною керує одна людина, і такого культу особи у нас не було зі сталінських часів. Але тут треба прямо сказати, що справа тут не тільки в самій особі, а й у суспільстві, і в народі, які створюють для культу відповідні умови. Культова особа, президент Путін, контролює в країні все. Інші органи влади — парламент, суд — фіктивні, всі без заперечень виконують волю «хазяїна». Жодної демократії у нас немає, але справедливості заради скажу, що якісь свободи, що постійно присікаються, ще залишилися. У нас є одна радіостанція, один телеканал, що віщає тільки в Інтернеті, одна газета й один журнал. Ці видання і їхні автори, дотримуючись певного політесу, дозволяють собі критикувати владу і навіть самого президента, от і я іноді щось вякаю, чого в радянський час у радянських ЗМІ бути не могло. Але це все до пори до часу. Поки пропаганда, яка має величезний вплив на населення, забезпечує існуючій владі достатню підтримку, що виражається дуже високими рейтингами, держава може дозволити дещо своїм опонентам. Коли сила пропаганди ослабне, тоді виникне нова ситуація.
— Мабуть, головне питання книги «Малиновий пелікан» — питання про революцію в Росії. Враження читача, що у автора немає чіткої і визначеної думки. Може, це враження помилкове? Що таке, у Вашому розумінні, революція в Росії? Що вона насамперед повинна змінити? Чи можлива в Росії справжня революція — кривава або «оксамитова», а не черговий бунт — «безглуздий і нещадний»? Чи можлива в Росії силова, тобто кривава, революція, або в такому разі це буде обов’язково бунт? У цьому сенсі сьогодні часто можна почути категоричні твердження, що Росія — втрачена для демократичної Європи країна. Ви згодні?
— Я — не революціонер, а художній письменник. Головне питання або, скоріше, тема мого художнього дослідження — не революція, а російський народ (тобто не тільки російський, а весь той, який населяє Росію). Я намагаюся зрозуміти, чи знає народ, чого він хоче? Чому не виносить уроків навіть з недавньої історії? Пропагандисти вселяють йому, що він не такий, як усі, він особливий і шляхом має йти особливим. Але він уже йшов по граблях, сімдесят років своїм шляхом і інших тягнув за собою. Чи не час одуматися, змирити гординю і дійти висновку, що, можливо, ми все ж не такі особливі? Можливо, особливий шлях змінити на вторований іншими народами, що більш вдало влаштували своє життя? Не вчити їх, у них повчитися? Адже за їхнім влаштуванням — три тисячі років зусиль кращих умів людства. Давно пора зрозуміти, що там, де є реальні свобода, демократія, чесні вибори, регулярно змінюється влада, там люди краще живуть матеріально і духовно. Всякі людські пороки і злочини є в будь-якому людському суспільстві. Але в країнах вільних і демократичних люди набагато менше брешуть, крадуть, кидають дітей, вбивають одне одного, гинуть на дорогах. Там не ділять війною території і не сперечаються за них. Там не буває переворотів і революцій, бо в них немає потреби.
Росії революція теж поки не загрожує. Для того, щоб вона сталася, потрібні не тільки певні умови, коли низи не хочуть жити по-старому, а верхи не можуть. Для революції потрібна ще революційна сила (партія чи рух) — згуртована, що має великий вплив на народ, на армію та інші силові структури, має перед собою осмислену мету і переконливу програму. Такої сили в Росії немає. Але якщо економічна ситуація буде погіршуватися, то бунт або окремі і легко придушувані владою бунти можливі. Але я думаю, що Росію чекає інше. Коли на вищому посту держави відбудеться зміна влади, до того часу на верхах дозріє думка, що ми йдемо особливим шляхом в неправильному напрямку, і треба щось виправляти. Якось виправляти економіку, встановити мир усередині країни, перестати вважати опозиційно налаштованих людей п’ятою колоною і ворогами народу, не брязкати зброєю і не штампувати її в непосильних для економіки і безглуздих кількостях, не воювати, відновити добрі відносини з Америкою, Європою та Україною. Але тоді неминуче ослабнуть узи, що стягують весь цей громіздкий механізм, який називається Російською державою, і виникне небезпека розпаду Росії.
І останнє, що я хочу сказати: з думкою, що Росія — втрачена для Європи країна, я категорично не згоден. Росія в 1991 році зробила крок до свободи і демократії. Потім стався сильний відкат. Але коли буде зроблено другий крок, — можливо, він виявиться більш успішним. Так чи інакше, але Росія та Україна стануть колись невід’ємною частиною демократичної і вільної Європи. Якщо до того не станеться ядерна катастрофа.
— Радянські дисиденти, до яких зараховують і Вас, — чим закінчилася їхня боротьба? Перемогою, поразкою? З тим вони боролися, з чим потрібно було боротися? Нинішня Росія виглядає державою, принципово нічим не кращою за СРСР в плані демократії та поваги прав людини. Тоді що ж, на Вашу думку, відбулося у серпні 1991 року?
— Радянські дисиденти не були політичною партією і не були революціонерами. В основному вони вимагали від влади гласності, прав людини та законності. Вони викривали тоталітарну сутність радянського режиму, відкрили очі багатьом своїм співвітчизникам, привернули увагу світової громадськості і світових лідерів, з чим радянські вожді змушені були рахуватися. Дисидентство було одним із факторів, що наблизило крах радянського режиму. Радянська влада могла б запобігти цьому краху, якщо б прислухалася до дисидентів і вважала їх не ворогами, а союзниками і патріотами, ким вони були. Щодо мене особисто, то моє дисидентство полягало, передусім, у тому, що я за прикладом Державіна «істину царям з посмішкою казав» і писав книги, які вже прочитали мільйони людей і продовжують читати сорока мовами світу, включаючи українську.

Юрій САНДУЛ
Київ
Фото: Агентство «Москва»,
Ірина Намакаренська/vkonline.ru.

Хто у нинішній Росії Перодер? Звісно ж, Володимир Путін! Бо Перодер — це скорочено «Перша особа держави». А як він виглядає, цей Перодер? Тю, хто ж не знає, як виглядає Володимир Володимирович? А ось і ні! Перодер — він із дзьобом, з кігтями і взагалі малинового кольору. Бо Перодер — це персонаж роману «Малиновий пелікан», написаного Володимиром Войновичем. Він таким його, Путіна, бачить у своїй письменницькій уяві, бо Перодер взявся рятувати рідкісних птахів — малинових пеліканів — від цілковитого знищення. Цих бідних, нещасних птахів майже довела до загибелі київська хунта, що відкрилося світові після «звільнення» Криму. А порятунок полягає, звісно, у висиджуванні яєць останньої пари малинових пеліканів. Самі вони цього вже не вміють робити — наслідок депресії після багаторічного панування хунти на сонячному півострові. Звісно, таку надважливу для всього людства місію у Росії може здійснити лише одна особа — Перша держави.
Ось така вона, сучасна Росія очима Володимира Войновича...
Для пояснення: головний герой роману (а це сам автор, зовсім не Путін-Перодер) раптом, силою авторської уяви, став на чолі Росії й вирішив, що для революції потрібно зробити щось таке, що підняло б проти влади весь російський народ... (ukrinform.ua)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 22.04.2016 > Тема "З перших уст"