Кримська Свiтлиця :: Текст статти "Стас Жирков, режисер, художній керівник театру «Золоті ворота»: «Ми втратили Крим набагато раніше, тому що у севастопольських школах не було уроків української мови…»"

Стас Жирков, режисер, художній керівник театру «Золоті ворота»: «Ми втратили Крим набагато раніше, тому що у севастопольських школах не було уроків української мови…»

Стас Жирков сьогодні, мабуть, наймолодший успішний режисер столиці. Ще його називають модним, а це вже зовсім рідкісний титул у нашому театральному середовищі. Постановки Жиркова завжди непередбачувані та оригінальні - за це режисера цінують і глядачі, і критики. На його вистави «Сталкери», «Любов людей», «Потрібні брехуни» в Молодому театрі завжди аншлаг, а його остання прем'єра «Слава Україні» у столичному театрі «Золоті ворота» стала хітом Фейсбуку за кількістю схвальних відгуків. Вистава на початку серпня також була показана на театральному фестивалі «Молоко» в Одесі, де отримала приз глядацьких симпатій. А «Золоті ворота» стали хедлайнером фестивалю.
Шлях Стаса Жиркова в професію теж виявився нетривіальним: після акторського курсу в Національному університеті культури і мистецтва, він не став бігати по кастингах, а сам заснував незалежний київський театр "Відкритий погляд", на сцені якого поставив «Наташину мрію». Спектакль приніс перший професійний успіх - театральну премію «Київська пектораль» та звання лауреата Фестивалю молодої української режисури ім. Леся Курбаса. Після «Наташиної мрії» молодого режисера помітили поважні колеги, і він одразу отримав кілька запрошень на постановки на престижних столичних майданчиках. А Департамент культури навіть запропонував йому зайняти місце художнього керівника театру «Золоті ворота». Але це крісло теж дісталося не без бою - довелося воювати за приміщення з Театром пластичної драми, який не хотів ділити сцену з колегами із «Золотих воріт». Зараз все це вже позаду. «Золоті ворота» впевнено лідирують у топі театральних новин. А Стас Жирков вже прагне до нових вершин - подав документи на конкурс художнього керівника Театру на Липках (ТЮГу). Про те, як сьогодні молодим знайти своє місце в житті, чи варто театру в сучасних реаліях піднімати політичні теми та чому Київ не можна назвати театральним містом, Стас Жирков розповів «Укрінформу».

- Ваша вистава «Слава героям» про взаєморозуміння людей Заходу і Сходу - це пряме попадання в тему сьогоднішнього дня. Але чи всі наші театри активно відгукнулися на події в країні?
- Звичайно, не всі. В теми, які хвилюють суспільство, є поки що лише поодинокі попадання, які гідні уваги. Це вистави Молодого театру, театру «Золоті ворота», «Театру переселенця», який був нещодавно створений та спеціалізується на цій проблемі. І в театрі імені Івана Франка були проекти, присвячені Майдану. Тому про тенденції поки говорити рано. Можна говорити лише про окремі випадки.
П'єсу Павла Ар'є «Слава героям» я прочитав давно. Але коли він подарував мені книжку, і я став все перечитувати, то народився варіант ко-продукції з Івано-Франківським театром. Я навіть не замислювався, наскільки це актуально та політизовано. Усвідомлення цього прийшло вже пізніше, в процесі роботи. А спочатку мені просто дуже сподобався сам текст, і я відразу бачив перед собою акторів, які можуть це зіграти. У мене не було ніякого розрахунку, що це актуально, тому потрібно поставити...
І взагалі, з розрахунком у творчості ніколи нічого доброго не виходить. І це велика проблема всіх антреприз, коли продюсер намагається заздалегідь передбачити інтерес глядача.

- Чи має театр швидко реагувати на події, які відбуваються в країні, перетворюючись, по суті, на політичний театр?
- В усьому цьому повинна бути особиста ініціатива. Якщо режисер розуміє, про що він хоче поговорити з глядачем, то я не бачу причини, чому йому потрібно відмовляти собі в цьому. Мені часто задають питання, чому я не поставив виставу про події на Майдані. Але я поки що цього зробити не можу. І не тому, що добре чи погано до нього ставлюся. Просто я поки що сам для себе не відповів на багато запитань. І в силу цього тема для мене залишається закритою. Має пройти час. А ось на тему Донбасу можна говорити вже зараз, так як проблема почалася набагато раніше. Не в 2013 році. Я це розумів, тому що часто туди їздив. Думаю, тут мені є про що говорити зі сцени. Тому мені й була близькою суперечка героїв у п'єсі Павла Ар'є «Слава героям». І я знав, про що ставив виставу.

- Як ви думаєте, з чим пов'язане зростання інтересу глядачів до українського театру, адже таких аншлагів не було років двадцять?
- Найголовніше: ми абсолютно відмовилися від російського продукту - московських гастролей театрів і антреприз. Завдяки цьому утворилася ніша, яку потрібно було терміново заповнювати. Тому глядач, який раніше йшов на російських артистів, повернувся обличчям до українського театру. І виявилося, що у нас є і хороші актори, і хороші режисери. Плюс, не забувайте, що змінився й глядач. До нас приходять люди, які народилися у 80-ті та 90-ті роки. Вони готові отримувати за свої чесно зароблені гроші те, що їм хочеться бачити. Їх не потрібно заганяти в наші національні театри. До того ж, не скрізь є аншлаги. І сьогодні театри працюють з різним успіхом. Є лідери і аутсайдери як серед великих, так і серед камерних театрів. А все тому, що глядач зараз навчився вибирати саме той продукт, який йому потрібен.

- Події в країні безпосередньо торкнулися вашої родини, адже дружина родом з Севастополя. Чи дійсно такими вже антиукраїнськими були настрої на півострові, як це показує російська преса?
- Складно сказати... Я не зовсім погоджуюсь з твердженням, що всі кримчани голосували під дулом пістолета. Батьки дружини розповідали, що там панувала радісна атмосфера, севастопольці були неймовірно щасливі. Тому їхні два голоси проти приєднання Криму до Росії нічого не значили у загальному результаті. Ми втратили Крим набагато раніше, тому що у моєї дружини в школі навіть не було уроків української мови. Про що можна взагалі говорити? Наша влада не зробила нічого, щоб Крим відчув себе українським або кримськотатарським...

- На жаль, і я не раз це говорила, що Богдан Ступка зробив для популяризації української культури в Криму набагато більше, ніж уся наша влада. Адже Театр імені Франка під його керівництвом понад десять років їздив до Севастополя на гастролі, і глядачі там дивилися українські вистави із незмінним аншлагом. Популярність театру була величезною!
- Але це, знову, особиста ініціатива. А ось комплексного вирішення питання не було. Саме завдяки культурі ми можемо налагодити діалог між різними регіонами країни. Це набагато простіше, ніж умовляти людей політичним шляхом.

- Як вам вдається працювати в ко-продукції з театрами, налагоджуючи діалог з Івано-Франківським театром, з київськими колективами, адже, як правило, державні театри - це закриті структури, до яких зі своїм статутом не ходять?
- У мене це базується на особистих зв'язках і спільності поглядів. Але це - на жаль, тому що хотілося б, щоб таку можливість надавала законодавча театральна система. Європа давно зрозуміла, що ко-продукція - це один з виходів для культури, особливо в часи кризи. Наприклад, наша співтворчість з Молодим театром при створенні вистави «Сталкери», крім всіх іміджевих плюсів, принесла ще й великий фінансовий успіх. Для камерних театрів співпраця з великими колективами та вихід на велику сцену - це ривок вперед.
Ко-продукція вистави «Слава героям» з Івано-Франківським театром - це вже інша історія. Там головним було питання геополітики. Мені важливо було, щоб один з геров - воїн УПА, був івано-франківським артистом, і також важливо було, щоб цей спектакль йшов одночасно і в Києві, і в Івано-Франківську. Тому що тема взаєморозуміння Заходу і Сходу дуже сильно хвилює це неспокійне місто і цей театр. Але тут ще проблема в тому, що законодавчо подібні ко-продукції нічим не підкріплені. Хочеться звернутися до наших законотворців: окрім закону про меценатство, про який ми говоримо протягом всієї історії незалежної України, потрібно ще прийняти закони або зміни до вже існуючих законів, які допомагають та регулюють відносини театрів, які працюють в ко-продукції. Тому що ніяких законодавчих актів, які дозволяють нам це зробити, немає. У жовтні в «Золотих Воротах» - третя вистава, створена в ко-продукції, на цей раз - з «Театром переселенця», і мені хочеться бути впевненим у її майбутньому.

- Цікаво, що породило в останні роки появу цілої плеяди недержавних колективів, таких як «Театр переселенця»?
- Невдоволення тим продуктом, який виробляється у державних театрах. Ну не може ж Молодий театр та «Золоті ворота» охопити всі потреби сучасної публіки! І тут ми повертаємося до першого запитання: до театру приходить публіка, яка народилася у 90-ті роки. Їм не цікавий класичний ретроградний репертуар. Їм потрібен актуальний театр, який говорить про них, а не про щось відсторонене. І це не обов'язково сучасна драматургія. Це може бути класика, але зроблена сучасною режисерською мовою. Зараз перемагає саме такий театр. Глядачі почали звертати увагу: хто режисер вистави, яка тема постановки... Ми звикли, що театр - це свято, розваги. Але нове покоління вже не хоче театру-свята. Йому потрібна серйозна розмова, тому що свято для них - це щось зовсім інше.

- Тут можна посперечатися: чи потрібен глядачеві інтелектуальний театр? Адже історія з тим же телебаченням свідчить, що публіка зараз погано сприймає всі інтелектуальні програми та прагне до розваг...
- А чому ви вирішили, що найбільш резонансні вистави останніх років - «Вій 2.0», «Королева краси», «Сталкери», «Слава Героям» не є зразками інтелектуального театру? Чому театр повинен бути високочолим, пишномовним та нудним? Для мене інтелектуальний театр - це сцена, де піднімають гостросоціальні питання сучасності...

- Національний театр російської драми імені Лесі Українки часто критикують за те, що там потурають смакам глядачів. Мовляв, не можна за державні кошти ставити розважальні комедії. А ви ж теж жадаєте аншлагів. Але яким шляхом?
- Після робочої поїздки до Німеччини я дійсно не розумію театри, які за державні гроші створюють вистави за п'єсами того ж Рея Куні (англійський драматург ХХ століття, писав другосортні комедії - авт.). Якщо хочеш ставити подібну драматургію, будь ласка, відкривай антрепризу, і став за свої гроші. Так це робить наш київський продюсер Слава Жила. І ніхто не проти. Це його продукт, його гроші, його розуміння театру. Хоча у Слави є і дуже серйозні проекти. Питання в іншому: за державні гроші театр зобов'язаний піднімати соціальні питання. Безумовно, комедія теж потрібна, але й комедії бувають різні. Є комедії Куні, а є комедії Шекспіра або Чехова. І повторюся: зараз публіка абсолютно змінилася. Ще зовсім недавно неможливо було уявити, що така специфичиская комедія, як «Сталкери», зможе зібрати повний зал у Молодому театрі. А зараз це відбувається. І говорить про те, що глядач готовий йти на інтелектуальний продукт.

- Але в тому-то й справа, що там серйозні проблеми подаються у смішній формі, тому глядач отримує задоволення від вистави, і тільки потім замислюється про проблеми, які там підняті.
- Це ви говорите вже про режисерське трактування. Якщо автор хоче, щоб це було на великій сцені і захоплювало глядачів, тоді це вже його проблема зробити так, щоб постановка яскраво прозвучала для глядача.

- А ви можете назвати Київ театральним містом?
- Ні. І ось чому: в радянський час, якщо ти дійсно був хорошим режисером, актором або сценографом, то переїжджав до Москви. А якщо не хотів працювати у Москві, то повинен був творити гірше за тих, хто туди поїхав, навіть якщо твій рівень був вищим за їхній - усіх разом узятих. Так розповідали мені мої старші колеги, і я в це вірю. І ця ситуація призвела до того, що всі ті люди, які залишилися в Україні (так як для столиці СРСР були не дуже хороші), сьогодні керують театральним життям у Києві. Безумовно, не всі, але тенденція є. І це вбило розвиток репертуарного театру. Не знаю, чи був Київ театральним містом у минулому столітті, але на деякі постановки Театру імені Франка черга стояла аж до метро. Зараз такого вже немає.

- І в Театр імені Лесі Українки у часи роботи там Ади Роговцевої теж квитки розкуповувалися за місяць...
- Але все ж таки: давайте не забувати той факт, що раніше не було такої кількості засобів отримання інформації, як сьогодні. У нас зараз є інтернет, кіно і телебачення, яке працює на абсолютно іншому рівні. І все ж останні два сезони в «Золотих воротах» вселяють мені надію, що театральна постановка теж може стати подією, яку будуть обговорювати люди, які ніколи б не прийшли до театру. Я впевнений, що завдання молодих акторів та режисерів - витягнути театр з тієї зони комфорту, в якій він так довго перебував. А потрібно просто забути, що театр - це елітарне мистецтво. Сьогодні він покликаний залучати до свого арсеналу інші види мистецтва (музику, кіно, перформенс - авт.) і людей з інших сфер діяльності. Саме це і сталося з виставою «Сталкери». Глядачі, які першими прийшли на виставу, написали свої відгуки на Фейсбуці, і публіка потім йшла, вже орієнтуючись на "пости" власників думок. Це говорить про те, що ми повинні залучати інші галузі для того, щоб театр розвивався й надалі.

- У мене все ж є відчуття, що одна з важливих складових вашого успіху - це ще й здорове нахабство. Тільки завдяки цьому, не посоромившись, можна було надіслати документи на конкурс художнього керівника Театру юного глядача на Липках, знаючи, що там вже чверть століття керує Віктор Гирич - режисер зі званнями та державними нагородами. А вам тільки 30 років. Раніше у такому віці на режисерський факультет у ВНЗ документи ще не здавали. Сподіваєтеся на перемогу?
- Звичайно! Для мене є абсолютно нормальним не триматися за одне-єдине крісло, а конкурувати і рухатися далі. Коли я прийшов як художній керівник до театру «Золоті ворота», то сказав: якщо мені через три роки буде тут нецікаво або я отримаю пропозицію краще, ніж ця, - то піду. Для мене кар'єризм - це коли люди просиджують штани по 20-30 років на одній посаді, боячись нових перспектив. У нас в Україні навіть немає таких прикладів театральних, щоб режисер розвивався на різних майданчиках. Ось Лев Додін, який очолює російський Театр Європи, - хіба ми можемо сказати, що він кар'єрист? Ми дивимося його вистави й бачимо, як людина змінюється разом з часом, в якому він живе. Крім того, що він великий режисер, він ще і змінює свій театр зсередини, як адміністратор. У нас же здебільшого цього не відбувається.

- Тут можна посперечатися. Згадати хоча б кузню режисерських кадрів Едуарда Митницького - керівника Київського театру на Лівому березі.
- Так, згоден. Але якщо говорити про участь у конкурсі на посаду керівника театру, то тут не треба лицемірити. Адже це відкритий конкурс, де кожен може взяти участь та представити програму. Чому я повинен втрачати можливість, якщо вона з'являється? Через повагу? Але я впевнений, що в таких ситуаціях потрібно забувати про питання особистісного характеру. Ну і що з того, що хтось претендує на місце, де є жива людина? Це ж не власний театр, а державний. І держава вважає необхідним обирати керівника за конкурсом. Тому, якщо я вважаю, що зможу керувати театром краще, ніж хтось інший, чому я повинен скромно сидіти осторонь, ніяк себе не проявляючи?

- Чи може таке статися, що конкурсна система знівелює всі минулі заслуги людини на роботі та відіб'є бажання присвячувати чомусь життя? Адже хтось новий прийде на доглянуте місце, у той час як попередник виводив його з руїни. Так сталося, наприклад, з конкурсом на посаду директора «Мистецького Арсеналу», де змістили Наталію Заболотну, яка зробила з покинутого складу найпрестижніший арт-майданчик України.
- Думаю, тут питання особистих якостей та амбіцій людини. Коли я працював у Магдебурзі, то художній керівник обмовився, що раніше працював в іншому театрі. Питаю, а чому пішли, не шкода усе кидати? І отримав відповідь: через два роки я зрозумів, що люди, які там працювали, не були готові розвиватися далі. Тому звільнився і знайшов колектив, який мені відповідає більше. У нас почути подібне неможливо. Як це з такої високої посади самому піти?
А потрібно просто чесно відноситися до своєї справи та розуміти, що тебе завжди може замінити хтось інший. Чому люди в театрі повинні бути в більш привілейованому становищі, ніж офісні працівники, яким можуть сказати у будь-який момент: ви звільнені. Або просто не продовжити контракт. Потрібно розуміти: якщо ти хороший фахівець, то завжди знайдеш визнання. І завжди пам'ятати про те, що є конкуренція. Особливо в театрах, які отримують від держави величезні кошти.
От скажіть, чи варто хвилюватися Бенюку або Хостікоєву, або Боклану з Вертинським, або Ірмі Вітовській з Наталею Сумською? Або молодим Дроботу, Ткаченко, Біблів, Рибалевсбкому, Баші? Хто їх посуне, якщо це геніальні актори? А ті, хто слабший, будуть змушені доводити своє право служити на столичній сцені та отримувати зарплату більше, ніж артисти провінційних театрів. Якщо актор, режисер, сценограф, костюмер будуть впевнені у собі, і будуть працювати з повною віддачею, тоді ніякі контракти не страшні. І в цьому випадку трупи національних театрів дійсно будуть кращими в країні.

- На жаль, але той же театр імені Франка суттєво втратив позиції в порівнянні з тим, як він працював за часів Богдана Ступки або раніше - Сергія Данченка. І це без жодних контрактних систем.
- Театр здав позиції не через контрактну систему, а тому, що він не використовує ті можливості, які в ньому закладені. Хоча цей театр і людей, які там працюють, я дуже люблю і вважаю, що потенційно це один з найсильніших театрів країни, але на даний момент, на жаль - це лише потенційно...

- Можливо, модель «театр-дім» зараз незаслужено шельмують, але її не можна руйнувати в один момент?
- Для мене модель «театр-дім» взагалі не зрозуміла. Є робота, яка повинна приносити задоволення та служити засобом заробляння грошей. А театр, у якому хочеться померти - це маячня. Мені хочеться в ньому жити!

- І все ж тут криється велика небезпека для актрис, що вони віддадуть свої кращі роки якомусь театрові, а після сорока їх просто викинуть, бо не буде ролей. Адже весь світовий репертуар побудований на тому, що чоловічих ролей у виставах набагато більше, ніж жіночих. А для вікових актрис взагалі пропонується дуже мало героїнь.
- Для мене це не питання. Якщо ти цікавий потрібний артист, то завжди будеш при справі. Це ринок, і по-іншому неможливо! У нас країна, де весь час думають про людей похилого віку. А що буде з молодими, для яких не залишається місця в театрі?

- Мені здається, що зараз взагалі час молодих.
- Це так здається. Ми повинні думати комплексно. І самий головний момент - це ротація кадрів. У цьому весь сенс. Якщо ми до цього повернемося у великих театрах, то відразу побачимо інші результати. Найуспішніші театри останніх років - це ті, де змінилися керівники. Богдан Струтинський в Театрі оперети, Ростислав Держипільський в Івано-Франківському театрі, в Молодому - Андрій Білоус. Про себе говорити нескромно, але все ж - «Золоті ворота».

- Стверджують, що театр повноцінно живе десять років, а потім його потрібно повністю перезавантажувати. Ким ви бачите себе через десять років?
- Не знаю. Я взагалі не думав, що буду займатися театром або режисурою. Художнім керівником ставати взагалі не планував. Може, я поїду до Європи, і буду там подавати людям сніданки в ресторані. Я не тримаюся за своє місце, за цю професію. Я випадково до неї потрапив і тому можу випадково з неї піти.

- Так ваш успіх був випадковим?
- Якщо він триває вже енну кількість років, мабуть, це закономірно. Випадково не означає, що цей успіх не зароблений. Просто так склалися зірки. Доля мене вела. Бог спрямовував.