Версiя для друку Обговорити в форумi

Ця весна була доволі пізньою. Навіть на Благовіщеня й кілька днів опісля місцями ще лежав сніг. Дошкуляли морози…
- Як на жарт, - коментував дідусь Василь (а він любив побрехеньки), - мій кіт Васько виліз у березні на засніжену стріху і несамовито нявчав: «Весно, де ти?! Зима знахабніла!..»
Добряк цей дідусь. Він з нетерпінням чекав повернення з вирію своїх найближчих сусідів – пару лелек, яка вже три роки поспіль селилася у звитому на ясені гнізді. Це дерево на його подвір’ї росло, здається, споконвіку.
А чому лелеки стали найближчими сусідами?..
Дідусь Василь жив на узліссі, далеко від села, у чепурній, хоч і невеликій мурованій хаті, яку надало лісництво, коли він прийшов сюди працювати ще парубком. Ось так пропрацював лісником понад півстоліття.
У селі дідуся називали магічно – Лісовик. Стверджували, що він навіть знає мову звірів та птахів, розуміється на шепоті трав. Однак до чаклунства ніколи не вдається. Втім, лікарськими травами допоможе кожному. Копійки за це не візьме. Словом, добра людина!
А хіба людина може стати іншою наодинці з природою?..
Ще одне прізвисько закріпилося за його сім’єю – Васьки. Воно й не дивно. Дідусь – Василь, його дружина, що вже спочила у Бозі, - Василина, син – Василь. А тут прізвисько «підкріпили» ще й онуки: Василько і Василинка. Як кажуть, піддали масла в огонь.
Хоч син з невісткою Марією і дітьми-школяриками жили у місті, але ледь не щодня навідувалися до нього. Бо недалеко було перейти лісовими стежками. До села – і то далі мандрувати.
Старий лісник добре пам'ятав про Лелечин день, 19 березня, коли ці птахи повертаються з вирію, але сумнівався: чи вчасно прилетять цієї весни через морози і хурделиці? А пернаті, навпаки, повернулися навіть завчасно – 17 березня. Бачив їх у небі над селом, коли ходив у справах до приятеля. Потім кружляли над лісом.
- Що ж ви будете робити у таку стужу? Зима не відступає. Пропадате… - бідкався дідусь Василь і хвилювався.
Найбільшу тривогу викликало те, що нема його сусідів. Чи не трапилось чогось лихого у дорозі?.. Та саме у Лелечин день він побачив у гнізді господаря. Відразу впізнав його – ширша грудка, трохи довші крила, ніж у самки. Так, це – він.
- А де ж твоя господиня? Невже не долетіла до рідного дому? – передчував щось недобре дідусь.
…Самотній лелека сумним поглядом дивився на людину і щулився від холоду. Дідусь рад би був чимось допомогти, нагодувати, зігріти… Та наблизитись до хати лісника, чи зайти у хлів, де кури, гуси та корівонька, лелека не наважувався. Тим паче, брати залишений йому біля ясеня корм. Може – гордий, може – полохливий, а, може, - перейнявся тугою. Важко збагнути їхній світ.
Інші лелеки, потерпаючи від холоду, ховались між скиртами соломи на полі. Там трохи затишніше. Добрі люди, як от дідусь Василь, підгодовували їх то зерном, то жомом, то вареною картоплею, то всім уперемішку. Ті ласували охоче. А ще – інколи з-під скирт вибігали миші. Це також добра пожива для лелек.
Проте сусід дідуся не хотів покидати гнізда, до інших лелек не підлітав, чи то боявся, що не сприймуть його у зграї, чи так тужив за подругою, що вирішив назавжди залишитися самітником.
Рятівником самотнього лелеки стали внуки лісника – Василько і Василинка, які регулярно навідувалися до дідуся в гості. Діти самі не могли збагнути (тим паче – пояснити), як їм вдалося вареною у мундирах картоплею переконати лелеку спочатку спуститися з гнізда на землю, а потім заманити у хлів, та ще й залишитися тут ночувати.
Кажуть, що дикі звірі та птахи більше довіряють дітям, чиє життя ще не заплямоване жорстокістю, як у дорослих, більше відчувають їхню щирість, відвертість, любов і ласку. Хто знає, хто знає…
Спершу домашнє пташине товариство (кури, гуси) сприйняло гостя насторожено, а згодом змирилося, бо лелека не був задиркуватим, навпаки, смирним.
Минуло кілька днів. Лелека вже навіть зачастив у дідусеву хату. Вдень величаво міряв кроками подвір’я, брав з рук їжу, а коли сутеніло, ставало холодніше, то сам просився переночувати у хаті чи хліві. Особливо у хаті. Тут для лелеки стало улюбленим місце біля завжди теплого припічка. Щоправда, птах лякався, коли у помешкання заходив хтось чужий. Тоді він згинав свої довгі лапи-ходулі, шию і ховався під стіл, скоса поглядаючи на чужинця. Не було лелечиній радості меж, як навідувалися діти – Василько і Василинка. Ні на крок не відступав від них, ішов слідом: куди вони – туди і він.
Одного разу лелека попросився до хати значно раніше, ніж зазвичай. Дідусь відразу здогадався: буде хуртовина, бо ще й гайвороння розкричалося. Молодець! Добрий синоптик лелека!
Справді, хуртовина не вщухала три дні.
Та скільки б зима не злилася, все одно весну не переможе. Як тільки трохи потепліло, лелека вже не навідувався у гостинну хату, ночував у гнізді. Поживи довкола було досхочу. Хоча одного разу таки зайшов у господу до дідуся, і то, очевидно, заради «етикету», «ввічливості». Так дякував за порятунок. Однак їжі з рук не брав…
Весну і літо птах провів самотньо, не шукав собі пари. А перед святом Спаса зник, «розчинився» у зграї лелек, які збиралися на оголеному після жнив хлібному полі. Подався до своїх. Брати-лелеки прийняли його до гурту.
…Якось вранці дідусь Василь не побачив на полі жодного лелеки. Птахи полетіли у вирій.
…І знову дідусь Василь з нетерпінням чекає весни, чекає на повернення свого сусіда, та ще й, можливо, з подругою.

Тарас ЛЕХМАН

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 28.10.2016 > Тема "Душі криниця"