Версiя для друку Обговорити в форумi

Внутрішньо переміщена особа - звучить, ніби якийсь "організм" чи якась шахматна фігура на "соціальній" дошці. Різниця тільки в тому, що в шахматах навіть за пішака ведуть боротьбу, а тут, ставши цією "особою", ти моментально опиняєшся поза грою - ніби "біла ворона". Щоб тебе прийняли чорні - вихід один: перефарбуватись. І це ще не все! Далі тобі присвоюють якесь бридке "звання", яке означає, що людина чогось не може. Такий собі соціальний «імпотент», хоч звучить, як президент, тільки якось  по-шпигунськи (якщо згадаю, то обов'язково напишу).
Точно знаю, що ставши цією "особою", ти втрачаєш майже всі громадянські права. Тобто - ти є ніхто і звуть тебе ніяк! Нікого не цікавить, що ти від діда-прадіда - таврійський степовик! Предки твої були козаками - пізніше хліборобами. Прізвище вони отримали від поля - Польченки. Одна твоя родова гілка залишилась на Запорозькій Січі, а інша перекочувала до Таврійських степів та осіла в селищі Агаймани (справжні чоловіки - з кримськотатарської).
Так от, я родом звідти, де "справжні чоловіки - воїни та хлібороби". Потрапивши до Криму в 70-ті роки минулого століття, я 40 років продовжував справу моїх славетних предків, тільки воював не мечем, а словом, і засівав зерна правди, добра та любові до рідної неньки-України. Ну, а держава – вірніше, влада, ну – та, що від "Бога", за мою відданість "нагородила" мене статусом іноземця в рідній країні! Добре, що хоч громадянства не позбавили та до стінки не поставили, як шпигуна чи зрадника, і під трибунал не віддали, як мого діда в часи ВВВ.
Кажуть, йому теж "поталанило". Спочатку в штрафбат - "чтоб іскупіл віну кровью", а після поранення підлікували і на 10 років на Колиму "перемістили". Відсидів 8 років, бо кат здох і в 1953-му дід Сашко повернувся додому, а в 1954 народився я, теж Сашком, в честь діда назвали.
Чому сьогодні про діда згадав – мабуть, тому, що кожному поколінню Бог дає свої випробування. Пам'ятаю, ще малим запитував маму: а як ви під час окупації жили, адже навколо фашисти? «Та які там німці, - відповідала матуся, - коли фронт пройшов, то німець пішов далі, а в селі тільки староста був. Як жили? Школа - українська, церква також. Школяркою була, то до школи ходила, вчилась. Отак і жили. Потім червоні повернулись і мого батька, а твого дідуся на фронт забрали, в штрафбат, а коли там вижив, то до Сибіру. А нас у мами троє було, і вона вісім років нас сама на "ноги ставила". А твій дідусь Сашко не по добрій волі в окупації залишився, він добро колгоспне рятував. Стадо корів наказали вивести перед приходом німців. До залізниці від нашого села - 50 кілометрів. То поки вони до станції корів пригнали – ніяких наших поїздів вже там не було. Куди з коровами діватись? Звичайно, назад до села, додому, а там вже фашисти. Ось так через колгоспних корів твоєму дідусеві довелося стати "зрадником", тому що на окупованій території жив і працював, а головне - від ворога стадо колгоспних корів не зберіг, наказ керівництва не виконав», - завершила розповідь мама.
Якби вона мені цю історію не розповіла, я б правди ніколи не дізнався, тому що дід Сашко ніколи про це не згадував. Мабуть, соромно було перед онуком, що через корів до штрафбату потрапив та ще 8 років на каторзі був - як "зрадник Отєчєства".
Що це я все про діда та про діда! Далеко мені до нього! Я внутрішньо переміщена особа, яка у свої 62 роки починає все з нуля. В Криму залишилось абсолютно все, адже по закону - "що в торбинці, те твоє", спасибі рідній владі. І тому, прощаючись з Кримом, я взяв найцінніше - 40 років відданої праці на благо нашої держави, які залишили слід в серцях кримських дітей та тих людей, що були однодумцями. Також на згадку взяв кримські саджанці калини, кизилу та барбарису. Нехай Київщина прийме їх, як і переселенців, щоб через рік чи два повезти гарний урожай до Криму! А поки що ростіть у доньчиному садочку поряд з київськими яблуньками.

Наступний день починаю з того, що йду до банку, щоб відкрити рахунок, отримати картку, на яку мені, можливо, держава перерахує заборговані кошти. Маленьке містечко - Бориспіль, як наш Джанкой. Іду по дорозі до банку прислухаюсь, яка мова звучить більше, ніби українська. Не так, як у столиці - і то добре! Заходжу до установи. - Добрий день, - кажу. -Здравствуйтє, - відповідає молоденька дівчинка, молодший спеціаліст. -Прісаживайтєсь. Что ви хотєлі? - запитує. Мабуть, помилився і не в ті двері зайшов, думаю. Вирішив перепитати: скажіть - це державний банк чи приватний? – Конєчно, государствєнний, - відповідає. - Так что ви хотєлі? – Перш, ніж я вам поясню, яка проблема мене привела до вашого банку, у мене до вас буде одне прохання, можна? - Конєчно, я вас слушаю.
- Я щойно з Криму приїхав, так за ці роки за українською мовою скучив, якщо це державна установа, то чи не буде ваша ласка продовжити далі розмову українською. А молодший спеціаліст у відповідь: - Скажитє, пожалуйста, как мнє вас називать?
Мене аж затіпало: та, кажу, називайте, як хочете! Ви, мабуть, українською не розумієте? - І розумію, і володію, - відповіла дівчина, а потім продовжила: - Но ви же нєрєзідєнт!
Ось те словечко, яке я не міг пригадати на початку, тому що не знав, що воно означає! І тільки тепер я зрозумів, що це якась гра, умови якої я вирішив прийняти. Я вже трохи освоївся в теплому офісі і прочитав на табличці, що дівчину звуть Наталею. - Наталко, - кажу, включаючись у гру, - ви точно підмітили, що я «не президент». Та що тут підмічати, ну хіба я на нашого гаранта схожий? У нього і вусів таких як в мене немає. От якби вуса Петро Олексійович відростив, то тоді б може... До речі, Наталочко, я теж Олексійович, тільки не Петро, а Олександр. То як щодо мого прохання? Дівчина подивилась на мене, як знак запитання. Та я вже перехопив ініціативу і тепер ця гра йшла вже за моїм сценарієм. - Забули? То я вам нагадаю, Наталочко: в державній установі для держслужбовця першою повинна бути державна мова, а вже потім мова національних меншин, чи я помиляюсь? Наталочка трохи зніяковіла, аж зашарілась. - Мені здається, я нічого непристойного не сказав, то прошу вас змінити мову спілкування з клієнтом «не президентом», перепрошую, «не резидентом» на ту, яка прописана в Конституції. - Ну ви й жартівник, - через паузу сказала Наталка, мабуть, прораховуючи наступні ходи в нашій грі і переконуючись, що далі може програти, тому більше до мовного питання ми не повертались.
Наталка назвала мені адресу, де через 15 хвилин мені виписали довідку про те, що мене, як внутрішньо переміщену особу, взято на облік, і як тільки я поклав на стіл молодшому спеціалісту цей документ з незрозумілою назвою, ще через 15 хвилин Наталка вручила мені банківську картку. Тепер мені залишилось зовсім небагато - дочекатись, коли ще одна державна установа нарешті перерахує зароблені мною кошти.
Отак поступово звикаємо жити "внутрішньо переміщеними" - ніби гості в рідній країні…

Олександр Польченко-Таврійський
Сімферополь-Київ
(Далі буде)

На фото: недавній кримчанин Олександр Польченко і «внутрішньо переміщена» кримська калина у бориспільському саду…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 28.10.2016 > Тема "Резонанс"