Версiя для друку Обговорити в форумi

Шістдесят років тому радянські війська вторглися в Угорщину

Мало хто вже пам’ятає, що оспівану Шевченком Коліївщину полякам допомогли придушити прислані Катериною ІІ російські війська. А ось угорці ніколи не забували, що їхню революцію 1848 року потопив у крові жандарм Європи Микола І. Не дивно, що після спровокованого радянськими бомбардуваннями вступу Угорщини у війну проти СРСР армія цієї країни, на відміну від італійців чи словаків, була надійним союзником гітлерівців.
Навіть після приходу Червоної армії угорці далеко не скрізь відчули, що їхню країну визволили, а не окупували. У фронтових записах Олеся Гончара чимало свідчень про ставлення червоноармійців до місцевого населення: «Лошадей конфискуют, яйца и куры тоже… Молодые мадьярки не могут найти себе места… Ночью крик баб… Удивляет, с каким рвением иваны заботятся об распространении русской расы».
Не стало легше після перших післявоєнних виборів, на яких перемогли не місцеві комуністи, а «пробуржуазні» сили. Після цього європейській багатопартійності поклали край, а тюрем і концтаборів забракло для «контрреволюціонерів», яких стали відправляти до СРСР. Депортованих було стільки, що, як свідчить Солженіцин в «Архіпелагу ГУЛАГ», навіть у глухій сибірській тайзі табірне начальство розважалося виступами роздягнених догола угорських балерин.
Результатом страшних репресій ставало дедалі потужніше суспільне невдоволення. Після розвінчання культу особи Сталіна та відставки його угорського ставленика Ракоші воно призвело до народної революції, яку в СРСР називали «контрреволюційним заколотом».
22 жовтня 1956 року на мітингу в будапештській політехніці студенти ухвалили резолюцію про відновлення багатопартійності та проведення справді вільних виборів у країні. Наступного дня ці вимоги підтримала 200-тисячна(!) демонстрація у центрі Будапешта.
Та вже вночі на вулицях угорської столиці з’явилися танки дислокованих у країні радянських військових з’єднань. На аеродромах приземлялися літаки з десантниками, а кордони номінально незалежної Угорщини перетнули ще три дивізії Червоної армії.
Упродовж кількох днів демонстранти намагалися переконати радянських солдатів у мирних намірах та навіть прикрашали квітами й угорськими прапорцями грізні танки. Однак коли 25 жовтня по величезному натовпу на площі перед парламентом ударив вогонь кулеметів, місто за лічені години перетворилося на вогненну пастку для окупантів. У танки з вікон будинків полетіли пляшки із запалювальною сумішшю, а з-за кожного рогу можна було очікувати пострілу. Саме тоді в Будапешті почалося полювання на співробітників угорських спецслужб та партфункціонерів, яких звинувачували у терорі проти власного народу і вбивали. Згодом цими самосудами, спровокованими кривавим розстрілом мирних громадян у центрі міста, в СРСР виправдовували своє вторгнення в сусідню країну для «захисту братів по партії».
Опинившись перед необхідністю ведення повномасштабних бойових дій, радянське командування оголосило про виведення своїх військ із Будапешта, а уряд СРСР 30 жовтня оприлюднив декларацію «Про основи зміцнення дружби з іншими соціалістичними країнами» з обіцянками «невтручання у внутрішні справи одне одного».
1 листопада 1956 року новий уряд Угорщини заявив про вихід країни з Варшавського договору та офіційно звернувся до ООН по допомогу в протидії радянській агресії.
Натомість вище керівництво СРСР розпочало операцію «Вихор», задіявши у вторгненні до сусідньої країни аж три радянські армії. Нечуваною підлістю стала імітація переговорів про виведення військ з Угорщини. Остаточний текст уже погодженого договору мали урочисто підписати у Ставці радянського командування, де заарештували членів угорської делегації на чолі з міністром оборони та начальником генштабу, що обезголовило збройні сили Угорщини. І коли радянські війська вдосвіта 4 листопада розпочали штурм Будапешта, глава уряду Імре Надь, упевнений в успішному завершенні мирних переговорів, віддав армії наказ вогню не відкривати.
Тож на відміну від міфічних донбасівських «трактористів і шахтарів», в Угорщині регулярній Радянській армії під командуванням маршала Конєва протистояли справді студенти і робітники. Та навіть під вогнем гармат і «катюш», які прямою наводкою били по житлових кварталах Будапешта, його захисники протримались аж 10 героїчних діб.

Віктор Шпак
www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #40 за 11.11.2016 > Тема ""Білі плями" історії"