Версiя для друку Обговорити в форумi

Коли музи мовчать...

Після того, як "технар" за освітою Іван Іванович Грабовий посварився з партійною владою, котра надто активно "допомагала" йому навчати студентів, і зрозумів, що ні диплом випускника механічного факультету Киргизького державного сільськогосподарського інституту, ні ленінградська аспірантура не допоможуть йому тепер влаштуватися навіть водієм, він пішов у гори. Почав працювати в "Киргизсоюзлікпромі" заготівником лікувальної сировини. І за три роки заготував кілька тонн цілющих рослин: ефедри, м'яти, материнки, звіробою, гармали... А ще високо в горах при повному альпіністському спорядженні добував муміє, що оцінювалося тоді по карбованцю за грам.
Він мандрував лісами, пильно придивляючись до кожної гілочки, кореня поваленого дерева, старого пенька, і в ньому народжувався різьбяр. Першу виставку його праць викрали. Біль втрати компенсувалася усвідомленням того, що, виявляється, його витвори потрібні людям.
Нині в майстерні Івана Грабового, що водночас є і виставочною залою, більше 500 робіт. Серед її відвідувачів - школярі, студенти, гості Сімферополя, навіть представники іноземних держав.
Про унікальний талант Івана Івановича пригадують одразу, якщо треба когось здивувати.
І дивують, адже витвори його рук не перегукуються ні з якими іншими. Хоча щоб по-справжньому оглянути і оцінити всі роботи, потрібні не години, а дні. Але майстер просить не акцентувати уваги на високохудожніх сюжетних різьбярських композиціях: побутових, релігійних або ж фантастичних.
- Таке робить багато хто, - вважає він. - А ось працювати в співавторстві з природою, не ґвалтуючи її, вміють в Криму одиниці. Більшість моїх колег по цій справі вже пішли з життя. Нещодавно власним коштом я видав присвячену їм книгу "Фантазії кримського лісу" з 145-ма кольоровими ілюстраціями.
Колись роботи одного з її героїв Михайла Чілікова прикрашали залу очікування в аеропорту "Центральному", і біля них завжди юрмився люд. Але то були просто дерев'яні фігури, з особливим життям, особливим настроєм. Для виготовлення своїх витворів І. Грабовий використовує не лише різні види деревини: дуба, ясеня, граба, лоха, софори, волоського горіха тощо, але й компонує їх з іншими матеріалами. Важко збагнути, з чого на гілках його дерев ці живі, але нев'янучі квіти, навіть навпомацки не зрозуміти, що то за абсолютно натуральний тонкошкірий і соковитий виноград на інших. Втім, будівельним матеріалом іноді можуть слугувати навіть осколки битого посуду, але про це не здогадаєшся без авторського коментаря. Та це лише один з уроків Івана Грабового, який свідчить, що диво, не одухотворене злетом людської фантазії, може мати просту, навіть примітивну природу. Але поки що йдеться лише про суміжний, побічний ефект, що виникає в процесі втілення художником своєї основної ідеї: людина не є вищою за природу, вона лише координатор, помічник, співавтор, що розкриває очі іншим на її велич, красу, таємничість, витонченість.
Ліс для Івана Грабового - а в Криму біля двох тисяч видів дерев, і серед них близько ста - тисячолітніх - це не просто довкілля. Він населений живими істотами зі своїми торсійними полями, з допомогою яких дерева спілкуються поміж собою, впливають на людину, її самопочуття. Так дерева-вампіри (сосна, тополя) забирають у нас негативну енергію, з ними слід вступати в контакт, коли є потреба розрядитися. Рекордсменкою щодо позбавлення від "чорної" енергії вважається осика. Про її властивості можна прочитати навіть в словнику Даля: "На осику замовляють лихоманку і зуби, вирізають з кори трикутник, труть ним ясна до крові і прикладають знову до старого місця. Якщо зводить ноги, кладуть осинове поліно в ноги, а від головних болів - до голови".
Для переважної більшості людей - дуб, а для чверті - береза є рослинами-донорами. В своїй книзі "Друїдотерапія" Іван Грабовий наголошує на великому значенні, яке має спілкування людини зі "своїм" деревом, що відповідає її дню народження. Містяться там дані і про "чудодійні", "святі" дерева, оспівані в сказаннях та літературі.
- Якби ви побували в моїй майстерні вночі, то довідалися б, що ялівець, який ріс на території Нового Світу, о 3-й годині ночі виділяє сильні пахощі, - розповідає Іван Іванович. - Життя дерева, як і людини, не закінчується разом з її, здавалося б, смертю. Зрубане дерево, що стало меблями чи посудом, може продовжувати працювати на людину, тому дуже важливо, як ми меблюємо свої кімнати, де розташоване робоче місце.
Саме на таких засадах і побудована творча праця І. Грабового як різьбяра, або ж просто людини, що має вмілі руки й проникливий погляд, коли він допомагає відвідувачам виставки побачити красу, унікальність довколишнього світу, навчитись любити його і цінувати, знаходити нових незрадливих друзів там, де раніше не було кого шукати.
Незважаючи на свою природну скромність і незавидне здоров'я (впав з дерева і "поламався"), Іван Грабовий - людина в Сімферополі досить відома: хтось відвідував його виставку, хтось знає його як викладача Кримського державного інженерно-педагогічного університету, хтось - як активного волонтера Кримського відділення Всеукраїнської організації "Турбота про літніх в Україні", а хтось - як автора багатьох запатентованих винаходів та книг.
Але ось недавно, цілком несподівано для себе, він почав виступати ще й в ролі "главного жалобщика" - так його охрестило керівництво тролейбусного парку, в підвалі гуртожитку якого і розміщується мистецька скарбниця майстра. Розміщується вже понад десять років на умовах взаємної згоди з попереднім керівництвом цього підприємства, яке дозволило "квартирувати" тут І. Грабовому по 2010 рік. Й не лише тому, що захоплювалося його витворами, але й тому, що той вклав в це завалене непотребом і ні для чого іншого не придатне приміщення чималі гроші. В ньому з'явилися раніше відсутні вікна, залізні решітки на них та дверях, освітлення, забетонована підлога - все, чого вимагали служби, відповідальні за експлуатацію підвалу, а також елементарна естетика. Після того, як у відповідь на побажання в черговий раз збільшити орендну плату Іван Іванович ознайомив господарів підвалу з рахунком, що відображав проведену його реконструкцію в грошових знаках, зійшлися на вже згаданому варіанті. Щоправда, спочатку приміщення закріплялося за І. Грабовим безстроково, а цифра 2010 виникла лише через рік. Але вже 20 грудня 2003 року Іван Грабовий одержав не дуже люб'язного листа за підписом директора Кримського державного виробничого підприємства "Кримтролейбус" Володимира Турчанінова з такими рядками: "Требую немедленно освободить помещение. В противном случае мы освободим его без вашего участия". І як законослухняна людина (а закон, зазвичай, на боці тих, в кого влада і сила) Іван Іванович вже почав готуватися до виселення, хоча варіант вимальовувався лише один - виставити свою унікальну колекцію край дороги під зимове небо, та тут прийшли йому на допомогу друзі-волонтери на чолі з керівником цієї організації Іриною Володимировою. Вона підключила до справи заступника міністра праці й соціального захисту, депутата ВР АРК Геннадія Бабаніна, який і став автором цілої низки депутатських звернень до керівників різних гілок кримської влади.
Чітко і конкретно відреагував поки що лише Володимир Турчанінов, оточення якого після емоційного тиску на "жалобщика", відчувши, що "рибка" може зірватися з гачка, спробувало з Іваном Івановичем поторгуватися з максимальною користю для себе. Але вже до Івана Грабового дійшли чутки, що у разі визнання приміщення з колекцією його робіт спеціальною комісією народним музеєм, йому більше не доведеться нікому кланятися. Та й сумління не бентежило майстра, бо вже стало відомо, що звільнити підвал він мусив не ради "спасіння людства", а задля його споювання у ще одному барі. Але ж відремонтував і облагородив І. Грабовий лише шосту частину підвалу, в решті розмістилася б не одна танцювальна зала. Та цікавить формальних господарів лише те, що для переобладнання значних коштів не потребуватиме.
Тому Іван Грабовий вже не почувався таким беззахисним перед обличчям сваволі. До речі, що воно таке, він знає змалку. Його чотирирічного разом з матір'ю-німкенею під час Великої Вітчизняної війни вивезли в Казахстан. Там мати і померла, коли хлопцю було 9 років. На той час присмак сирітства вже був йому дещо знайомий - останні два роки мати постійно перебувала в лікарнях, а батько загинув на війні. Ось так і опинився уродженець Донецької області, де діди його були вільними козаками, в чужому далекому краї. Там після дитячого будинку і будував свою кар'єру.
Та хоч і посміхалося йому іноді життя, все одно вабив ліс. Там перекликається фізичне і містичне, з нього повертався він приголубленим і оновленим, відчуваючи прилив енергії. І здається, нібито це не гілка дуба погладила сивочубу голову, а рідна рука дорогої людини.
Ну а сваволя? В лісі її немає. Це гімн вічній, не нами створеній гармонії.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #15 за 09.04.2004 > Тема "З потоку життя"