Версiя для друку Обговорити в форумi

РОЗМОВА З АНГЕЛОМ
Поговорімо, Ангеле, про світ.
Про світло, до якого пнусь навшпиньки.
Про тих, у кого хліб є на столі,
І тих, які не мають ні шкоринки.

Поговорімо, Ангеле, про зло
І про добро, що всім дає надію,
І про забуте Господом село,
Яке з останніх сил таки жевріє.

Поговорімо, Ангеле, про мир,
І про пітьму, й самотні чорні квіти*.
Чи можуть називатися людьми
Оті, що війни починають в світі?

Поговорімо, Ангеле, про біль,
Про лихо те, яке не зупинити.
Хіба так важко, Ангеле, тобі
Подати руку тим, хто хоче жити?

Поговорімо, Ангеле, удвох
Вночі, тихцем, щоби ніхто не бачив.
Врятуй усіх! А ні, то хоч крило
Підстав для нас наївних та незрячих.

І, може, нас таки почує Бог?!
* з пісні Петра Маги «Чорна квітка» — молоді вдови

ЧАС БУДУВАТИ КРИЇВКИ!
Нам би читати історію
Без політичного гриму.
То зберегли б територію,
Від Закарпаття до Криму.

Ділять Вкраїну між кланами,
Стелять м’якенько… брехнею.
Доля — майданними ранами.
Шлях наш покритий стернею.

Влада хворіє гангреною,
Різати треба наживо.
Стала Вкраїна ареною,
Смерть почала своє жниво.

Сотні складаються в тисячі,
Горе у кожну домівку.
Ми супостатів ще висічем*.
Час будувати криївки!

* тут у значенні - знищимо

***
Не обіцяй вернутися живим.
Цілуй мене і не кажи нічого.
Коли розвіє ангел чорний дим,
Хай шлях в наш дім осяє перемога.

Кажи: ЛЮБЛЮ, а краще промовчи
(Слова пусті у вогняному колі).
Хіба потрібно тисячу причин,
Щоб зрозуміла, що для тебе воля.

Не треба подарунків і прикрас.
Лиши себе малесеньку частину.
І буде Мир, і буде син у нас,
І буде сильна вільна Україна!

Не обіцяй вернутися живим.
Цілуй і йди. І не кажи нічого.
Коли ж застелить землю чорний дим,
Я вимолю життя твоє у Бога!

А ТИ ПОСПИ…
А ти поспи, бо сон зціляє рани.
Іди до гір — напитись з джерела.
Не кожен біль лікують капелани,
Як доля терном до життя вела.

Бо відблиск смерті в’ївся у зіниці,
Забрав з переконань напівтони:
Є правда лиш, тверда, неначе криця,
І є брехня, хоч у рулон верни.

А ти поспи. Рубцюй, що наболіло,
Зціли сім’єю діри у душі.
В шпиталі, брате, підлікують тіло,
А інше — тільки рідні спориші.

КРОК
Лишився крок. Один маленький крок
І я ввійду, дам печиво до чаю.
Та де знайти слова, що мов пісок
Просіялись крізь пальці?
Видихаю…
Хапаюся за простір, та дарма
(Нема землі-опори під ногами).
Один лиш крок. А я стою німа.
Вокзал в очах танцює в ніч кругами:
Шеврони, форма, обриси облич
І очі, що не раз дивились в вічність
(Вони пішли, почувши перший клич,
Де побратими гаснуть, ніби свічі).
Мені ця форма впечена тавром
У саме серце (не зітру довіку).
Об дикий біль точила я перо,
Коли з війни чекала чоловіка.
Що їм казати? Де знайти слова?
Коли й своєму мало що казала,
А слухала й торкалась рукава,
Щоб заспокоїти.
Він брав кресало,
Курив постійно і вглядався в ніч,
Все безпілотник виглядав на небі…
Мій рідний край, мов скирта, у вогні:
Комусь пече, а хтось лиш при потребі
Згадає тих, хто вже поміж зірок,
Хто замість рук отримав вічні крила…
Мені у зал лишався
тільки
крок,
Та я його безсила
не зробила.
08.07.2017 Вокзал Дніпро

***
Я знову впав (відкинула ударна),
Та я повзу. Повзу з останніх сил.
Тягну Миколу (розумію, марно).
Бентежу ніч:
«Чи ж Господи єси?»
А Ушатай відмовився тікати.
Так і лишився просто під вогнем:
«Втомився я.
Втомився, чуєш, брате?
Судилась смерть — ніде не обмине».
У бліндажі, зіщулившись, Паяльник
Сидить безкровно-білий край стіни.
Листівку тисне.
Синову.
Вітальну.
Промінчик світла
посеред війни.
А потім тиша.
Та, що в душу лезом.
На одиночних розряджу АК.
Летять круки мінорно на імпрезу.
А десь удома ждуть від нас дзвінка.

***
Мамо, купи мені ляльку
В платтячку в білий горошок.
Я їй повішу медальку:
Татко у мене хороший.
Тільки уже третє літо
Він на війні
на роботі.
Мамо, вдягни татків кітель —
Хай для нас заздрять всі тьоті.

Знову у телеку дяді
Про перемир’я казали.
Може, нас тато насправді
Досі вже жде на вокзалі?
Мамо, побігли скоріше…
А, може, швидше трамваєм?
Неню, ти снігу біліша…
Що?
Там ніхто не чекає?

Мамо, чом сльози солоні?
Чом тобі сонечко меркне?
Сяє в долонях у доні
Орден
«За мужність».
Посмертно.

КОЛИСКОВА ДЛЯ СИНА
Що тобі сниться, сину,
Доки воює тато?
Може свята година,
Як він вертає в хату?
Мама—весна. Щаслива!
Усміх, як сонце, ллється.
Чи як дідівська слива
Від аметистів гнеться?
Може, як по калюжах
Голі лопочуть п’яти?
Чи очі тих, байдужих?
(Що їм когось розп’ясти?)
Може, слизька дорога:
Танки, АК, гармати?
Чи в сні благаєш Бога,
Щоб повернувся тато?

Люлі, моя дитино,
Спи, набирайся сили.
Ми не горох під тином:
Час розправляти крила.
Час воєдино стати:
Досить ховатись в тіні.
Краще вже рев гармати,
Аніж страхи постійні.
Скоро стечуть в минуле
Дні без сім’ї (в окопі).
Спи, мій синочу, люлі —
Я бережу твій спокій.

ЗБИРАЛИ ВАНТАЖ…
Збирали вантаж для Авдіївки діти.
Хтось банку варення, хтось сала приніс.
Дитяча душа ще не має лімітів:
Улюблену ляльку давала без сліз
Дівчатко-кульбабка:
«Це все, що я маю.
Ця лялька-красуня мені, мов сестра.
Із нею щоночі я вмить засинаю,
Як поруч вона, забуваю про страх.
Та я підросла.
Не боюся нічого.
І спати у ліжечку можу сама.
А діткам там
страшно,
бо з неба нічного
Розпечені зорі жбурляє зима
Крізь стіни і вікна у кожну хатину…
Там світла і сонця,
Дитинства нема.
Та ви передайте, що кожна дитина
Благає Ісуса, щоб зникла війна».
Збирали вантаж…
Що було у коморі
Приносили
з різних куточків села.
Ділилися щиро, щоб тим, в кого горе,
Привезти надію і трішки тепла.

ІЛОВАЙСЬКА САМОТА
(Музика та виконання В’ячеслава Купрієнка)
Застелю я вкотре постіль самотою,
Та в їдке безсоння загорнусь, як в шаль:
Ні живим,
Ні мертвим
Ти не вийшов з бою…
Десь блукає зникла без вісті душа.
Іловайський серпень
Капав з неба воском,
Фарбував колосся
Кров’яним дощем.
Невідомість щедро посріблила коси,
Поселила в домі невимовний щем.
Не вдова…
Не жінка…
Не коханка…
Відьма!
Загнана вовчиця,
Хрипла від виття.
Ночі з самотою.
Дні, немов у фільмах, —
Осторонь дивлюся на своє життя.
Син вже не питає.
Син уже не плаче.
Він уже дорослий.
Завтра першачок.
Тільки погляд в нього
Став прогірклий, наче
Біль ввігнав у нього сотні голочок.
…Знову серпень сипле яблука й снаряди.
Із собою поруч знов кладу я біль.
Що нам тії смерчі, урагани, гради? —
Я у смерть не вірю,
Вірю лиш тобі!

ДО СКОНУ
У неї в кімнаті свічки та ікони.
У неї в душі розперезаний біль:
Вона ж обіцяла з ним бути до скону.
Не Богу.
Не людям.
Собі.
Четверту добу ні дзвінка, ні надії.
Вже й стіни роздерла і душу дотла.
Та хоч би заснути!
Надворі сіріє…
Мовчать соловейки —
Війна!
…В коліна погрузлий в донецьке болото
Між виразок рваних на тілі землі —
Коханий стоїть перед «русским оплотом»
І снайпер
Навпроти
В імлі.
Вже палець торкає курок, як пір’їну —
Мов демон із пекла, вилазить патрон.
Коханий, — гукнула.
Упав на коліна.
О Боже!
Прокинулась.
Сон!
Змивала сновиддя святою водою,
Молитвою й світлом спасалась від тьми.
Густішали хмари: бабуся з косою
Гуляла жнива між людьми.
…Розсерджені кулі літали, мов бджоли,
Впивалися жалами смерті у плоть.
Нечистий затіяв тут матч з градоболу:
Та в нас на воротах
Господь.
Копали окопи — розмітку на полі,
І жарти крізь зуби:
Могила чи ні?
Спізнилась на мить — пролетів «град» над полем
І жито
Згоріло
На пні.
Відкинуло милого вбік, наче скалку.
Стелило на нього довічний покров.
Стогнав під землею:
— Наталко… Наталко…
Дістала.
Проснулася.
Кров
Змішалась на пальцях з іржавим болотом…
А може то просто кармінне вино?
Палила свічки…
Душу…
Спогади…
Фото…
Ударила птаха в вікно
І світ потьмянів, закрутивсь під ногами…
А в нього негода: гримить «ураган»,
Свистять міномети у ніч батогами…
Бліндаж був, а зараз
Курган.
Прикрила собою. В окопі широкім
Впивались єднанням холонучих рук:
Він в небо — Героєм. Уніч, ніби кроки,
Стихав
її серденька
стук…

Вона ж обіцяла любити до скону…

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 09.02.2018 > Тема "Душі криниця"