Версiя для друку Обговорити в форумi

 Українська народна казка

Зосталися три брати сиротами - ані батька, ані неньки. І дома нема нічого - ані хазяйства, ані хати. Пішли вони втрьох найматися. Ідуть та й думають: «Коли б натрапити на доброго хазяїна!»
 Аж іде дід старий-старий, борода довга біла.
 - Куди це ви, дітки, йдете?
 А вони кажуть:
 - Найматися.
 - Хіба у вас свого хазяйства нема?
 - Нема, - кажуть. - Якби до доброго чоловіка в найми попасти, то ми б йому по правді робили, по щирості слухалися і за рідного батька мали б.
 Дід і каже:
 - Добре! Коли так, то будьте ви мені сини, а я вам - батько. Слухайтесь мене, то я з вас людей пороблю, навчу, як жити, як з правдою не розминатися.
 Згодилися брати та й пішли за тим дідом. Ідуть темними лісами, широкими полями... Ідуть та й ідуть, коли бачать - аж стоїть у вишневому садку хатка чепурна, біленька, квітками обсаджена. Вибігає з хати дівчина, така гарна, що сама як та квіточка. Глянув на неї старший брат та й каже:
 - Коли б мені цю дівчину посватати, та щоб були в мене воли та корови! 
 А дід-батько й каже:
 - Добре, ходім сватати! Буде тобі дівчина, будуть у тебе воли та корови! Живи щасливо, та тільки за прав-ду не забувай!
 Пішли вони, висватали ту дівчину, відгуляли весілля. Став старший брат хазяїном і в тій хаті жити зостався.
 Ідуть вони далі - вже втрьох. Коли знову стоїть хата, а коло неї млин і ставок. І дівчина гарна щось робить коло хати - така працьовита. Підстарший* брат тільки глянув та й каже:
 - Коли б мені ту дівчину за себе взяти! Та ще млин і ставок мені, то я б у млині сидів та й хліб мав би, поки мого й віку.
 А дід-батько й каже:
 - Добре, синку, так і буде!
 Пішли вони в ту хату, посватали ту дівчину, відгуляли весілля. І зостався підстарший брат з молодицею в тій хаті жити.
 Тоді й каже дід-батько:
 - Ну, синку, тепер живи щасливо, тільки гляди, за правду ніколи не забувай!
 Та й пішли собі вже вдвох: дід-батько та найменший син. Ідуть, коли бачать - хатка вбога* стоїть, і дівчина виходить з хатки, та така гарна-гарнесенька, як зірочка ясна, а вбога така, що лата на латі. Найменший брат і каже:
 - Коли б мені з цією дівчиною одружитися, то робили б ми, і хліб у нас був би. Не забули б ми і про вбогих людей: самі їли б і людей наділяли.
 Дід-батько й каже:
 - Добре, синку, так і буде. Гляди ж тільки правди не забувай!
 Оженив і цього та й пішов собі по світах.
 А три брати живуть.
 Старший так забагатів, що вже будинки собі помурував, червінці* складає та тільки про те й думає, як би йому тих червінців найбільше постягати. А щоб убогому чоловікові допомогти, того й не згадує - дуже скупий став!
 Підстарший брат теж забагатів. Уже на нього наймити роблять, а сам він тільки лежить, їсть, п’є та накази дає.
 Найменший так собі живе: коли що дома є, то й з людьми поділиться, а як нема, то й так перебуде.
 Ото пішов дід-батько по світах...
 Пішов, ходив собі, а тоді вертається - подивитися, як-то його сини живуть та чи з правдою не розминаються.
 Приходить до найстаршого, наче старець* убогий, кланяється:
 - Якби ваша ласка подати мені милостині!
 А той каже:
 - Ге, не такий ти вже старий! Схочеш, то заробиш. Я сам недавно на ноги зіп’явся. Оддай жебракові, то собі нічого не лишиться!
 А в нього добра стільки, що страх: будинки муровані, стоги*, стодоли*, комори добра повні, гроші... А милостині не дав!..
 Пішов той дід. Відійшов так, може, з верству*, став, оглянувся назад на ту господу та на те добро - так усе добро й запалало.
 Пішов він тоді до підстаршого брата. Приходить, а в того і млин, і ставок, і хазяйство гарне. І сам він у млині сидить. От дід уклонився низенько та й каже йому:
 - Дай, чоловіче добрий, хоч трошки борошна: я вбогий чоловік, крихти в роті сьогодні не мав.
 - Шкода, - каже той, - я ще й собі не намолов. Багато вас тут таких тиняється. Чужих злиднів не наситиш.
 Пішов дід. Відійшов трохи, оглянувся - так і охопило той млин полум’ям.
 Приходить дід до найменшого брата. А той живе вбого, хатка невелика, зате чистенька.
 - Дайте, - каже дід, - хоч шматочок хліба!
 А той чоловік йому:
 - Ідіть, дідусю, в хату - там вас нагодують і з собою дадуть.
 Приходить дід у хату. Жінка як глянула на нього, що він такий обідраний, обшарпаний, пожаліла його. Пішла в комору, винесла штани, сорочку дала йому. Надів він. Та як надівав, вона глянула, аж у нього на грудях така рана велика, така страшна!.. Посадили вони старого за стіл, нагодували, напоїли... А тоді чоловік і питається:
 - Скажіть мені, дідусю, з чого це у вас рана така на грудях?
 - А це, - каже, - така в мене рана, що від неї мені скоро смерть буде. Тільки мені день і зосталося жити на цьому світі.
 - Ото лихо! - скрикнула жінка. - І нема на неї ніяких ліків?
 - Є, - відповів дід, - та тільки лихо - ніхто тих ліків не дасть, хоч кожен може.
 Тоді чоловік:
 - Чому ж не дати? Аби міг! Кажіть які!
 - Та такі, - каже дід, - як хазяїн сам візьме підпалить свою хату та все його добро згорить, а тоді взяти попелу та й засипати мені рану, то рана так і загоїться. Та хіба ж є такий чоловік?
 Замислився найменший брат. Довго думав, а тоді до жінки:
 - А як, жінко, думаєш?
 - Та так, - каже жінка, - що ми хату вдруге наживемо, а добрий чоловік як умре, то вже йому другого життя не буде.
 - Ну, коли так, - каже чоловік, - то винось дітей з хати.
 Повиносили вони дітей, самі повиходили... Глянув чоловік на хату - жалко йому свого добра! А людини ще жалкіше! Взяв та й підпалив. Так ураз вона полум’ям і взялася - де й ділася...
 А замість неї враз постала інша хата, така гарна та пишна.
 А дід стоїть та тільки всміхається.
 - Бачу, - каже, - сину, що з вас трьох тільки ти не розминувся з правдою. Живи ж щасливо!
 Тут відразу пізнав чоловік свого названого батька. Кинувся до нього, аж його вже нема. То вони й дітям про нього розповіли і по правді жити вчили. З людьми ділитися, вбогих не цуратися, старших шанувати.
 - Може, дід-батько ще до нас прийде? - питаються діти.
 - Може, й прийде.

 СЛОВНИЧОК НЕЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ,
 позначених у тексті зірочками:
 підстарший - за віком найближчий до старшого, наступний за старшим;
 вбога - бідна;
 червінець - золота монета;
 старець - те саме, що жебрак;
 стіг - щільно укладена велика купа сіна, соломи, снопів, хліба;
 стодола - будівля для зберігання снопів, сіна тощо;
 верства - давня назва міри великих віддалей (більше кілометра).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 14.05.2004 > Тема ""Джерельце""