Версiя для друку Обговорити в форумi

Романишин Ольга Володимирівна народилася та виросла в мальовничому прикарпатському місті Долина Івано–Франківської області. Перші спроби пера відбулись у шестирічному віці та були поштовхом до того, щоби Слово стало невід’ємною частиною життя. Після майже п’ятилітньої «непублічності» та писання «в стіл» нещодавно повернулася до творчості.
В 2006 році переїхала до Львова, після вступу до медичного університету, де мешкає й сьогодні. Лікарка, фрілансерка, громадська діячка. Членкиня львівської мистецької спілки «АБО», членкиня луцького літературно–мистецького об’єднання «Без меж». Лавреатка IV Всеукраїнського літературного конкурсу імені Леся Мартовича у номінації «Поезія» (добірки).
Співає, грає на фортепіано, збирала фольклор, зокрема народнопісенну творчість. Пише вірші та коротку прозу. Друкувалась у регіональних газетах та журналах, багатьох колективних літературно–художніх виданнях (альманахах). Готує до видання дебютну поетичну збірку.
Письменниці близький Григір Тютюнник з його кредо: «...З любові і муки народжується письменник — іншого шляху у нього нема».

Ольга РОМАНИШИН

***
Між персами повіяло весною,
На родимку відгукувались руки.
Сукно рапаве мліло підо мною —
Вичитувала плоттю стародруки.
Дрібні пацьорки сипались донизу,
Від доторків розплавилося тіло,
Вустами до вогню підкинув хмизу —
Зумисне, рвійно, вперто, ошаліло...
Горіла Троя, падав Вавилон,
Нитки свої змотала Аріадна,
Пошерхлих губ застиглий цинамон
Обпік любов’ю, що неждано владна.

***
Спалила невідправлені листи —
І спогади лишилися без шапки.
Здавалося, зруйновано мости,
Життя натомість ставило три крапки.
Дмухнув через фіранку солодкаво,
Врізаючись ув очі, вітерець,
Вдогін минуле шваркнуло гаркаво,
На пам’ятку тавруючи рубець.
Але хотілось поцілунків сонця
І лоскоту оголених бажань,
Затиснутих у міченій долоньці,
Щоби і їх не затягнула твань.
Запам’ятай мене такою, як учора.
П’янезна ніч волоче тамбурин.
Нездужаю?! Та це я щастям хвора —
Від нього не придумали вакцин!

Спасибі...

Спасибі за день, моя люба неволе, —
Розв’язаних крил ти мені не дала...
Котилось, котилось перекотиполе,
Наповнена мрія торкалась чола, —
Губами зігріла, розтерзано–голе...

Спасибі за терен, моє сьогодення,
Бо завтрашній день обіцяє любов.
Напам’ять завчила суворості ймення
І ледь не покрилась гранітами знов,
Якби не росло в лабузинні натхнення...

Спасибі, любове, за зцілену душу!
Вовтузиться в клітці загублене зло,
Без нього свій камінь упевнено зрушу,
Котитиму вгору під Боже крило,
Бо слова свого я дотриматись мушу.

Спасибі, недоле, мене ти навчила,
Що можу, що вмію, що досі жива.
Я дякую щиро за спутані* крила,
Бо зброєю стали стражденні слова,
В яких моя міць, моя мудрість і сила...
*у даному випадку зв’язані

***
Ллються цикутні вина, світ повернув навспак.
Серед чужих — прогіркла... Думалося, близькі...
Тріснув натроє погар*: збіг чи мольфара знак?!
Кличуть плаї до тебе, звивисті та вузькі...
Межи зчужінь — оаза. Падоньку, гоже як!
В серце твоє вростаю. (Жаско повісти: «Мій!»).
Прошелестіло поруч: «Далі одній — ніяк!»..
Яблука ще зелені, у сповиточку — Змій...
Досвіток обережно крає надвоє гріх,
В кавовій гущі — ладо*. Сниться чи наяву?!
Млію од поцілунку, стрімко земля з–під ніг:
Ябком черленощоким бухнула у траву...
*погар — кубок, келих
*ладо — коханий, любий

***
Насіяла крізь сито зоряниць —
Ряхтять дрібні на срібному тарелі...
За обрієм у статусі блудниць
Гранатові блаженствують морелі,
Пригублюють нахабними вустами
Наге плече скуйовдженої ночі;
Комети гримають у марево хвостами,
Пливуть над степом видив поторочі...
Старанно решетую зорепади:
Я сню тобою — зовсім не марниця!..
Півмісяць озирнувся з балюстради —
Й на тацю впала благосна зірниця.

***
Креше польку шпакувате серце,
Звіробійно стерпнула десниця,
Видивляю очі не в люстерце —
Відтепер сама собі в’язниця...
Ще б хоч трохи дихати тобою,
Ще хвилини б три чи цілих п’ять.
Підставляю серденько різьбою:
Механізми знову жебонять...
Чуєш? Вільна, вільна в несвободі:
Півжиття по колу і назад...
Не вдалось згоріти в осолоді —
Замигтіли тисячі лампад...
Півжиття блудила, а сьогодні
Йду навстріч тобі і йтиму знов.
Усміхнулись вкотре первородні:
Наймудріша все–таки любов!

Дівчинка

Сни не приходять: ні чорні, ні білі, ні сизі.
Здвоєні сумніви, куці слова, молитви...
Як воно, люба, живеться у світі «сюрпризів»?
Кинули в море? Рятуйся, горлань, допливи!
Колесо вертиться, тенькнуло в грудях надважко,
Духи стоусті чеканять по колу псалми,
Ти уявила себе не дівчам, а сліпою мурашкою,
Губи повітря розрізали: «Боже, прийми!»...
Небо пооране: рівчик лягає за рівчиком,
Сни восьмиколірні сіє розпатланий день.
Ти загадала бажання, сполохана дівчинко?
Збудеться, рідна. Повірити треба лишень!..

***
Пластмасові люди, серця — каменюки,
Неонові душі старцюють за хліб.
Довкола вендета, у приймах — онуки...
На Марс полетіли ракети, джмелі...
Зміїна отрута у дзбанку — до краю:
Частує сусідка домашніх щодень.
Остання смерека у лісі — зрубаю,
Іван у полоні, в Оксани — мігрень...
Лелеки до Африки, Люба — до Риму:
Здала у оренду паї, сіножать...
Поцілили «Гради» в крило Серафиму:
Людці не помітили — солодко сплять...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 27.04.2018 > Тема "Душі криниця"