Версiя для друку Обговорити в форумi

ПРОЗА ЖИТТЯ…

Не випадково пригадала я нещодавно про цю «майже повість» - таке дав визначення автор своєму творові. Події якраз в ці дні відбувалися - перед зеленими святками. Трохи про автора, мого земляка з Київщини Віктора Олександровича Міняйла. Наступного року йому виповниться 100 років (з 1919 року). Народився в Попільнянському районі Житомирської області, але дитинство і юність пройшли в селі Городище - Пустоварівка Володарського району Київщини. В 1939 році закінчив Київський залізнично-будівельний технікум. Перші публікації появилися в 1938 році. В 1996 за роман "Вічний Іван" отримав Національну премію імені Т. Шевченка, ще нагороджений був республіканською премією ім. А. Головка та Білоцерківською міською ім. І. Нечуй-Левицького.
Колись я зацікавилася письменниками - уродженцями нашого Володарського району, бо ж тривалий час мешкала за межами України і багато чого пропустила з літературного краєзнавства. Коли натрапила в Інтернеті на Віктора Олександровича, то не змогла нічого знайти, щоб прочитати. Та якось на автовокзалі в Луганську зайшла в "Букініст" і серед небагатьох видань українською мовою знайшла книгу Віктора Міняйла "Дзеркальний короп" 1968 року, видавництво "Дніпро". Зраділа! А ще стало прикро, що в той час, коли вийшла книга, я ще навчалася в школі (а книга ж вже не перша була), а в школі - не те що нічого й не вчили, а й не чули про такого письменника. Ось знайшла в «Українській літературній газеті» за листопад 2017 року про нього невеличку статтю з нагоди дня народження  http://litgazeta.com.ua/articles/slovo-pro-zemlyaka-slavnogo-kozaka-viktora-minyajla/
Пропоную увазі читачів оцю «майже повість» мого земляка Віктора Олександровича Міняйла. Почитайте, в таких майстрів слова вчитися треба! Впевнена, що отримаєте задоволення.
Галина Литовченко, письменниця
Бахчисарайський р-н

Віктор МІНЯЙЛО
СКАЖЕНА МОЛОДИЦЯ І ЧОРНИЙ КІТ
(Майже повість)

І. З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЧОРНИЙ КІТ
Пригода ця сталася у невеличкому селі біля тихої Росі, де понад берегами гаї та сіро-рожеві скелі, а вночі зірок удвічі більше, ніж в навколишньому світі, бо все нічне небо друкується в другому примірникові – на тихому плесі ріки.
Марно, друзі, заперечувати, що чорні коти приносять лихо.
Історія з чорним котом сколихнула весь район.
Через нього мало не позбувся посади дільничний інспектор міліції, а в лікарні ніде було яблукові впасти від напливу хворих.
А був цей кіт лискучий, поважний і ледачий.
Хоч його хазяйка Марина Холод була натура гаряча й діяльна, кіт ніколи не втрачав доброго гумору, мало втручався в господарчі турботи своєї господині, за винятком випадків, коли йому з власної ініціативи щастило позлизувати вершки в глечиках. А що його за це нещадно карали, то він поступово втратив усяке бажання зачіпати навіть мишей.
Він вилежувався на всіх теплих місцях, лащився до гостей, терся вусами об їх чоботи, описував навколо ніг вісімку.
За покликанням він був завзятий мисливець – і його очі з темними ромбиками зіниць палали зеленими вогнями, коли скрадаючись по дереву й ворушачи щелепами, чатував на горобця. Полював він і пухнастих курчат, і ця пристрасть була причиною його каліцтва – зловмисники вкоротили йому хвоста.
Отой чорний кіт проявляв ще й інші здібності, і головну з них помітив землемір, що мешкав якось на квартирі в Марини Холод. Землемір любив кота, садовив його на коліна, від чого той мотав головою і щулив вуха, пригощав його ковбаскою і якось, коли був напідпитку, сказав йому по-приятельському:
- Між н-нами, г-голубчику н-нема різниці. Ти – б-бродяга, і я т-такий самий, я накладаю план на координатах, а ти – по кутках…
Отож жив собі чорний кіт у своєї господині Марини Холод, а скорочено – в Гуркової Маринки, жив, товстів і бродив по світу, м’яко ступаючи лапками і гидливо обтрушуючи їх, коли на дворі була грязюка.
Кіт бродив…

ІІ. ГУРКОВА МАРИНКА
В історії з чорним котом найвизначніша дійова особа – Марина Холод.
Була вона невеличка на зріст, із засуканими, як до бійки, рукавами, а очі голубі та невинні, як у Христової нареченої.
А що вже в’їдлива! Гурій, або Гурко, як кликали на селі, покійний її чоловік, казав було їй:
- Якби тебе, серце, замість Сірка на прив’язь посадити, то й цеп погризла б!
А жили вони з Маринкою так: то любляться, як молодята, то б’ються, як біля млину перед великоднем. Маринка діймала Гурка нігтями та зубами, а той її – чим доведеться. Коли ж помиряться, робляться ніжні, мов уперше знайшли одне одного на роздоріжжях життя. Чути було вночі:
- Любко мій! Здавалося, помру без тебе… Спасибі ж тобі, Гурцю, що ти мене взяв!
- Спасибі тобі, Маринцю, що за мене пішла…
Цілувалися, як в пору першого хмільного кохання.
А від цих поцілунків дедалі тісніш ставало в хаті.
Наприкінці війни Гурія мобілізували до армії, і він, прощаючись, гірко пожартував:
- Отам я, мабуть, тільки і спочину від тебе, серденько.
Ну й було ж йому тоді!
Навіть після того, як стало відомо, що Гурій загинув, не забула Маринка тяжкої кривди, що зазнала буцімто від нього, і вже як яка невдача, зичила йому всіляких мук і на тому світі.
- Щоб на тобі чорти смолу возили, паразите, як оце запріг мене на все життя без підпряжки!
Коли додати до цього ще плаксиві інтонації, з якими виголошувались ці філіппіки, то стане ясно, чому все село боялося Маринки, як лихої повітри.

ІІІ. ВІД МАРИНКИ ДО ЇЇ НАЩАДКІВ
Від села до села естафетою бабусь, відданих у незапам’ятні часи в описуване село, кумів та дядин, троюрідних сестер та інших кревних родичів, переносились бувальщини про Маринчине житіє, і з вуст у вуста переходила її енергійна, круто посолена мова.
В запеклих і безконечних сварках із сусідами Маринка іноді обходилась і без мови. Тоді вклонялась вона в протилежний од співбесідника бік так неприкрито відверто, що сусіди плювалися і перші залишали поле бою.
Такими ж нещасними почували себе і голови колгоспу та сільради.
Вона одержувала пенсію на утримання трьох неповнолітніх дітей, допомагав і колгосп, працювала в колгоспі дочка Маруся, вряди-годи виходила на роботу і сама Маринка, та все їй здавалося мало.
Чорною бурею прокочувалась по коридорах райвиконкому, сіяла жах і розгублення: і співробітники, загіпнотизовані виразом «вдова воїна», замість того, щоб викликати міліціонера і вгамувати скандалістку, йшли їй на всі поступки, створювали невиправдані привілеї, образливі для інших жінок в її становищі.
Де ж їм було знати, що того воїна, ім’ям якого грюкала по столах, вона проклинала і живого і мертвого!
Нагнавши страху на ближніх, Маринка почувала себе, ну їй-богу ж, княгинею.
Ну хто заборонить їй гнати самогон, коли сам голова райвиконкому побоюється її?
Зайшов якось дільничний інспектор міліції. Маринка якраз відставляла повну пляшку від трубки, з якої по обривку мотузочка, вигинаючись, бичачою цівкою витікав самогон.
Вона одразу ж накрила міліціонера мокрим рядном:
- А-а, паразите, довго я тебе чекала! Ану вдар! Ану вдар, кажу тобі!.. Бачиш, прийшов лякати бідолашну вдову! А хліба моїм дітям приніс? Мій Гурко голову поклав, щоб він був пропав, як оце покинув мене на глум, а ти пику наїв! Може я цим самогоном дітей харчую, іроде!
Міліціонер спробував було сісти до столу, щоб скласти протокола, та Маринка грюкнула об стіл макітрою з помиями і облила всі його папери.
- Хе! Прийшов писати! А папір від прокурора маєш? А закон знаєш? Либонь, думав, що поставлю пляшку та ще й яєшню засмажу? А кольки не хочеш?! – кричала вона, уперши ліву руку в бік, а правою розмахуючи перед обличчям отетерілого міліціонера.
 - Сказись ти, бабо, з своєю пляшкою та своєю яєшнею! – з серцем сказав інспектор, збираючи в папку облиті помиями папери. – Хай на тебе сам сатана протокол складає! З мене досить того, що я тебе побачив! – і, обтрушуючи мундира, мов повисли на нім реп’яхи її лихослів’я, прожогом вилетів із хати.
Так і махнули на неї рукою.
І тяглися п’яниці до Маринчиної хати, переступали з ноги на ногу і ворушили борлаками, поки Маринка наливала з четвертини в пляшку, одержували в обидві руки і кидали на мисник карбованець.
- Під полу, під полу! – погукувала Маринка, киваючи на посудину. – Не боюсь нікого, крім бога одного, та ворогів треба остерігатися. Бож-же ти мій, скільки в мене тих ворогів!
А їх у Маринки було чимало… Коли б дотримуватися її критеріїв у визначенні ворогів, то до них потрапила б і її дочка Маруся.
Зовні дівчина була схожа на покійного батька – середнього зросту, струнка, і що вражало в ній – була русокоса, а очі циганські – жагучо-карі.
Від матері в деякій мірі успадкувала Марусина оту рухливість і яз… чшш! – не будемо продовжувати, поки не вийде заміж…
Отож часто між Марусею та її матір’ю точилася війна з приводу материної підпільної діяльності.
- Облиште, кажу, варити бурду! Я комсомолка – зрозумійте ви це. Мені вже проходу не дають. Вже й на зборах проробляли.
- Наплювати мені на твої збори! Яйце вчить курку, як просо дзьобати. Та я, трясця твоїй свиноматері, як провчу тебе за коси!
- Спробуйте! – колюче поглядала Маруся на матір і ворушила плечима.
Стиснувши губи, мати і дочка намагалися вбити одна одну поглядом.
Хоч до бійки й не доходило, троє хлопців, Марусиних менших братів, похитуючись на розставлених ногах, чекали справжнього видовища.
- Киш із хати, чортові хвости! – тупала на них Маринка.
От ми ввели в розповідь і Марусю. А про менших вже не буде мови, – хай підростуть.

ІV. ЩЕ РАЗ ПРО КОТА
А чорний кіт бродив по світові. Вранці вихиляючись, входив у вузько прочинені двері, нюхав по всіх кутках і докірливо дивився в вічі хазяям. Вигинав спину дугою і наїжачував шерсть, коли в хату, непрошений, заходив пес. Махав хвостом, коли пса виганяли; заспокоївшись, рожевим язичком зосереджено хлебтав молоко з черепочка, а далі робив ось що:
Підходив до ослона, що стояв біля плити, сідав і простягав хвоста. А потім, молитовно звівши очі, безшумно і невловимо стрибав на ослін, звідти на плиту, а потім на піч і муркотів щось до себе, – хто його зрозуміє, – мур-р, мур-р, мур-р…

V. ЗАПАРИЛА
- Наступної неділі в нас зелені святки, – сказала Маринка до дочки. – І в неділю якраз сповняється тобі вісімнадцяте літо. Бож-же ти мій, яку дівку викохала, хоч бери та зразу розплітай косу! Ти б уже, Манько, і жениха приглянула б… Он які є хазяйські сини. Сам Тиміш Мельник на тебе око кидає. Знаю, знаю…
- Відчепіться ви зі своїми женихами! – почервоніла Маруся. – Та ще Тиміш! Від нього слова ніколи не почуєш. У млині вже й ночував би. Це мені жених – «ти мовчи, а я послухаю…»
- Дурна! Він тобі й борошенця, він тобі й крупички, й олійки на млинці. Та й мати стара, от-от перекинеться…
- Одчепіться, сказала вам раз, і два, і три. Доки вечірню школу не закінчу, геть і не нагадуйте мені про заміж!
- Ну, вже яка гаряча! А іменини справлю. Покличу родичів та ще й людей потрібних. Ну от секретаря сільради товариша Швиденького, щоб, бува, коли міліції не привів, дядька Харитона, фуражира – може коли соломи урву, ну й того ж Тимоша, познайомитесь…
- Ну, я пішла! – сердито сказала Маруся і хряпнула дверима.
Того ж дня Маринка розвела запарку з борошна в теплій воді, такій, знаєте, як на печі, коли думаєте там спати; майстерною рукою розім’яла в розчині пачку дріжжів, поплескала рукою по цьому всьому, як по задку дитини – щоб добре було і слухняне росло. Потрушуючи за ріжки, витрусила туди чималий клумак заробленого Марусею цукру, розколотила качалкою, аж тоненько запищала піна, вмочила пальця й лизнула.
- Добра буде горілочка, хоч хто вип’є, а вирячить очі, як рак. Добра буде, добра! І де її посадити? – запитала сама себе Маринка, взявшись пальцями за підборіддя. – Мабуть, коло плити…
 Вона одставила від плити ослона, навалилась усім тілом на діжку з брагою і прикотила її на звільнене місце. Накрила легенькою шматинкою і витерла руки фартухом. Потім задерла догори і набік голову, розплутала косу і, тримаючи шпильки в зубах, закрутила її знову.
Напнулася хусткою і сказала:
- До ладу.

VІ. СОН ЛІТНЬОЇ НОЧІ.
Зморилася Маринка за день від тих трудів.
Довго сиділа коло столу й позіхала, чекала Марусю з клубу.
Кидала з нудьги на карти – випадало якесь чортовиння.
Клята дівка, вже дванадцята, а за нею і пес не бреше. Ну, бігай, бігай, заручишся з лихою славою. Вір чи не вір, а за ворітьми поговір.
У кухні стало душно, як у лазні. Всі двері були відчинені навстіж. Маринка ще довго безцільно і сонно вешталась по хаті, мов снувала тонку основу сну. Потім хукнула на лампове скло. Знеможено сіла на ліжко, помахом ніг скинула калоші, в яких ходила в хаті набосоніж, і, зігнувшись у поясниці, важким тягарем закинула ноги на ліжко.
- Х-ха! – видихнула й одразу ж заснула.
Чи довго вона спала, чи мало, тільки приснився їй химерний сон. Ніби щось без обличчя, без кольору, розпливчасте і безтілесне, ввійшло в хату, зупинилося десь між сном і дійсністю, стоїть – чекає.
А потім враз, як заверещить, як занявкає!
- Брись, щоб ти здох! – гукнула Маринка, повернувшись на другий бік і знову заснула.

VІІ. КЛОПОТУ-КЛОПОТУ…
І де її щодня носить, бісову Маньку? За тим колгоспом, скоро хати відцурається. А тут попіл з плити вибирати, принести корито з трубкою, щоб напохваті все було, скриню з кімнати винести. Та мало чого ще треба зробити. Хоча б гостей запросити, родичів. Тимофія з матір’ю, а особливо товариша Швиденького. А він же чоловік освічений, так зразу й не втрапиш. Скаже тобі: «Формально й фактично я при виконанні службових обов’язків» – і почне гризти ручку.
І ще брагу треба не прогавити. Запарка шумить, як в животі від кисляку, так і дивись – нарветься міліція, тоді сиди анічичирк, і замість горілки – оцет. Ах ти, господи! Клопоту, клопоту…
А кіт бродив.

VІІІ. ЗНОВУ КЛОПІТ
- Манько! До чого б це приснилося мені, ніби в мене на голові бігали миші? Бігають і кубляться. Як вересну вночі! – оповідала Маринка, звісивши ноги з постелі.
- Від чого ж - від клопоту, - сердито відповіла дівчина.
- Ой ні! Від клопоту в мене в голові свербить. Кіт ледачий, - зітхнула Маринка, – в нім вся причина, що миші вже й снитися почали. Щось я його третій день не бачу. Щоб сказати, собаки загнали, то далі першого дерева не заженуть, пошипить там трохи та й зліза. І куди він запропастився?
- Така втрата! – похитала головою Маруся. – Інші заклопотані, щоб буряки не стекли, а у вас кіт з голови не виходить.
- Моє добро, мій і клопіт. Я скоріш усе село перетрушу, а кота знайду. Ну вже й дістанеться тій личині, що зачинила мого кота в коморі! Ой боюсь я, що Данило Шпак з нього вже комір шиє. Та?.. А може бути. Цей живодер всіх чорних котів зведе з білого світу. Ось піду я до нього, допитаюсь. Ну вже краще петля йому шию грітиме, аніж комір з мого кота. О, вже не буде йому мало!
Маринка хутенько вдяглася і, не зважаючи на ранню пору, побігла до Данила трусити кота.
Данило Шпак, підстаркуватий вже холостяк, з головою, що формою нагадувала диню, мешкав у бездітної вдови, і, як подейкували на селі, користувався в неї не тільки квартирою.
Був він, як казали місцеві жартівники, «інвалід четвертої групи», а насправді дужий дядько з руками, як у коваля, і з торсом, як у борця. А «інвалідом» його робило більмо на лівому оці.
За професією він був шахрай-одинак, а за паперами, яких зберігав кілограмів зо три, – кооперативний кустар.
Він частенько міняв професії. То він швець, то кравець, то заготівельник, то на базарі од сільради квитки продає за місце. Виганяли його звідусіль, бо хоч душу мав і чисту, а руки такі липучі, що й піском не відмиєш. І такий вже обачний, старий лис, що всі статті карного закону обнюхає, як пастки, і в кожну не потрапить.
Бувало й так, що місяцями сидить без роботи, чекає вакансії. Тоді займається чинбарством, ловить чорних котів і шкурки збуває за «котикові».
В колгосп він не вступав, бо там – гм! – треба працювати роками, а він звик – хе-хе! – головою.
Буває, що й до міліції покличуть, чим, мовляв, займаєтесь і на які кошти живете? «Кручусь, громадянине начальник, кручусь. Дозвольте навколо вас покрутитися, то буде хата під шифером і вам, і мені хе-хе…» Жартує, звичайно. Бо ж інвалід…
Захекана Маринка затарабанила у завішене вікно Шпакової квартири, і невдовзі з дверей виглянув заспаний Данило в підштаниках і майці, з викоту якої пнулися густі чорні кучері. Він кліпнув здоровим оком і запитав:
- У якій справі, громадянко Холод? Якщо в справі збуту державі бичка нижче середньої вгодованості, то тепер цим питанням займається інший товариш.
 - За котом прийшла, за котом! За чорним котом! – задихаючись войовниче сказала Маринка. – Позавчора пропав чорний кіт, то, певно, вже шкуру здер!
Данило колупнув мізинцем у ніздрі й поважно відповів:
- Наша фірма виловлює тільки бродячих котів. Якщо ваш котик, громадянко Холод, не тиняється і веде помірковане і осідле життя, шкура його до нас у обробку не потрапить. На той випадок, коли місцеве населення намагатиметься кинути тінь на фірму й вилучити сировину в безспірному порядкові, ми маємо речові докази…
Данило почовгав до комори і за хвилину кинув до Маринчиних ніг десятків кілька хвостів.
- Пізнавайте, громадянко, де ваш…
- Тьху! – плюнула Маринка. – Щоб ти згорів з ними, гицель, зараза! – І, розлютовано помахуючи стисненими кулаками, ні з чим побігла додому.
А кіт бродив.

ІХ. Х-ХУ, ЗВАРИЛА!
- Казала вже – і пальцем не ворухну задля вашого зілля!
- Хоч що там кажи, чи на іменини, чи на твої поминки, а самогон вигнати треба, бо я туди два пуди цукру вгатила. Отож берись за діжку, виллємо брагу в котел, а то не я буду, коли не розмалюю тобі вид. Світла не будемо світити, щоб вороги не підгледіли. Ну, годі ревти, піднімай з того боку. Нахиляй, нахиляй, та не хлюпни, а то плиту обіллєш. От так. А тепер іди, на рідну матір виказуй міліції. Комсомоли! Та я вже прийму вінець до кінця!
Схлипуючи, Маруся вибралася із хати, а Маринка засукала рукава і, звично намацуючи в темряві потрібні пристрої, влаштувала справу.
В хаті млосно й солодко запахло спиртом.
Маринка розпалила дрова під котлом. За півгодини із дверцят пашіло жаром, і пустотливі чортики танцювали під котлом, розвіваючи полум’яні свої свитки.
Розпатлана і розхристана, обличчям, червоним від жару і хвилювання, Маринка сиділа навпочіпки перед топкою з квартою води напоготові і нагадувала господиню Лисої гори, коли та готує в казанку якесь чарівне і згубне зілля.
Так розпочалося це таїнство і продовжувалося мало не до світу.
Маринка підставляла все нові й нові пляшки, наливала з них у ложку і совала у вогонь.
«Горить, як первак».
Як прийняла останню пляшку, зруйнувала увесь завод, вибрала відром гарячу брагу й повиливала за хату. Виполоскала котел, підмастила плиту й занесла в погріб горілку.
Зайшла в хату, поглянула на постіль і сказала:
- Х-ху! Хвалити бога, вигнала.

Х. НУ, ОТ І ПОЧАЛОСЯ…
День випав напрочуд ясний і жаркий. Тільки зрідка з півночі повівав слабкий вітерець, дзвонив лапатим листям осокорів і котив зелено-сиві хвилі жита, що вже повикидало колос.
Перед Маринчиною хатою зібрався чималий гурт гостей, літніх і молодих.
Дівчата з Марусиної ланки барвистим квітничком майоріли осторонь. Вони дрібно пересміхувались, пирскали в хустини, щохвилини позираючи через плече на занадто серйозні обличчя хлопців, які оточили колом їхній тісний гурт. Хлопці витягали шиї, тісно затягнуті галстуками, мотали головами, намагаючись розслабити тісні комірці. Ніяковіючи, загрозливо гралися біцепсами, міцними, як корабельні канати.
Аж ось на подвір’ї з’явився товариш Швиденький, секретар сільради, як завжди в окулярах і з лівою рукою в кишенях штанів. Маринка, що вже давно виглядала його, з полегшенням зітхнула і, метушливо перебігаючи від гурту до гурту, запросила людей до столу.
І тоді вже всі, невимушено, пригинаючи голови і остерігаючись високих порогів, рушили до хати.
Розсідались мовби й безладно, але кожен так довго вагався заходити за стіл, що, може, саме тому вийшло, що дівчата сиділи з тими парубками, з якими й належало їм сидіти.
Так само випадково, але відповідно до Маринчиного бажання, поруч з іменинницею височів Тиміш Мельник.
Маруся з легким рум’янцем на щоках од ніяковості нервово м’яла на колінах хусточку і дивилася просто перед собою, немов позуючи перед фотоапаратом. Проте зрідка зизом і трохи насмішкувато зиркала на свого кавалера.
Тонкий, смаглявий, аж чорний, з сірими від мастила руками, він почував себе чужим у своєму світлому костюмі.
Як усі на селі, Маруся знала, що Тимошеві десь під тридцять і працює він механіком у колгоспному млині. Говорив таким густим голосом і так сердито, що навіть наймолодші дівчата, знайомлячись, називали свої повні, а не зменшені ймення. Роботящий був Тиміш і, кажуть, добрий, та, маючи відлюдькувату вдачу, тільки й розмовляв що зі своїм дизелем. Може, саме й тому не оженився. На прохання своєї матері, яка вже не спроможна була вести господарство, щоб він одружився, відповідав сердито:
- Заладили одне, як продавець, що хоче спекатися солі: «Беріть, мовляв, люди добрі, бо завтра не буде по причині міжнародної напруженості…» Чи ж я старий?
І от, мабуть, за збігом обставин, сидить Тиміш поряд з дівчиною в білій сукні, нахмурений і збентежений, та через свій немалий зріст не бачить її обличчя – тільки чепурний проділ на її голівці. І хочеться йому погладити цю голівку, сказати щось веселе й ласкаве, та не вміє.
Нарешті всі посідали.
Було налито чарки: жінкам наливки, а чоловікам самогону, і всі встали, щоб поздоровити іменинницю, як підвівся товариш Швиденький і постукав виделкою об тарілку:
- Громадяни, прописані в нашій сільраді! Іван Федорович, наш голова, тримає чимале господарство, тому в сільраді йому бувати ніколи, я здебільшого управляюсь сам. Заступаю я його і в таких випадках, як треба їхати в район, коли відомо, що викликають для прочухана. Тому сільрада в моїй одній особі палко вітає громадянку Марію Гуріївну Холод, що сьогодні формально і фактично стала повнолітньою. Я бажаю, щоб вона найближчим часом разом із своїм вибранцем, – тут товариш Швиденький блиснув окулярами на Тимофія, – формально і фактично зареєстрували свій шлюб і скріпили цей факт запрошенням мене на весілля. Побажаю, щоб вони потім дружно і плідно працювали на родючій ниві сімейного життя і засівали її житом, пшеницею і всякою пашницею, крім такої смачної, але маловрожайної культури, як гречка. Піднімаю цей бокал формально з вином, а фактично з самогоном за здоров’я повнолітньої громадянки, що однією ногою стоїть вже на краю – кгм! – щастя! Замість подарунка, – скромно скажу їй: будь же ти тричі – кгм! – щаслива!
- Ура! Ура! – ревнули всі столи.
Задзвеніли склянки, задзвеніли чарки та виделки, якими виловлювали, не змочивши ніг, рибу та ковбасу.
- Без хріну і холодець – не молодець! – примовляв славетний на всю околицю фуражир і скиртоправ дядько Харитон і накладав його в свою тарілку в такій кількості, що в сусідів текли сльози.
Найпомітнішім серед гостей був він у товщину і ще своїм апетитом, і тому незабаром круг нього замість квітучих оазисів вінегретів та салатів, садків з рибою і кошар з різною худобою простиралися пустелі спорожнених мисок і полумисків.
За столом уже лунали веселі пісні, а дядько Харитон сидів, упираючись черевом у стіл, поводив очима, муркотів і прислухався тільки одним вухом, бо за другим у нього лящало.
Споглядаючи апетит дядька Харитона, Маринка прикидала, у скільки-то їй обійдеться солома, і мимоволі згадала малюнок з якогось Марусиного підручника, що зображав лису голову з широко роззявленим ротом. У той рот, як у тунель, мчав залізничний ешелон з різними продуктами. А підпис роз’яснював, яку силу-силенну продуктів з’їла людина, що дожила до сімдесяти років.
Такий самий ешелон, постукуючи тарілками, ховався в гущавині вусів дядька Харитона.
«Господи, коли б щось сталося!» – подумала Маринка.
І її бажання сповнилось.

ХІ. МЕЛЬНИК ВИХОДИТЬ НА СВІЖЕ ПОВІТРЯ
Душно стало Тимошеві і ззовні, і зсередини. Горілки він випив мало, бо ніколи в ній не кохався. А от дівчина в білій сукні збентежила його вкрай. Зовні мовби нічого такого палючого в ній немає, а серце застукало, як перегрітий двигун. І сидить вона біля нього так близько, що аж пашить від неї вишнево-нагрітою молодістю.
«Вийду, може й пройде», - подумав Мельник.
Чимало гостей повиходило вже давненько.
У холодку під берестом сидів гармоніст і, в самозабутті заплющивши очі, нарізав польочку.
Дівчата й молодиці дрібно пристукували каблуками і то з гордо піднесеною головою, то з удаваним смиренням роздували в танці свої спідниці й сукні, від чого ставали схожими на цвіт кручених паничів чашечкою донизу.
Парубки й чоловіки вже не танцювали, бо в теперішньому своєму стані могли танцювати хіба що навприсядки, та й то не на двох, а на чотирьох.
Мельник постояв трохи, похитався з боку на бік хвилини зо дві, стежачи за ногами танцюристок, потім підійшов до товариша Швиденького, що теж вийшов із хати і стояв зі спітнілою чуприною і домашнім зім’ятим обличчям, заклавши руки за спину і підпираючи ними стіну.
- Наше вам, товаришу Швиденький! – і простяг йому сіру долоню.
- Формально й фактично вітаю! – відказав Швиденький і подав безвільно зігнуті пальці. – Проводжу чергове міроприємство відпочинку, – сказав він і позіхнув. Як усіх фізично слабких людей, випита горілка хилила його до подушки.
- Так, турбот у вас вистачає, – солідно і співчутливо погодився механік. – Скніти все життя над тими паперами, коли люди на полі такі чудеса творять, то й такий, як я, промаслений, учадіє. Погана у вас робота, товаришу Швиденький. Тільки й знай – пишете та пишете, а хто ті папери, між нами кажучи, читає?
- Е-е, що ти розумієш у інтелігентній праці! – образився секретар. – Формально і фактично це діло не твого розуму.
- А чого б це не мого? – і собі образився Мельник. – Чи не в одній діжці нас місили і не з одного тіста зліплені?
- Формально й фактично про це ще треба подумати. Бо я, приміром, живлюсь духовною субстанцією, а ти все із борошна та з нафти. Ти все – тільки руками, а я мізкую. Буває, такий папір утнеш, що волосся сторчма стає. Ну скажи, приміром, який гній кращий для угноєння під пшеницю: з-під свиней чи з-під великої рогатої худоби?
- Ну з-під рогатої…
- От бачиш, ти тільки й розумієшся на тому, що смердить!
Глянувши на отетерілого Мельника, секретар ляснув себе по стегнах і зареготав.
- Тьху, – сказав механік, – аби хоч самі придумали, а то завжди з чужого розуму пінку знімаєте. А піниться й… Від вашої вченої розмови, присяй-бо, занудило! – і Мельник демонстративно пішов за хату.
А те, що він там побачив, було таке жахливе, що Мельник сполотнів, гримаса скривила йому обличчя, очі розширились, мов побачив біля самого обличчя змію…

ХІІ. «МАРИНКО, ОСЬ ВІН…»
- Пийте, гостоньки, пийте, не зважайте, що я бідна вдова. Закушуйте, рідненькі, крайте собі стегенця, скільки душа забажає, геть і не гляну в той бік…
Гостям, однак, було байдуже, чи дивиться в їхній бік Маринка, вони пили та їли, бо на іменинах – не на поминках.
- Їжте, гостоньки. Гарний був бичок. Що б вам яка болячка, що б вам хворість, щоб вам який кашель… Знаєте, як здихалась того паразита, то такою хазяйкою стала! За весь час одна тільки пропажа – чорний котик. Хоч він, правду сказати, і ледачий був, як той покійний мій, царство йому небесне, Гурко, а таки жаль, – власним молоком та власним хлібом вигодувала Манька! Якого це я дня самогон запарила? У вівторок? Еге ж, у вівторок. З того часу й зник. Вже й до Шпака ходила, думала, згубив він його на хутро. Навколішках присягався, що ні. Може, хто, гостоньки, знайде, принесіть, я вже такого могорича…
- Знайдеться! – бадьоро сказав дядько Харитон, запихаючи у вуса чималий шмат телятини. – Така живуча твар обов’язково об’явиться. От у мене було… – тут хрін з такою силою вдарив йому в очі, що він, кліпнувши, забувся, що в нього було. – Кхе! Ти йому ще й не рада будеш, – сказав він віддихнувшись. – За бабину пропажу! – виголосив дядько Харитон і промив згадку про кота склянкою самогону.
Чимало гостей наслідувало його приклад, і в хаті зчинився гамір і гомін, як на пожежі. Лили, розливали, обливались, перекидали, розтягали, розламували, передавали, підносили, перегукувались.
Потім хтось завів, а всі підхопили:
Чи не той це Омелько…
І доспівали б до кінця, якби до хати не вдерся Тиміш Мельник, блідий, як мрець, з синіми колами під очима, наполовину схудлий і страшний, як привид.
Він хряпнув дверима і, нагнувши шию, білими очима шукав когось серед людей.
Його світло-сірий костюм був зім’ятий і вогкий, а з правої руки звисало щось безформне, мокре й страшне.
Відшукавши Маринку, він вилаявся так громоподібно, що міг би заглушити свій дизель.
- Ану виходь сюди, чортова кукло! – гаркнув Тиміш до Маринки. – Виходь, кажу, а то поперекидаю все і добуду тебе під столом живу або мертву!
- Тимошо, та ти збожеволів! – кинулась до нього мати.
- Одійдіть, мамо, не шепчіть під руку! Зараз і ви збожеволієте. Проведіть до мене цю самогонну рурку, а то тут будуть похорони!
Іменинниця, як ангел миру в своїй білій сукні, вперше за весь час глянула в вічі механікові з докором та сльозою. Та Мельник був у такому стані, що й не бачив її.
Маринка зі зіщуленою постаттю, що внутрішньо рвалась і кричала, а зовні схожа була на жабу, загіпнотизовану вужем, тихо наближалась до Тимофія.
- Що це таке?! – грізно, як на страшному суді, запитав Мельник.
Перед силою гніву, що клекотав у душі Тимофія, знітилася скандальна душа тієї Маринки, що два чи три десятки років наганяла жах на весь район.
- Еге, еге ж, і що воно… Х-хе… хе… Це… - прожебоніла вона вимоченими губами. – Він, єй-бо, він… Знайшовся…
- А як він потрапив у брагу? – зі страшним спокоєм знову запитав Мельник.
- Ай! – вереснула Маринка і схопилась за обличчя.
Прекрасна, як розквітла конвалія, іменинниця зів’яла і схилилася, зомлівши.
А Мельник втратив надію знайти в цій хаті своє щастя, і хрестив, та миропомазав Маринку.
- Ґвалт! – репетувала та. – Люди добрі, вбивають! Рятуйте!
А з добрими людьми коїлось щось небачене.
Той залізничний состав, що мчав у гущавину вусів дядька Харитона (волові туші, бочки риби та цистерни спиртного), заскрипів усіма гальмами і раптово дав задній хід…
Хтось голосно нявкнув…
Гості пополотніли.
А товариш Швиденький вперше за весь час своєї служби в сільраді вирішив не бути безстороннім в боротьбі з самогоноварінням.

ХІІІ. МАРУСЯ НЕ ЦУРАЄТЬСЯ МАТЕРІ
Того ж дня, простягши завісу куряви, в село влетіла синя, мов нічне небо, машина, оперезана червоною стрічкою.
Жартівники кажуть, що в цій кареті їздив колись Ілля Громовержець, поки його міністерство не скоротили, а карету передали в інше. В тій кареті приїхав начальник райміліції. При собі він уже мав всі належні папери про обшук на квартирі і про арешт громадянки Марини Холод.
Міліція застала Маринку зненацька, – зливала саме горілку з чарок у пляшки з надією ще продати на чужі села.
- А-а, голубко, застукали на гарячому! – досить миролюбно сказав начальник. Взяв одну пляшку, глянув на світло і понюхав. – Технологія правильна, – усміхнувся він. І вже офіціальним голосом проказав, насунувши козирка на очі: – В наявності факт порушення закону про заборону самогоноваріння. Як же це ви, громадянко Холод, га?
Маринка мовчки продовжувала роботу, а троє її хлопців ходили за міліціонерами, витягали шиї і крутили головами, заглядаючи в порожні пістолетні кобури. Один навіть крадькома засунув туди пальця.
Заплакана Маруся розглядала свої босоніжки і то червоніла, то блідла на виду.
- Помилка вийшла, товаришу начальник, – стримано сказала Маринка. – Запарила квашу, а вийшло чортзна-що.
- А дріжджі клали? – поцікавився той.
- Отакусенько.
- От бачите. Як відсидите строк, то надалі не кладіть дріжджів у квашу.
- А он десь там пиво варять – і нічого. Все тільки на нас та на нас!.. Отак і відсиджу! Оштрафують.
Начальник похитав головою.
- Закон суворий, бо захищає наше суспільство. Он сьогодні півсела в лікарні. І вам не сором?
- Сором!.. Подумаєш! – скипіла Маринка. – Хай буде соромно тим, хто пив. А я цієї погані і в рот не беру. За дурнів не відповідаю.
- Ну, збирайтеся, – похмуро сказав начальник. – Словами вас не діймеш. Вам потрібен час, щоб подумати. І вам його дадуть.
- Не діждеш! – закричала Маринка. – Он троє дітей малолітніх. Ви за горілку ладні дітей посиротити. Забирайте! – верещала вона. – Пускайте людей попідтинню! Паразити! Ґвалт! Вбивають!
- За дітей держава потурбується, громадянко.
- За хлопців не бійтеся, – сказала Маруся. – Зі мною вони кривди не знатимуть. І так уже років зо два я на них працюю. Бо матері все ніколи, – додала вона з гіркотою.
- Не вірте їй! – кричала Маринка. – Вона збирається заміж. Відцуралась од мене. Одна я з дітьми, одна-однісінька…
- Мамо! – тихо сказала Маруся. – Повік од вас не відцураюсь. Така вже моя доля. Ідіть спокійно і будьте певні, що ваша дочка працюватиме як належить і хати самогоном отим не спалить. А ви набирайтеся розуму, працюйте по силі, бо останні роки тільки й бігали від села до села з пляшками. А повернетесь – не вижену з хати, ласкаво запрошую, тільки вже самогон гнати та нас з братами ганьбити не будете, так собі і знайте!
- Господи! Проклинаю її, проклинаю!
- Ну, пішли, давай, давай!
- Проклина-а-аю!
- Допоможіть громадянці сісти в машину! Та правильно.
Ще й не віддавши дочку заміж, Маринка домоглася честі, щоб її, як сваху, вели попід білі руки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 01.06.2018 > Тема "Душі криниця"