Версiя для друку Обговорити в форумi

Сьогоднішня поетична сторінка «КС» пропонує своєму читачеві продуті степовими вітрами, напоєні запахами трав, відчуттям волі і безмежного всеперемагаючого кохання пронизливі катрени чудової поетеси, критика, членкині (2008 р.) Кропивницького обласного літоб’єднання «Степ», членкині (2014 р.) НСПУ чарівної Оксани Шпирко. Ось кілька слів про неї.
Народилася наша поетеса 21 липня 1970 року в селі Новоградівка Бобринецького району Кіровоградської області. Малою батьківщиною вважає село Седнівку Устинівського району, де пройшло дитинство і шкільні роки. В 1991 р. закінчила педагогічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту ім. О. С. Пушкіна (нині ЦДПУ ім. В. Винниченка). 1991-1996 рр. – працювала вчителем рідної мови та літератури.
З 1996 р. проживає в смт Олександрівка Кіровоградської області.
Власні поетичні збірки: «До моєї душі на гостини» (2007), «Іду на «ти» (2008), «Поезії» (2010), «Та, що чекала вітрила» (2012).
Твори друкувалися в обласній та всеукраїнській періодиці, альманахах «Літературна Кіровоградщина», «Вічна любов», збірках «Чотири долі», «До барикад!», «І плаче росами земля».
Переможець обласного літературного конкурсу «Сокіл степів» в номінації «Поезія» (2010 р.) та «Літературна критика» (2016 р.)
Лауреатка обласної літературної премії ім. Є. Маланюка в номінації «Поезія».

Оксана ШПИРКО

СОБІ до МАЛЕНЬКОГО ЮВІЛЕЮ
Хмільні акорди ямбів і хореїв
На сцені божевільної доби...
Я часточка могутніх корифеїв,
Із їхніх піль віднесена сюди.
Прадавніми зірчастими стежками
Із серцем, повним цноти і жаги,
Ішла до вас з благословення мами
Зі степової віщої юги.
Степи мої! Земля золоточуба!
Свободою освячена хода.
Дай дихати мені на повні груди
Тобою, бо відроду ти одна.
Ти, як і я - обоє незнищенні,
Не страчені ні пилом, ні зелом;
Обоє, хоч митарки, та хрещені
Одним святим золоченим хрестом.
А нам іти і далі попід руки,
І слід лишати - зодчий і живий,
Бо душу сподвига, як ази й буки,
Одна молитва - вітер степовий...
12.07.2015.

***
мені б ковток свободи і жаги
а не оці сумні дощі печалі...
ще літо поквітчає береги
і ми з тобою у любов відчалим...
і стане зась оцим скаженим дням
що, яко пси, гвалтують на припоні
ще стачить духу сивим дзвонарям
поєднувати душі і долоні...
невільний світ... безжальний... і скупий...
і лагідний... такий, як на мольберті...
незчитаний... великий і малий...
укотре відкупляє нас від смерті...
бо ми ідем, і долю нам навскіс
шарує вітер від ноги до лоба
твоє відлуння, твій гінкий укіс -
моя непереборна прасвобода...
нас не споганять молоді сини -
нам завше доля дарувала силу...
і зірка упаде у цвіркуни
ТА, що колись в любов нас запросила....
26.06.2018.

***
Тільки й мого,
що розлукою зветься...
Тільки й мого,
що для інших весна...
Тиша твоя 
на папери проллється
Синя, як ніч,
і як грім, голосна...
Тільки й мого,
що ні долі, ні волі,
Що сиротою
блукаю між снів...
Небо крислате 
підперли тополі...
Світ мій тобою
повік завеснів...

***
У поезії - тіло жіноче
І довге руде волосся...
Зі мною змагатися хоче
Римами в двоголоссі.
А на серці сьогодні сумно,
Хоч до церкви ішла по воду.
Випав жереб - піти й задурно
Надивитись чужої вроди.
Бо своя - не горить, а тліє,
І амури ламають стріли.
Крик засів не в душі, а в тілі -
Там байдужість твоя його стріне.
Там по серцю шкребтиме кішка,
Викликаючи нас на війни.
Полюби мене, сильну, хоч трішки -
Може, стану на краплю вільна...

сіль марнот
кожен живе у своїй кімнатці
кожен лаштує своє кубельце
крісло, газети, ковдра і капці
і якесь непотрібне нікому скельце
кожен малює свої картини
кожен, як може, знімає стреси
кожен в своєму живе карантині
й не зверне уваги на форми прогресу
кожен марнує життя хвилини
кожен чатує свого айфона
випити кави - все до краплини
передивитись в ютубі "Афоню"
перекусити - ганьба дієтам
перепочити - у соцмережах
кинути слово знайомим поетам
від них багато чого залежить
і кожен своє вибудовує щастя
і дні минають - кудись у Лету
і сповідається кожен не часто
мабуть, сповідатись не личить поету
марнуються роки життям примхливим
марнуються нами папери білі
і ми стаємо на день старими
і сіль марнот виступа на тілі...
24.02.17.

самоіронія
нас охрестять колись графоманами
бо дістались нам дивні сюжети
й наші вірші всім будуть оманами
а поки ми з тобою - поети
грішні, рвійні і дуже вибагливі
дуже пристрасні і відомі
це колись ми будем бездарами
а сьогодні - живем в судомах
ми якісь професійно-мішані
час від часу гартуєм стилети
нам дано вибухати віршами
бо на те ми з тобою й поети
попідтинню пройдемо босими
і оголим розхристані душі
почастуєм рядками розкосими
що й на вербах виростуть груші
нам захочеться стать океанами
і сягати на інші планети
нас назвати не гріх графоманами
хоч насправді ми все ж - поети...
24.02.17.

буде мало життя
надивитись на

одного
буде мало життя
накохатись тобою одним
білий попіл зими
осідає на сіру підлогу
ти наврочений
ким...
ти сягаєш кудись
у безмежжі, у просторі, в часі
сієш квіти і гріх
ненаситний в своєму огні
хтось голгофу гірку
випадково назвав парнасом
й знову ніч
у вікні...
чорна ніч, як сльота
бавить серце моє вітрами
недопите вино
недописані в сутінь листи
а навколо - життя
і старі натюрморти в рамах
тільки поруч -
не ти...
і чомусь так завжди
на любов у житті не густо
просто хочеться пити
і злітати з орбіти жалю
вже кричать журавлі
й висиха амальгама в люстрах
як уперше -
л-ю-б-л-ю...
18.02.17.

не для забав
не для забав
ця грішна плоть чекає ночі
в чаду останньої з октав
навколішки згоріти хоче...
і щоб не каятись ні в чім
ні перед ким, ні після чого
і знать - чия любов почім
і більше не бажать нікого...
відкрить обвітрений рояль
і бить по клавішах до крові
бо ти - така безмежна даль
бо я - така болюча в слові...
16.02.17.

***
Ніхто, ніхто тебе не відбере...
Безлика мста кричить в руду пустелю...
І тиші звук розіб’ється об скелі -
І строфи ці залишать лиш тире...
Ніхто, ніхто нам час не перейде...
Дорогу степову зіп’є тополя,
І весни лихо згублять серед поля,
Щоб не шукать ніколи і ніде...
Ніхто, ніхто нас так і не збагне...
Отетеріло в гніздах стихнуть птиці.
Твій сон далекий ще мені насниться -
І небо твого слова осягне...
16.02.16.

***
коли в руках
залишиться вуаль
і тихі сльози
обпечуть твій всесвіт
ти знай, що це
ще не уся печаль
що не карав нас бог
за спільний неслух
коли у грудях
вимерзне вся кров
і небо упаде
в земні тенета
ти знай, що це
ще не уся любов
ще крила ці
попросяться до лету
коли змарніють
люди - й ми між них
коли нам вибір 
не залишать долі
і отоді
ми будем серед тих
чиї вірші
гірчать на видноколі...
11.02.16.

***
Не приручай...
я дика і чужа
не приручай
мій космос - одинокість
бо є між нами
грішності межа
бо є між нами
святості високість
не приручай...
хай холод обійма
хай ніжність розлива
на плечі голі
хай засурмить
стоголосно сурма
про дві безкрайні
й дивні наші долі
не приручай...
я птаха не твоя
не суголосні
ні вуста, ні крила...
лиш попливе
з-під ніг моїх земля
коли згадаю
як тебе любила...
6.01.16.

***
у цій зимі
і у отій, що буде
чи знаєш все ж
хто ти для мене є?
сніги гарячі 
потоптали люди
і чорний ворон
кров із серця п"є...
кришталь... вино...
та чи у цьому втіха?
чи в тому правда
коли п’ю до дна?
танцює арлекін
свій танець сміху
і ночі оксамит
і я - одна...
та не зови
гіркі твої привіти
що втонуть в ці
пройдисвітні сніги...
не воскресають з крові
мертві квіти
і твій вогонь
забутої жаги...
30.12.15.
***
я бажаю твоєї помсти
фанатично... відчайно... рвійно...
я бажаю твого віроломства
до нескромності божевільно
я бажаю твого аллюру
безкінечного злого шалу
я бажаю твоєї натури
з найміцнішої білої сталі
я бажаю вогню і диму
достеменно не знати, навіщо
я бажаю душу журливу
перевтілити на зловіщу
я бажаю життя двобою
при грудневім сонці порожнім
я бажаю скресать тобою
в кожнім герці і слові кожнім
я бажаю зректися смерті
і ненaвисті... і любові...
в цій буденності круговерті
перейматися духом по крові
я бажаю гіркого меду
і весни... і акацій... і смути...
я бажаю з тобою й без тебе
просто в світі у цьому бути...
17.12.15.

Варвари

Ось і знов не посплю -
і народиться щось незрадливе
незасмічений аркуш
так біло всміхнеться мені
не караюсь, не каюсь -
ночі зілля мене звеселило
і сховалось о шостій
бо десь закричали півні.
Не марнуй мені душу
о біло-пречистий набате
свої ягоди терну
розкидав при шерхлій межі
за межею - межа
не стається, щоб був мені братом
перебігли на конях
орди золотої мужі.
Пройдисвітно змолюсь
не чекаю від тебе розради
мій натхненний гарсон
я тобою впилася, як в січ
перебудем однак
ці невтішні сумні листопади
ти замовлений набіло
попри вбивчу нестуленість віч.
9.12.15.

***
який твій храм
і де твоя стріла
отруєна
чи змащена медами
я білий крик
скупа моя сльоза
сумна твоя зима
що є між нами
на грудях в мене
відтиски бажань
гарячі тіні
подиху і плоті
ти не допив
мускату інь і янь
ти не згорів
на попіл 
в тихій цноті
який твій рай
і де до нього путь
твій схід нестримний
як ковток мовчання
ти той
якого ненароком звуть
коханням...
5.12.15.

***
Не шукай мене більше у снах,
У солодких своїх мельпоменах,
Бо піднято вже біле знамено
І душа перетліла на прах...
Не шукай мене ночі пізніш -
Ранок з’їсть тінь кривавого сонця,
Не збагне його спалений стронцій,
Де подівся щасливий мій вірш.
Не чекай мене більше з доріг -
Чимчикує по них моя втома,
Зачіпається рима за кому,
Де моріг припадає до ніг.
Не шукай мене... Я - лиш вода
Безіменна, холодна, плакуча...
Сіль зійде несказанно-пекуча,
Коли тіло в печаль відрида.
Не шукай мене більше ніде -
Ні в словах, ні в зеленому листі...
Розгубилось китайське намисто
І ніхто його вже не знайде...
4.12.15.

***
загубилась - між вогню і диму
між гріхів, свобод і межи болю
межи пліч твоїх солоних - гину
і здаюсь - без слави і без бою
задивилась - на твою античність
на твою нестерпність вересневу
на твою римовану класичність
як на первозданно-древнє древо
все не те - без тебе в цьому світі
все не те - і змісти, і тривання
загубилась я у тому літі
вітром в полі - вперше і востаннє...

«13-те липня»

почитай мені вірші, поете
прожени ці важкі печалі
зміст вдихни у крихкі силуети
що застигли на дикім причалі
одиноко стає у світі
не настачить нам вітер кисню
виростають маленькі діти
й сиві болі на серці виснуть
час проймає чужа трагічність
у якої нема перерви
а в природі - все та ж циклічність
так же в дим закипають нерви
ні любові, ні строф, ні слави
світ диктує умовні межі
бо життя - чорно-білі октави
де ще мріють блакитні вежі
ти за всесвіт, мабуть, сильніший
та чи кинеш ту частку леву
може, ще розроджуся віршем
й ми напишем удвох поему
про рояль чи його відсутність
про пастельно-високі ноти
про поетів глуху відлюдність
і меди, що стікають в соти
ми про вічне так довго мовчали
тіло тисли тугі корсети
...прожени не мої печалі
почитай мені вірші, поете...

***
Розкажи мені про море
про високих гордих чайок...
як в густу липневу змору
ти грішиш холодним чаєм
як тебе з’їдає туга
надто важча, ніж гризоти
біла смуга, чорна смуга...
піна... сіль... перо... блокноти...
день до вечора... не спиться...
тінь ліниво жде світання
ніч, як та стара вовчиця
відімре в плачах-зітханнях...
білогрудою ордою
змиє хвиля слід піїта
сонмом злине звук прибою -
прози й вічності сюїта...
--------------------------------
розкажи мені про море...
9.07.2015.

***
чолом до шкла... ліниво-сіро
стікає дощ перед очей
вбивай мене, кривава ліро
зганяй орлів з моїх плечей
і плач, і плач, гониме тіло
безчесне, пристрасне й туге
туди, де жито споловіло
та слово в зачині благе
і сіль - така суха й солона
у рани вістрям проника
зібгатись зародком у лоні
утнути б кривді гопака
о ліро, ліро! крик в пустелі
блаженна пустко самоти
...змива дощами акварелі
і в цих дощах зникаєш ти...
3.07.2015.

НАСПРАВДІ
та, що тебе кохає
насправді
зовсім не екстраверт
насправді
вона ховає
душу свою в конверт
насправді 
вона не вміє
сум таврувати свій
насправді
лиш мить їй зігріє
жовтий повітряний змій
насправді
їй боляче дуже
коли догорає вогонь
коли срібні зорі в калюжах
п’є не з твоїх долонь
насправді
вона не чекає
більше твого "зажди"
та, що тебе кохає
вчора, сьогодні, завжди...
2.07. 2015

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 03.08.2018 > Тема "Душі криниця"