Версiя для друку Обговорити в форумi

Марія МАТВІЙЧУК, учениця 7 класу Павлівського ліцею, c. Старосілля, Іваничівський район, Волинська область
 
 Історія розпочалась ще тут, у притулку собак.
 Як ви вже здогадалися, я – пес, а саме чистокровний коргі. Тут нудно! Сірі стіни, сусіди божевільні! Гарчать і гавкають на вухо!!! Єдина нормальна особа – моя сестра. Хтось йде!!!
 - Мамо, я хочу цього цуцика!!! – кричав малий карапуз до жінки .
 - Добре, синку, візьмемо цього собачку.
 Моє серце краялось двічі: узяли не мене, а сестру, і тепер я самотній, без господаря і без сестри…
 Хтось знову йде… У мене втрачена надія, що візьмуть мене…
 - О ! Мамо, це ж коргі! Він такий милий! – шаленіла дівчинка.
 - Гав! Це я! Візьміть мене!!! – гавкав я, хоча вони не розуміли моєї мови.
 - Ми візьмемо цього, – говорила мама дівчинки до тьоті, що працювала в притулку. - Він милий!!!
 Ура!!! Мене взяли! Це і є справжнє собаче щастя!!!
- Як тебе назвати? – нарешті почув я. – Може, Рудьком, бо ти рудий…
 Якщо чесно, я не знаю, що таке «рудий». Люди кажуть багато слів, які означають кольори. Наприклад, червоний, зелений тощо. Я бачу лише трьома кольорами: сірим, жовтим і блакитним! Цікаво, а якими кольорами бачать люди?
 - Може, Дружком? – втрутилися батьки.
 - Ще не подружилися, а я вже Дружок!
 - О! Спаркі – чудова кличка!
 - Нарешті! Гав ! У мене чудова кличка ! – не стримався я .
 Так у мене з’явилося ім’я й дівчинка Маринка, з якою я мав подружитись.
 *****
 Увечері Маринка тихо зайшла в кімнату, щоб подивитися улюблений серіал у телеящику. Та я її випередив… Я з радістю влігся спати на м’якому кріслі, і не знаю, як Марині в голову стрибнула ідея. Вона ввімкнула телевізор на повну гучність на перший-ліпший канал, по якому саме йшли новини.
 - У Єгипті річка Ніл почала розливатися набагато раніше, ніж треба. У Франції Ейфелева вежа почала ржавіти голубим кольором, а у тропіках лінивці прожогом втекли в селище. Цей парадокс не можуть зрозуміти вчені, – говорила кореспондент.
 - Що!? – вигукнув я, прокинувшись. – Гав! Де? Хто? Пара – що?
 - Спаркі, це катастрофа, - сказала Марина.
 - Що?
 - Парадокс!
 - Ну що «катастрофа й парадокс»?
 - Ти розумієш, кінець світу буде!
 - Якщо ти кричатимеш, то кінець буде мені!
 - Ну, Спаркі… Усім буде каюк! У світі трапляються дивні речі!
 - І до чого ми тут?
 - Просто… Сама не знаю. Прибульці починають атаку з космосу!
 Космос – це така штуковина, яка, особисто мені, нагадує чорну миску білого корму.
 - Може, просто з’їсти космос… І атаки не буде з нього, хіба що в животі.
 - Що ти верзеш? Космос з’їсти не можливо!
 - Здається, ти не розумієш моїх собачих слів… І шлунку!
 Ми б ще довго говорили, і це б справді був парадокс… Але, несподівано для нас, ми почули звук .
 - Ми затримали вас, земляни! – говорив жіночий голос, від якого йшло ехо.
 - Ви ? Щ-щ-що?.. Це хто? Вас б-б-багато? – злякано проказала Марина.
 - Марино, т-ти … Ти казала м-мені, що інопланетяни можуть нас п-п-підслухати…
 - Ще б пак…
 - Ви зазіхаєте на наші володіння. Вам не з'їсти наших зірок! - говорив голос.
 - А… Спаркі пожартував… Так! А ви тут хто? – уже впевненіше розмовляла Марина.
 - Я - бос КОТА!
 - Кота? Гав! Як ви ще можете довіряти свою роботу коту?
 - Здається, ви, земляни, маєте низький рівень інтелекту. КОТА – це абревіатура: Космічна Охорона Території Адмірала. А хто з вас людина?
 - Е-е-е-е… Ніхто! Ми тваринки. Гав-гав! – збрехала Марина.
 - Будете нашими піддослідними. Ми навчимо вас милих штучок!
 - Що? Через «миле», колись збожеволів! – сказав я.
 - На балачки нема часу! Сідайте в корабель!
 Ми вийшли на вулицю й побачили там НЛО, який вже давно на нас чекав. І покірно туди сіли! Далі було ще цікавіше! Гав!
 Ми полетіли. Я, моя господарка й прибулець. З вигляду це була триока струнка жінка, у неї було шість пальців на руках і дивна зачіска. Одяг наче з шаленого показу мод. На шиї висів дивний амулет, який вібрував звуками. Мабуть, це перекладач її слів на нашу мову. Вона, у принципі, нічим не дивувала, окрім трьох очей.
 - Ми прилетіли, – сказала інопланетянка.
 - Так швидко? – запитали ми з Мариною в один голос.
 - Узагалі-то, це найповільніший у Галактиці корабель. Найшвидший пролітає відстань 600 кілометрів за 1 мікросекунду.
 - Добре, добре… Мабуть, треба виходити, – відказав я.
 Коли ми вийшли з дивної машини, повної важелів і кнопок, то опинились на дуже цікавій планеті.
 - А нам скафандрів не треба? – запитала Маринка.
 - Нащо? У нас тут атмосфера на дев’яносто відсотків складається з кисню, – відповіла наша супутниця.
 Ми дивилися на рослини. Вони були схожими на ланцюжки з мильних кульок, а земля була кам’янистою.
 - А що то за попкорн з очима летить просто на нас? – запитав я.
 - Це тварини. Вони не шкідливі.
 - А це взагалі що за планета?
 - Ми звемо її Дельтонією. Правда гарна?
 - Так. Проте все ж, чому ми сюди прилетіли?
 - Ну, – скоса подивилася на нас трьома очима інопланетянка, - треба вміти жартувати про територію Адмірала. Що ж… Ви ж лише нерозумні звірятка…
 Я промовчав. Вона привела нас до великого пагорба, на якому незрозуміло чому, було дуже зручно сидіти. Ми подивилися на навколишній світ. Небо чомусь було дуже зоряним, але було світло, як удень. Десь удалині маяв широкий мегаполіс.
 - Це моє місто. Я живу там сама. Це та-а-ак нудно…
 - Чекай, чому, коли ти прилетіла, то сказала слово «ми»?
 - Хотіла здаватися непереможною й крутою… До речі, у мене на роботі стоїть підслухувач ваших слів. Я багато чого дізналася.
 - Що? – я був обурений її словами. – Гав! Це… Це негарно!
 - Ну… Такий закон Адмірала… А ви б могли скласти мені компанію? Ну, так якби дружити зі мною?
 - Було б прикольно… Та ми ж не можемо покинути рідну планету, - відповіла моя господарка.
 - Стоп. Ти – прибулець. Прибулець дорівнює чужоземець, чужоземець дорівнює незнайомець… Упс… Незнайомець дорівнює загроза! Так, із космосу! – я не зміг витримати й заскавчав на все горло.
 - Чому ви так вважаєте? Я що, вам не подобаюсь? Здається, я навіки залишусь самотньою… Не знайшла друзів на планеті, навіть земляни не хочуть зі мною товаришувати…
 - Ні, пробач … Просто мій собачий інстинкт схибив. Будемо приятелями!
 І ми пішли гуляти по місту з новою подругою.
 *****
 Цікавий факт – міста в інопланетян незвичні. Дуже. По всьому місту сотами вкладена блискуча плитка, стоять велетенські хмарочоси дивної форми з дуже великими вікнами, літають дивні машини, а по вулицях ходять прибульці.
 - Що то за двоокі створіння? – перешіптувалися вони.
 Ми не звертали на них уваги. Але все ж, мучило питання. Навіщо ми тут? Бо пожартували про володіння Адмірала! Дивно-дивно…
 - А як тебе звати? – запитала Марина чужоземку.
 - Вай-Фай.
 - У вас тут є вай-фай? – здивовано запитала Марина. Їй дуже хотілося зараз посидіти в Інтернеті.
 - Ні, мене так звати! А як вас?
 - Мене – Марина, а мого улюбленця – Спаркі.
 - Секунду. Ти брешеш. Ви сказали, що тваринки. Як у тваринок можуть бути улюбленці?
 - Ну… Ми… Просто… Пожартували…
 - Хм… Це ж… Це ж чудово! Обожнюю жарти!
 - Зараз не до жартів. У нас на планеті відбувається щось дивне.
 Ми розповіли Вай-Фай усе, що бачили по телевізору. 
 - Що ж, я не знаю нічого… Хоча… Синя іржа…
 - Що? Кажи!
 - Недавно я знайшла біля дому летючий попкорн синього кольору. Я взяла його додому, думаючи, що з такою тваринкою мені не буде самотньо. Проте через кілька днів я вже його не бачила. Мабуть, це був незвичний попкорн…
 - Ага! Ще скажи, що це був вірусний попкорн! Гав! Він розмножився, засів на Ейфелевій вежі, заразив лінивців, а потім вирішив скупатися в річці Ніл, спричинивши на ній хвилю… Багата фантазія в тебе!
 - Спаркі… У мене шок… Ти щойно розгадав секрет катастрофи! Ну, я так думаю, – здивовано сказала Марина.
 - Як… Я-я-я-к… Усе ж, нам треба подумати, як його зловити, – сказала Вай-Фай.
 Ми сіли. Думки не вирували в наших мізках, навпаки, щось заважало нам міркувати. Ми застигли в лабіринті роздумів, але з надією, що врятуємо землю.
 *****
 Якось несподівано до мене прийшла думка.
 - Ве-Фе! – озвався я.
 - Мене звати Вай-Фай.
 - А, так… Вай-Фай, у тебе є якісь пристрої чи уловлювачі дрібноти?
 - Ні… А попкорн той був дуже дрібним…
 - А його можна примагнітити? – запитала Марина.
 - Не впевнена…
 - А що як… Ми з біології вивчали, що коли потерти ручкою об волосся, то можна нею клаптики паперу притягувати! Електризація – ось!
 - Непогана ідея, у мене є немалий блок пластмаси, тож можна наелектризувати його.
 Ми пішли до її будинку. Він був невеликим, зате дуже компактним. І на одній з полиць лежав прямокутний шматок пластмаси. Вай-Фай взяла якийсь дивний пристрій, схожий на джойстик, і дивним лазером від нього перенесла блок і нас також на свою летючу тарілку. Мить – і ми вже над Ейфелевою вежею.
 - Ой! Ми ж забули цю штуку… Як це… Наелектризувати!
 - Зараз! – сказала наша подруга й натиснула якусь кнопочку на джойстику.
 Я здивувався. Було таке враження, що я подвоївся… Потроївся… Ні, рабагато більше! Мене стало кільканадцять… Куди б я не йшов, туди й мої клони. І я все зрозумів. Я – найпухнастіша істота на цьому кораблі, тому роботу виконав я. Уся армія Спаркі, тобто я, почала тертися об блок. Вай-Фай знову натиснула кнопку - і я став єдиним і неповторним на цьому НЛО. Тисячі синіх крупинок попрямували до блоку. Далі ми полетіли до Єгипту й тропіків… На щастя, ми врятували планету від апокаліпсису. Хто б подумав – невинні крихти, а якого наробили переполоху… А вже на Землі ми засвоїли істину: якщо з тобою ніхто не хоче йти на контакт, просто зрозумій: може, це ти ніколи не хотів приймати запрошення.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 03.05.2019 > Тема "Душі криниця"