Версiя для друку Обговорити в форумi

ПОЕТИЧНА СВІТЛИЦЯ

Сьогодні Поетична Світлиця має задоволення представити своєму читачеві поезію Галини Онацької – ніжну, чуттєву, а ще – надзвичайно образну.
Онацька Галина Миколаївна народилася 19 вересня 1966 року на Рівненщині.
Отримала вищу освіту у Слов'янському педагогічному інституті. Мешкає в Краматорську. Має двох дітей.
Автор семи поетичних збірок: «Незримий шлях моєї долі», «Попереду – життя», «Весна не може не прийти», «Спиніть війну!» та «Іволзі весна наснилась», «Осінні міражі», «Сонячне джерело».
Співавтор поетичних альманахів і збірок: «Він, вона і війна», «Енциклопедія сучасної літератури», «Огні горять…», «Нас світло правди кріпить і єднає», «Галактика любові», «Серце Європи», «Скарбниця мудрості», «Я дякую тобі», «Ковток життя», «Думки романтика», «Понад усе нам – Україна», «Танець семи покривал», «Поетична топоніміка», «Українська вишиванка», «За чашкою кави», «Обпалені крила», «Медобори», « Різдво приходить зі снігом», «Лине слово понад Тором».
Лауреат Загальнонаціонального конкурсу «Українська мова – мова єднання».

Галина ОНАЦЬКА
РОЗЛУКА

Уже пора збирати сум кленовий,
Розмок асфальт байдужістю калюж,
Осінній день крізь полог бурштиновий
Розтрусить краплі сивого жалю.

А листя падає… так жовто і багряно.
Змішає осінь все: думки і сни.
Ці пишні шати скоро всі зів'януть,
Та все ж настане час колись весни.

Ген гойдалки скриплять, гойдають вітер,
Чи може мрії то чиїсь, щасливі дні?
На них, немов мої маленькі діти,
Чи то вже внучки радісні пісні.

Я скучила. Приїду, пригорну всіх,
Ще трішечки – розлука промине.
З осіннім смутком якось помирюся,
Хоч і буває – холодком війне.
07.10.2018

Дзеркала

Дзеркала, дзеркала – скільки осінь їх має і мала!?
Зазирає імла… День маленький промінчик скупав.
В них сховалася вись, в задзеркалля те зірка упала,
А приблуда-мороз її подихом раптом скував.
І не вирватись вже… там вона і приречена, певне,
В своїй срібній темниці навіки тепер пропаде.
Чарівні дзеркала: горобиново-сонячні, древні,
В них печаль, і сльозина, і сонце, і листя руде.
Дзеркала, дзеркала… Хто вас вигадав, хто напророчив?
Що побачиш в них ти, коли раптом й собі зазирнеш?
Чи побачиш в них зірку, чи, може, зими сині очі,
Чи сусального золота відблиск осінніх пожеж?
20.10.2018

Тумани

В рідний край, в рідний дім, причастить свою зморену душу
Так хотілось мені… Так давно я вже тут не була.
Ще тримає життя цю стареньку, порепану грушу,
Та стежина біжить, тане в травах, над краєм села.

І колодязь – живий, своїм скрипом мене зустрічає,
Хтось чужий, незнайомий тепер з нього воду бере.
Сумно блимають вікна, мене все ніяк не впізнають,
І клубок підкотився та в горлі спинився й дере.
 
Ой, тумани, тумани, сьогодні ви тут пеленою,
Чи прийшли подивитись на тугу і радість мою?
Чи солону сльозу ви хотіли забрати з собою
І посіять її маргариткою в ріднім краю?
19.10.2018

Ранок досвітній

Ранок досвітній в мереживі суму,
А ясени колисають задуму.
Ще у дрімоті посріблена тиша –
Жовтень із братом зустрітися вийшов.

В ніч листопад приморозив горіха,
З безу листочки обтрушує стиха,
На хризантеми свій висипав іній,
Колючи голками в мареві синім.

Скрипнула груша – голос старечий,
Мабуть, сто років у неї на плечах,
Їй би ще трохи хоч літньої втіхи…
Блимає хата віконцем з-під стріхи.

Встала хазяйка доїти корівку –
Дзенька дійниця об сіру долівку.
Проситься котик до хати знадвору –
За молоком, а чи, може, в комору.

Звився над хатою дим, мов серпанок.
Бавиться-струшує золото ранок.
Сонячну викотить в небо тарілку,
Й сяде спочити на теплім причілку.
30.10.2018.

Рідна мова

Давно прийшла пора, щоб слово зазвучало:
Правдиве, справжнє, сильне і сонячно-ясне.
Ним наділив Господь, хіба цього вам мало?
Його ярмо не спинить і серце кам’яне.

Мов пагінець добра і правди проростає –
То нашої свободи найперший вірний знак,
Бо хто прапрадідів у світі забуває,
Той сам ніким стає, і звуть його ніяк.

То ж бережіть завжди, плекайте рідну мову,
Шевченкові слова, і Лесі, і Франка,
Бо стільки полягло за кожне щире слово,
І вирветься воно з вогню і з-під замка.

Допоки є Дніпро, над ним зоріє Київ,
І Запорізька Січ, і слава козаків,
Допоки Буг старий свої пороги миє
І левами стрічає такий чарівний Львів,

В безсмерті і в борні, у горі і у славі
Підніме, і зігріє, і поведе вперед,
Кайдани розіб’є, пройде бої криваві,
Та слово українське не зникне, не помре.

І навіть у світах чужих і непривітних,
Допоки хоч один є українець там,
Завжди святе воно – співа, радіє, квітне.
Не дайте рідну мову спаплюжити катам!
07.11.2018

Перелітні птахи

Перелітні птахи понесли свою тугу за край,
Небосхил обіймали, кричали і плакали гірко.
Десь далеко їх ждав позабутий, загублений рай,
І дивилась їм вслід з неба, криком пробуджена, зірка.

І дерева махали руками їм сумно: Прощай!
І ловили захмарне, печаллю «курли» оповите,
А для когось в житті – то була їхня перша печаль,
А для когось – остання, і правду тут нікуди діти.

Не усім їм судилось побачити знов рідний край.
Через гори й моря понесуть натреновані крила:
– Тільки ти, рідна земле, як збудить підсніжник, чекай,
Принесуть нас крізь вітер шалені додому вітрила.

Жовтий лист із верби намагався летіти їм вслід –
Не хотілось себе віддавати зимі на поталу,
Але був то короткий, хоча і нестримний, політ, –
Видно, сили на мандри у нього уже бракувало.
16.11.2018

Життя біжить

Усе минає… Тане перший сніг…
Життя біжить околицями світу.
Зима вкриває інеєм поріг,
А душу хочеться хоч трішечки зігріти.

Приходять сни. Бабусині стежки,
Що босими сходилися ногами.
І пахнуть з печі теплі пиріжки,
А хата обіймає рушниками.

Садок цвіте і пахне голубінь,
І за плечима крилечка вітристі,
А там – і літо льон вплете у синь,
І липа пригорне така іскриста.

День ситчиком з волошок струменить,
Ромашок білих літечко насіє…
Згадається… І серце защемить,
Коли у вікна стужа снігом віє.

І м’яту, і ромашку, і чебрець
Я розкладу. Хай літечко загляне.
І кожен той духмяний пагінець
Дитинства миттю золотою стане.

Калини кетяг серцем пригорну
І рідну пісню мамину згадаю.
У глибину далеких днів пірну…
Мине усе… Зима це добре знає.
21.12.2018

Праотча сторона

Праотча сторона давно чекає.
І причаститись рідним краєм час.
Крилаті, десь по світі ми ширяєм,
Та до гнізда притягує всіх нас.

Снігами запорошені стежини -
Вже скоро прийде ластів’ят пора.
Розтануть кучугури і крижини.
Весна прикличе серце до двора.

На той поріг, де виноград повитий,
І де вишневим цвітом замете.
Додому завжди повертають діти –
У місце трепетне, правічне і святе.

І навіть, як гнізда давно немає,
Вклонитись грудці рідної землі
Усі додому завжди повертають:
І ластівки, й лелеки, й журавлі.

Мине зима, бо так і має бути.
Ми ж зі своїх второваних доріг
Всі мріємо додому повернути
В оте гніздо, що нині всіяв сніг.
10.01.2019

Сама

Мело й мело сьогодні звідусюди:
Обнявшись, небо і земля злились.
Мороз й собі – дихнув на повні груди,
Аж коси у вербиці розплелись.

Принишкла за тополями хатина.
Напнув їй хустку білу сніговій.
Притихла, задрімала, як дитина,
Втомившись від насичених подій.

Аж попід вікна намело замети.
Крізь сито сіяла зима свою муку:
Поприсипала стебла очерету
Й весь скарб, що назбирався на віку.

Копичка сіна і прикриті дрова,
Тинок і невисокий перелаз,
Колода-лавка за двором вербова –
Усе сховалось на непевний час.
 
Прочистить стежку бабця вийде з хати,
Сніжок пухкий з порога замете.
В хлів до корівки стежку протоптати,
Погодувати Лиску – то святе.

А потім дрова нанесе знадвору –
При святі би вчинити пироги.
Проснеться піч пашіти жаром споро,
І крізь віконце блимнуть на сніги.

Укутає рушник хліби духмяні
І пиріжечки вляжуться рядком:
Аж світяться, як сонечко, рум’яні,
І глечик поряд з теплим молоком.

Усе готово. Але де ж то гості?
Чи налякав мороз, сніги, зима?
Летять пушинки білі з високості…
Сидить старенька за столом сама…
17.01.2019

Знов про дитинство

Знов промайнули життя мого спомини:
Річка з дитинства і пісні мотив,
Вікна хатин, нашорошені комини.
Колесо хлопчик кийком покотив.

Кладка вузенька, пшениця за річкою,
Бджоли снують і джмелі у квітках.
Берег поріс верболозом, порічкою,
Зник поміж верб наполоханий птах.

Сливи у жмені зелені надкушені,
Хліба окраєць із цукром на всіх.
Яблука кислі, вітрами натрушені,
Той, що ніяк не відмити, горіх.

Збите коліно – листок подорожника –
Плакать від того немає чого.
Бабця соромить сусіда-«безбожника» –
Крутить транзистора хлопець свого.

Впали в калюжу, та ми не вгаваємо:
Піжмурки, квач, і скакалки, й ляльки.
Сутінки сиві – ми в «класики» граємо,
Шкода, що кличуть до хати батьки.

Там безтурботність, життям подарована,
Мчить босонога по теплих стежках.
Вигін широкий, й дорога брукована
Досі лишились такими ж у снах.
18.03.2019

Хлібина

Я беру до рук просту хлібину,
До грудей її я притулю.
Цю святу частинку України
Бережіть, я вас усіх молю.

Це зерно щасливої години
В колосках зродилось пишних нив,
Дар Господній, щедрий, для людини,
Нам його Господь благословив.

Покладу на рушничок з любов’ю,
Щоб гостей зустріти дорогих.
Силою він світиться живою
Світлих днів весняних польових.

Золотом наповнений по вінця –
Джерело наснаги і тепла…
Найдорожчий серцю українця –
Рідна нам земля його дала.

Скоро рід збереться знов до хати.
На столі хліб – вічно головний.
Нас діди привчили шанувати
Кожну крихту, сповнені надій.

Бережіть, во славу, добрі люди,
Скарб безцінний, навіть, як черствий.
Це – життя, це – віковічне чудо.
Бережіть, бо справді, хліб – святий.
19.03.2019

Зорі дитинства

У тих світах, де мама молода,
Лишилися дитинства ясні зорі.
Течуть роки, як річкою вода,
Гойдає вітер верби й осокори.

Бабуся сіє сині паничі,
А по межі – густа трава і сливи.
Тріскочуть дрова іскрами в печі
Та льон цвіте, як небеса, цнотливий.

Любаша... вигін... пшениці кругом,
Люпин поріс крізь зелень конюшини,
Дзвенить колодязь срібно ланцюгом,
А небо зазирає у глибини.

Під крила горне золотих курчат
Вогниста квочка, кличе за собою.
Русалка в полі водить потерчат,
Замчиськом плинуть гуси за водою.

То з вудками до річки йдем усі,
То по гриби чи ягоди до лісу,
А сонечко купається в росі,
І пташечка гніздо сховала в стрісі.

Сідають сині бабки на місток,
Метелики барвисті, наче квіти…
Грушками манить там старий садок,
А ми – босоніж та щасливі... діти.
21.05.2019

Чужі краї

Поїхати в чужі краї,
Десь там вишукувати долі,
Та скрізь ми будем «не свої» –
Додому тягне мимоволі.
Такі оманливі світи,
Здається, кращих і немає,
Але від себе не втекти,
Бо думка в рідний край вертає.
Усе було, і там не рай,
Вже ледь жива стоїть хатина.
І стежка та, де небокрай,
Знов нас веде, немов дитину.
Скрізь сива паморозь лягла –
Літами обпалило скроні,
В снах бачим хату край села,
Її порепані долоні.
Воно і добре, що оця, –
Вовік душа не охолоне.
Несем по світу манівцях
Про хату цю сльозу солону.
06.06.2019

Стежина між соняхів

Моя стежина у поля біжить
Між соняхів, що наче милі діти,
Торкає рук небес дзвінка блакить
І стеляться до ніг шовкові квіти.
Такі простенькі, та миліш нема
Отих волошок і ромашок білих.
Ще десь за обрієм і осінь, і зима,
І літні грози ще не відгриміли.
В хмаринах білопінних золоте
Розніжилося сонечко ранкове.
Таке все рідне і таке святе!
І я іду до нього на розмову.
Спішу вклонитися вусатим колоскам,
Обняти золочену хліба ниву,
І Господу подякувати там
За славне літо і весну вродливу.
За все що маю: спогади свої
Про хату і про річечку далеку,
Про солов’їні сонячні гаї,
Про чебреці і на даху лелеку.
Про вечоровий неповторний час
У матіоли запахах святкових,
За зоряних ночей легкий атлaс,
Й бабусині історії казкові,
Бузки в цвіту і липу золоту,
І ту сумну у серці тополину,
І льону синього небесну чистоту
Стару вербу і під вікном калину.
О краю милий, розчинюсь в тобі,
І стану я волошкою у полі
Та ластівкою в неба голубінь
Летіти буду в лузі на роздоллі.
Я стану вітром – подихом твоїм,
У надвечір’ї дощиком, грозою,
Червоним маком стану степовим,
Колись твоєю стану я сльозою.
22.06.2019

Чорнобривці росяні 

Квіточка до квіточки – чорнобривці росяні
Розрослись, розніжились в рідному саду.
Встану я ранесенько і ногами босими
У садок по стежечці маминій піду.

Сонце вже умилося, втерлося хмариною,
Золотим проміннячком гладить теплий цвіт.
Пахне чорнобривцями, м'ятою, калиною.
Я ж в дитинства радісний зазираю світ.

Кучеряво стеляться, сонцем оторочені,
Гріє душу спогадом теплий оксамит,
Ніжністю і ласкою щедро позолочені,
Стали оберегами від всіляких бід.

Чорнобривці лагідні, чорнобривці мамині –
Літечка яскравого незабутній щем.
І в краю далекому буду серцем з вами я,
Чорнобривці зоряні, скупані дощем.

Обіймаю трепетно кожну квітку поглядом,
Серцем пригортаюся до матусі тут.
Ці квітки малесенькі чорнобриві спогади
Про дитинство й літечко завжди бережуть.
 
Чорнобривці мамині, чорнобривці росяні,
Ви у душу стежечку провели свою
І, немов, шепочете всім: «Ласкаво просимо»,
Мабуть, стежка мамина є і у Раю.
14.08.2019

Соняхові далі

Я піду у соняхові далі,
У безмежну сонячну красу
Там, де поля золоті скрижалі
Позбирали сяючу росу.

Поклонюся я землі низенько –
Нас годує все життя вона.
Не шкодує збіжжя наша ненька,
Віддає усе нам до зерна.

Хочу я подихати безкраїм
Бірюзовим небом степовим,
Подивитись, як роса згорає,
Як серпанок тане, наче дим.

Маки там важкі голівки хилять,
І ромашки стеляться до ніг,
Там жита свої гойдають хвилі
Під вітрів невпинний теплий біг.

Я порину в степове роздолля,
Серцем щиро світ цей обійму,
Захмелію враз безмежжям волі,
Миті щастя в душу я прийму.

Хай розкажуть ниви неозорі
Про свої печалі і жалі,
Про смарагдоокі ясні зорі,
Про любов до рідної землі.

Збережу її відлуння часте
У листочку кожному й стеблі
І прийму оте святе причастя,
Що приносить жайвір на крилі.
14.08.2019

У рідне село

Повертаюсь думками у рідне село,
Пам’ятаю тут кожен горбочок:
Жовті верби пухнасті, дзвінке джерело,
Пригорнувся до хати садочок.

Всі стежини в дитинство ведуть крізь жита,
Понад соняхів жовті стодзвони.
І зозуля рахує, пророчить літа
В синє небо, що наче з ікони.

А на стежку гнилички посипались вже,
Розгубила їх груша висока.
Таємницю свою бересклет береже
Від чужого, недоброго ока.

Жовта рута росте, хміль плететься виткий,
Ловлять ряску у річечці гуси,
І зриває у фартух чебрець запашний
Посивіла так рано бабуся.

Все барвінком дитинство моє поросло,
Там де літечко їде на возі.
Вийшли сиві тополі на шлях за село,
Виглядають гостей при дорозі.

То лопата, то сапа в матусі руках,
Що ніколи не знають спочину…
Поринаю у спомин… думками, як птах.
Там я завжди – маленька дитина.

Через річку із дощечок кладка лягла,
Незабудки русалка збирає.
А душа прикипіла моя до села,
Мов до світлого, чистого раю.
03.08.2019

Земле моя

Моя ти Земле, рідна моя, мила!
О, як нелегко цей тягар нести:
Така прекрасна ти – і вся в могилах,
А в небо дивляться нові й нові хрести.

Тебе так щедро патріотів кров’ю
Окроплено на просторах буття.
Про тебе завжди думаю з любов’ю…
Чому ж то непросте таке життя?!

Ти пшениці так мріяла плекати,
Ростити соняхи і пестити жита,
І синій льон, як море, розливати,
Бо Божа сила у тобі свята.

Ти так садами пишно розквітаєш,
Так солов’їними піснями тішиш слух,
Чому ж свою ти долю не вблагаєш?
Невже, хто мав би чути, той оглух?

Чом безсердечні знову на поталу
Тебе штовхають, ворогу здають?
Ти вчора знов своїх дітей ховала, 
Навіки провела в останню путь.

І знову вирви, бійня, стрілянина,
Кружляє ангел смерті у степах.
І плачуть верби, в кров гірчить калина,
І сивим порохом твій маків цвіт пропах.
18.07.2019

Славутиче величний!

О, величний старий Борисфен!
Неповторний Славутиче наш,
Батьку сивий слов’янських племен,
Українських земель вічний страж.

Ти колись древніх скіфів поїв,
Королів і великих князів,
Пам’ятаєш і клекіт боїв,
І дівочий закоханий спів.

Слухав плач Ярославни з віків,
Щедро Київ добром наділяв,
Був колискою для козаків,
Їхні чайки на хвилях гойдав.

В Чорне море ти води несеш,
Сяєш дивно в ранковій зорі,
Із Тарасом розмову ведеш,
Що стоїть на Чернечій горі.

Хай зелених твоїх берегів
Не померкне ні міць, ні краса.
Від нещасть, від біди й ворогів
Хай тебе бережуть Небеса.

І нехай діти завжди твої
Кожну краплю шанують води,
Хай співають тобі солов’ї,
І цвітуть в Україні сади.

Ти даєш благодатне життя,
В твоїх водах охрещена Русь,
Ти артерія вічна буття,
Тобі, Дніпре, я низько вклонюсь.
06.07.2019

Українка

Тобі так личить ця іскринка щастя,
Ця усмішка, твоє душі тепло,
Цей щирий погляд, наче до причастя,
І пасмо це, що впало на чоло.

Тобі так личить щедрість, серцю мила,
Оця жіночність, ніжність, простота,
А в ній чомусь така незрима сила,
І відданість палка, і чистота.

І як би в світі цім життя не било,
Ти хрест свій не вагаючись несеш,
Немов би за плечима маєш крила…
Ти краєм рідним кожен день живеш.

Тобі нелюбий спокій тихий, сірий,
Бо серце б’ється голосно твоє,
В душі завжди живе надія й віра,
Від того й іншим легше жить стає.

Твій погляд – то у мріях, то в тривогах,
Бо ношу вибираєш непросту.
У зорях й тернях вся твоя дорога,
Крізь радість, біль й життєву суєту.

А твоє серце сповнене любові,
Яку даруєш щирістю душі,
Тож ллються світло-ніжні колискові,
Пливуть пісні і радують вірші.

І опівночі ти не раз сльозину
В тривогах на подушку пролила ,
За донечку свою, а чи за сина,
За них життя б своє ти віддала.

До Господа промовиш знов молитву,
За тих усіх, хто серцю дорогий.
Готова йти на плаху і на битву
За щем кохання й край прекрасний свій.
09.08.2019

Лелека

Поміж соняхів далека
Стежка пролягла,
Поселився мій лелека
На краю села,
Де плакучі верби часті
Тиші п’ють росу,
Де спинились доля й щастя
Глянуть на красу,
Де маленькі янголята
Розсипають цвіт,
Де стара вікує хата
Більше сотні літ.
Поміж соняхів стежина
Кличе вдаль мене.
Білим пухом тополиним
Літо промайне.
Засівали радість весни
Зорями до ніг,
Шлях Чумацький в перевесла
Сотні сплів доріг.
25.08.2019

Мого серця частина

Знов приходить до мене у снах,
Мого серця одвічна частина,
В жовтих соняхах і в пшеницях
Найдорожча, свята Україна.

Споришева стоїть благодать,
З сумом раннім замріяні роси,
Світанкова туманів печать,
Що лягла жовтим вербам на коси.

Тиха річка з хмаринами снів
В очеретах озвалась качками,
Яблуневий садок розімлів
Коло хати з бузком біля брами.

Так, старенька – солом’яний дах,
І до болю вона серцю мила,
Хоч давно заблукала в літах,
Немов я її десь загубила.

В сни мої прилітають бузьки…
Сині-сині волошки у полі…
Зазирають в хатину бузки…
Проводжають в дорогу тополі…

Я сьогодні на крилах лечу
Із далека до рідної хати…
Я журавкою їй закричу,
Бо так хочу крилом обійняти.
18.08.2019

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 15.11.2019 > Тема "Душі криниця"