Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження, початок в #16 за 17.04.2020 р.)

- Агов, служиві! - покликав, поторсавши сталеві ворота.
- Слухаю вас, - озвався, виходячи з маленького будиночку варти, міцно збитий білявий, коротко стрижений морячок з причепленим до пояса багнетом у коричневих пластикових піхвах. Слідом, поправляючи безкозирку, показався ще один. Ні тіні здивування в очах чи в тоні від того, що якийсь цивільний пхається на територію військової частини. 'А, певно ж, не один ти сюди заглядаєш', - промайнуло в голові. 'Звикли'.
- Я хотів би перемовитися з командиром вашої частини.
- Його немає в розташуванні.
Вітер, що тим часом піднявся, тріпотів чорними стрічками його безкозирки, задирав на голову широкий комір його темно-синьої форменки.
- Коли ж він повернеться?
- Нам про те не доповідають, - усміхнувся куточками вуст другий, високий хлопчина, поправляючи товаришеві загнутий вітром комір.
- Тоді я до заступника.
- Гаразд, зачекайте. Зараз дізнаємося, чи зможе він вас прийняти, - білявий повернувся і, підштовхнувши товариша, зайшов назад до вартівні.
За хвилину висунувся і покликав: - Зайдіть на хвилину!
Слідом за ним я ступив через поріг і опинився в єдиній кімнатці-келії: голі, чисто вибілені стіни, в кутку добряче облізлий канцелярський стіл з розкритим вахтовим журналом на ньому, поряд простий дерев'яний стілець, під вікном коротка вузька лавка, на стіні громіздкий, військового штибу телефонний апарат, трубку якого - з широким розтрубом, що нагадував поїлку для птахів - простягав мені вартовий.
- Ось, будь ласка, поясніть командирові, чого саме ви хочете.
Я взяв важку ебонітову трубку, привітався, назвав себе та спитав, чи розмовляю наразі з заступником командира.
- Здравія бажаю! - почулося у відповідь. - Ні, це вахтовий офіцер N. Дозвольте спитати, за якою потребою ви хочете бачити заступника командира?
- Власне, я хотів би перемовитися з командиром, але, схоже, його немає.
- Так, немає. Тож?
- Тож, я тут, аби спитати, чи зацікавило б ваше командування очищення акваторії бази від топляків.
- Зрозуміло, - протягнула трубка. Потім, після довгої паузи, так, наче прикривши мікрофон рукою, мій співбесідник радився з кимось, вона знову ожила. - Наразі, заступник командира проводить навчання. Якщо зачекаєте, за півгодини він звільниться і під'їде до вас. Ваше рішення?
- Я зачекаю.
Чекати довелося майже годину, упродовж якої крокував туди-сюди побіля вартівні, прикидаючи, як повести розмову, аби бути сприйнятим серйозно. Та ті думки швидко заступили інші - про те, як впоратися зі справою, за яку оце зараз збирався взятися. А зробити те було зовсім непросто. Інакше не лежали б ті потопельники роками на дні, захаращуючи акваторію бази, муляючи зизе око начальства та денервуючи екологів. Воно, звісно, маючи добрі гроші, можна було б винайняти в порту підходящого плавкрана та й повитягувати все те залізяччя за якихось пару тижнів. Але цей спосіб був, вочевидь, недешевим, а отже й неприйнятним для моєї ситуації, бо я шукав способів наповнення гаманця, а не його полегшення. З огляду ж на те, що останнім часом в ньому перманентно гуляв вітер, все, на що міг наразі розраховувати, були лише власні руки, ноги, голова, та ще тверда впевненість, що немає в світі справи, з якою за потреби людина не могла б упоратись.
- Впевненість - то таке відчуття, яке грунтується на чомусь реальному, - резонно зауважить мій читач. - На знаннях, на розрахунках, на досвіді. Без того ж всякі подібні балаки дуже нагадують банальну манилівщину нудьгуючого сільського філолога чи мемуари послідовника Великого Комбінатора - творця Нью-Васюків.
То на чому ж грунтувалася моя впевненість? Чи була вона підперта спеціальними знаннями, чи, бодай, побіжними розрахунками? З якого-такого досвіду пустила вона свої нахабні паростки?
Що ж, моїх знань в царині суднопідйому було й справді небагато - підіймав до того з глибин моря лише затоплений мотор, іншим разом - катер-тримаран. А проте, їх на той момент було в мене значно більше від того, що мав Ернест Кокс перед тим, як зважився на підйом з дна Скапа-Флоу затопленого кайзерівського флоту. Адже та його епопея стала, без перебільшення, енциклопедією суднопідйомних операцій, і я свого часу проштудіював її вздовж і впоперек.
Детальні розрахунки мене на той момент не турбували, бо стосувалися лише конкретних технологій, прийомів і способів ведення операцій, які можна було обраховувати, лише спираючись на наявний інструментарій.
Що ж до моєї впевненості у великих можливостях людини, то вона передалася мені ще, либонь, від батька, який не лише заввиграшки управлявся на заводі з величезним металостругальним станком, стіл якого приводили в рух три електромотори діаметром близько метра кожен, але й крім того вмів ще багато чого: вмів насадити сад, вмів вивести стіни, накрити їх дахом, скласти піч, постелити підлогу, вмів пошити чобітки настільки гарні, що мамині подруги згорали від заздрощів, будучи впевнені, що то якийсь заморський крам. І все те не вважалось чимось видатним - звичайною справою, яку за потреби має зробити будь-який чоловік. Хіба такий приклад міг непоміченим пройти повз увагу хлопця, не відкластися у його свідомості, не привести до сприйняття труднощів, що трапляються часом на шляху, більше як до виклику, аніж як до непереборного бар'єру?
Загалом, приклади упевненої поведінки дорослих є дуже важливими для дитини, адже їх брак звільняє місце для невпевненості у собі, у здатності долати перешкоди, змушує в подальшому - ба, навіть в дорослому житті! - пасувати перед труднощами, часто навіть не спробувавши своїх сил.
Але правда й те, що попри всю неоціненність батькового прикладу, його одного навряд чи стачило б для того, щоб взятися за таку справу. Для того було потрібне відчуття упевненості, грунтоване на своїм власнім досвіді успіху. Чи був він? Був. На той час я вже мав за плечима досвід побудови великого каное, крейсерського швертбота і двох крейсерських яхт - міцних морехідних суденець, мав досвід проектування і втілення своїх проектів у часи, коли про комп'ютер чи навіть калькулятор можна було лише мріяти. Я проектував і шив вітрила, проектував і будував трейлери для транспортування своїх багатотонних суден, в часі будівництва і реконструкції, самотужки, з поміччю одного лише Архімеда, перевертав їх з боку на бік. То була нелегка, але неймовірно захопллюча школа досвіду, де найпоціннішим здобутком було усвідомлення безміру людських можливостей, приправлене терпко-солодким смаком успіху. Але вперше я засмакував тої амброзії набагато раніше.
Крокуючи туди-сюди в поривах пронизливого січневого вітру на березі бухти Вузької, я в думках своїх непомітно для себе перенісся у теплий вересневий ранок, на станцію маленького містечка Ковдор, що притулилося серед лісів, на березі мальовничого озера, всього за шістнадцять кілометрів від фінського кордону. Заїхав я туди після невдачі на вступних іспитах в гірничий інститут, в надії пристати до якоїсь геологорозвідувальної експедиції. В очікуванні вакансій, розважався, розвантажуючи вагони на тамтешній залізничній станції. А тих вагонів було - море. Одні були заставлені ящиками золотистого кубинського рому, інші - піддонами соковитого кримського винограду чи духм'яних угорських яблук, ще інші - цукром, крупами, коробками полтавської згущенки, тростянецьких цукерок, шоколадом, копченою шинкою, про розмаїття сортів якої в моєму рідному містечку мало хто й чув, а ще - одягом, імпортним взуттям...
Найнелюбішою роботою серед бичів* (поденний працівник, часто п'яниця) було розвантажування будівельних матеріалів та рефрижераторів, заповненних під саму стелю непідйомними половинками мерзлих коров'ячих туш. Таку непідйомну тушу двоє підхоплювали задубілими руками і бігцем переносили до іншого рефрижератора, на складі. То було гірше, аніж тягати вісімдесятикілограмові мішки з борошном. Кожна бригада, попри високі розцінки, намагалася будь-що відкараскатися від такої "честі". Але того ранку уникнути небажаного вантажу не вдалося. Наш бугор* (бригадир) Костя, - довготелесий чолов'яга з глибокими залисинами та сіткою червоних жилок на носі та вилицях, про якого подейкували, що до зустрічі з Зеленим Змієм він був першокласним бухгалтером - підтюпцем прибіг з рознарядки і, облизуючи сухі губи, провістив, що нас чекає вагон горілки - чиста робота, високі розцінки, ще й кілька пляшок, списаних на "бій". Але... лише після того, як розвантажимо вагон шиферу. Паскудну новину було приперчено ще й тим, що доки він правувався з розпорядником робіт, намагаючись відбрикатися від того шиферу, інші бригади вже заангажували маневрового ЧМЕза*(ЧМЕ-3 - станційний маневровий тепловоз) підганяти свій вантаж до пакгаузів. Бригад було чимало, і доки черга дійшла б до нас, тим, що звільнилися першими, могли віддати "нашу" високооплачувану горілку. Таке траплялося часто і бичі, знаючи про те, лаяли свого старшого на всі заставки. Бугор винувато відгавкувався, тремтячою рукою похвилинно поправляв вузол замацаної барвистої краватки та раз-по-раз, підібгавши поли м'ятого плащика з зеленкуватої болоні, бігав "приганяти ЧМЕза". Та час минав, а тепловозик наче й забув про нас. Посвистуючи, та пускаючи дим, він ганяв вагони на іншому краю станції, ігноруючи розпачливе жестикулювання бігаючого паралельними галсами Кості.
-Ех, про…ли дєнь! - побивався Васька, уредний дідок десь з-піді Льгова. Сидячи на рейці, він нервово жбурляв камінчиками гравію по горобцях, що безтурботно кублилися в густій пилюці. - Єжель пєрєхватят водку, я етот шифєр в гробу видєл!
- Да нє каркай ти, старий, - похмуро кинув безбровий Сашко-Погорілець, лущачи на носі тонку рожеву шкірку: за пару місяців до того хлопець ледь не згорів, намагаючись зупинити на підйомі свого, враз охопленого полум'ям, велетенського "БЕЛАЗа", не дати йому зірватися на голови працюючих в кар'єрі людей, - Авось не перехватят…
- Авось, авось, - бурмотів старий, все ж стишивши голос: крутий Сашків норов знали у всьому містечку. - Я свойо сказал, а ви как сєбє знаєтє. Ех, да чивой там рассусолівать: нету у мєня с Костєй болє дєл! - скрушно махнувши рукою, він, крекчучи, відірвав від рейки, свій старечий зад і подався геть.
Ну, ні! Мені таке не підходило. Я приходив на станцію не за тим, щоб перекинутися в карти чи нацмудлитися горілки. Якщо старий піде, за ним потягнуться й його "племяші" – мовчкуваті, але жилисті Ванька та Сенька. От тоді вже діла напевно не буде. Нам втрьох - бугрові, Сашку та мені - і до ночі з тою роботою не справитися.
- А, може, самі підкотимо? - спитав я, ляснувши долонею по запилених червоних дошках вагону.
Старий і вухом не повів. Чимчикував собі поволі на вихід. Що йому вісімнадцятилітній хлопак, який лиш недавно прибився до їхньої буйної різношерстої компанії! Не кращою була й реакція "плємяшей": ці лише обмінялися глузливими посмішками, повставали й собі заходилися збирати свої лахи. Тимчасом, я обійшов вагон і взявся за блискучий обід колеса з високою ребордою:
- Ну й котіться собі, - кинув їм, беручись похватніше. - На трьох ділити краще, аніж на шістьох.
- Ет точно! - підкинув Сашко, що стояв, спираючись плечем на край вагону. - Да, только втройом і сдєлаєм вдвоє меньше, - додав тихше, повернувши голову до мене. - Ну, ти ето: брось, не балуй! Кішкі повилазят - тут заправлять іх некому.
Але я не слухав його. Вперся ногами, потягнув вгору, напружився... Клятий вагон стояв мов вмурований! Якби з-за його краю не долинув смішок когось з "плємяшей", я певно й облишив би його. Але той смішок завів: вчепився пальцями міцніше, вперся ногами, наліг плечем, потягнув так, що хруснуло в суглобах, зашуміло у вухах і потемніло в очах. І - о, чудо! - колесо наче подалося, ворухнулося. Відрух той був ледь відчутним, але він був! Я наліг сильніше, намагаючись піймати той, ледь помітний, майже уявний розколис, напружив спину: попереду щось лунко тріснуло, натужно заскрипіло і колесо знову ворухнулося, цього разу цілком відчутно. Що то були не мої химери засвідчила реакція Сашка.
- Ану-к, назад! - гаркнув він "плємяшам," вчепляючись в сусіднє колесо. - Давай сюда, крутіть кольоса, мать вашу!
Дивовижно, але ще до того, як приспіли Ванька-Сєнька, ми з Сашком здужали зрушити вагон з місця. Удвох. Хай і на якісь сантиметри. Але ми вже не дали йому зупинитися. Далі пішло легше: звідкись узявся Васька - його натужне старече хекання чути було від передніх осей, а позаду, перестрибуючи через рейки, вже добігав, скидаючи на ходу свого недоладного, шурхотливого плащика Костя. Вагон котився натужно, важко гупаючи на стиках, але з кожною миттю все впевненіше і веселіше. Менш ніж за десять хвилин ми вже вкочували його на майданчик будматеріалів. Васька на ходу роздобув десь металевого "черевика" і в потрібний момент ловко брязнув його під колесо. Вагон тяжко гукнув, заскрипів і став.
Мої руки дрібно тремтіли, ноги підгиналися, а в роті стояв відчутний присмак крові. Не краще почувалися й інші. Спливаючи гарячим потом, хапаючи ротом повітря, мов загнані коні, ми попадали на стос свіжооструганих дощок і довго відхекувалися, ігноруючи натовп, що збігся подивитися на диваків.
Що то було? Певно ж, що не суєтне намагання будь-що не втратити денний підряд, бо до грошей бичі ставилися, здебільшого, досить непоштиво, пропиваючи, програючи в "буру"* (картярська гра) свій чималий денний заробіток (тоді за день я заробляв, бувало, більше, аніж в подальші роки за цілий місяць роботи на заводі). То був, скоріше, якийсь спонтанний вияв куражу, молодецтва, підсвідоме бажання вирватися з пелени однакових, сірих, нічим не примітних днів, показати свою спроможність до чогось незвичного - такого, чого до тебе тут ніхто ще не робив.
Чи ті самі мотиви підштовхували мене й тепер до цього "потопельного" діла? Чи й тут шукав пригод? Чи не дурив себе, прикриваючись безвихіддю, адже способів заробітку грошей, насправді, набагато більше, притому і простіших, і надійніших? Так, так: надійніших і простіших! '-Все просто: треба лишень змінити звички, - казав козел облізлому старому вовкові, смачно пережовуючи жмут соковитої зеленої травиці'. Я мимоволі усміхнувся і похитав головою. 'Ох, ці вже звички'...
Тим часом, моя "вахта", схоже, добігала кінця: по широкій бетонці, попихкуючи на підйомі прозорим димком, до мене котилося блискуче біле авто.
(Далі буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #17 за 24.04.2020 > Тема ""Білі плями" історії"