Версiя для друку Обговорити в форумi

Політики подають суспільству думку, що чинна Конституція України є чи не найкращою Конституцією в Європі, проте – вона належним чином не діє і не приносить користі українському народові.
Так, Конституція може бути ідеально написаною, але відірваною від реального життя нації. Тому важливо зрозуміти причини, що перешкоджають Конституції України працювати на розвиток української нації.
У першу чергу, треба зрозуміти, чи взагалі є зобов’язання існуючої держави перед українською нацією і які підстави дає чинна Конституція для дії Законів України “Про основи національної безпеки України”, “Про Раду національної безпеки і оборони України”, Указів Президента України, якими затверджено Положення про відповідні органи центральної виконавчої влади з визначенням їх функцій у сфері національної безпеки. Зробимо спробу розібратися в цьому.
Преамбула Конституції України зазначає наступне:
„Верховна Рада України від імені Українського народу - громадян України всіх національностей, виражаючи суверенну волю народу, спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,
дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,
піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,
прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,
усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням (1427-12), приймає цю Конституцію - Основний Закон України”.
Проте цей набір красивих фраз преамбули не відповідає реальності життя, а скоріше скерований на задоволення амбіцій політично строкатої Верховної Ради України зразка 1996 року, яка проголосила, що діє від імені Українського народу і приймає цю Конституцію України. Таким актом Верховна Рада України фактично узурпувала національну ідею, яка полягає в утворенні української держави, і діяла від імені нації. Вона сама підготувала проект конституції і сама його прийняла, а на це має право лише українська нація, бо лише вона має право на самовизначення і реалізацію національної ідеї.
Таким чином, Верховна Рада України знецінила національну ідею, бо саме нація створює свою незалежну державу як засіб для задоволення національних інтересів та забезпечення національної безпеки. А владна верхівка у 1991 році разом з Верховною Радою України створила собі державу для задоволення власних інтересів і забезпечення власної безпеки, чим зробила українську націю лише стороннім спостерігачем цього доленосного для неї процесу. У 1996 році владна верхівка, залишивши владу собі, дозволила Верховній Раді прийняти Конституцію України, яка вже ні на що не впливає і не визначає для створеної держави ніяких функцій щодо задоволення інтересів української нації.
Тому Президент України може дозволити собі оголосити на весь Світ, що національна ідея в Україні не спрацювала. От тільки це неправда: національна ідея спрацювала, бо держава створена, а те, що ця держава створена для неправедних справ і у неправедний спосіб, повністю лежить на сумлінні владної верхівки і Верховної Ради України 1991 року.
Аналіз змісту преамбули Конституції показує:
1. Фраза “...на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення” - не дає підстав говорити в рамках чинної Конституції України про націю, бо тут йдеться не про націю, а про український етнос, хоч він і є переважаючою частиною Українського народу.
2. Законодавець у фразі Преамбули Конституції: „...на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення…” заклав дві помилки.
Першою грубою смисловою помилкою є саме твердження: „українська нація і весь Український народ здійснили право на самовизначення…”, оскільки за Коротким тлумачним словником української мови видавничого центру „Просвіта” видавництва 2004 року, народ – населення, об’єднане приналежністю до однієї держави згідно (ст. 311), а нація – стійка спільність людей, що історично склалася на базі спільної мови, території, економічного життя, психологічного складу, який проявляється у спільності культури (ст. 316), тож самовизначається не народ, а нація.
Друга груба смислова помилка у тому, що народ, за визначенням, не має права на самовизначення, бо це населення, що вже належить до держави, і на 1 грудня 1991 року народ належав до УРСР за Конституцією, тому саме українська нація, як спільність людей, що історично склалася в історично визначених на той час кордонах УРСР, на 1 грудня 1991 року мала право на самовизначення і на формування своєї держави.
Саме ця стійка спільність людей 1 грудня 1991 року, ідентифікуючи себе українцями, своєю переважаючою більшістю голосів схвалила Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року і цим фактом свідомо заявила усьому Світові, що саме вона є тою українською спільністю людей, що називається українською нацією, що вона самовизначилась і що вона створює свою незалежну державу і має визначити для неї відповідні функції стосовно забезпечення своїх власних національних інтересів.
Проте цього не сталося, бо владна верхівка УРСР, що весь час чинила спротив формуванню української нації, скористалась власною владою та відсутністю національної еліти, обдурила українську націю і світову спільноту, перетворивши УРСР на власну державу для обслуговування своїх власних інтересів.
Таким чином, на сьогодні створення української національної держави, як акту реалізації національної ідеї, не відбулась, бо прийняття Конституції України у 1996 році вже нічого не змінило для української нації, залишивши зовсім не українську національну державу. І хоча створена у 1991 році держава стала суб’єктом міжнародного права, вона не стала похідною від української нації, а тому в цій державі під час виборів виникають питання другої державної мови та прояви сепаратизму, що небезпечно для існування і розвитку української нації.
Для держави, створеної українською нацією, мовного питання не існує, бо за визначенням нації мовою утвореної нею держави є українська мова, а для громадян інших національностей питання мови в Україні регламентується чинним законодавством. Таким чином, ставлячи українську націю і український народ в чинній Конституції на один юридичний щабель, законодавець принизив поняття нація. Очевидно, під час прийняття Конституції України спрацював пострадянський синдром боязні поняття нація, бо всі народні депутати 1996 року і доросле населення України пам’ятали час, коли радянська пропаганда лякала всіх українським буржуазним націоналізмом, ототожнюючи його з нацизмом та фашизмом, і за цей, вигаданий енкавидистами український буржуазний націоналізм, невинні українці відсиджували терміни покарання як політичні злочинці, їх тисячами виселяли з рідних місць у Сибір та Казахстан.
На здоровий глузд, саме Конституція України мала б покінчити з цим і чітко задекларувати українську націю вищим пріоритетом в Україні, і тоді було б логічним і юридично правильним вживати поняття нація, національні інтереси, національна економіка, національна безпека тощо. Без цього всі терміни з додаванням слова „національний” є безпідставними.
Конституція України в розділі “Загальні засади” у Статті 11 декларує, що: „Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”. Очевидно, що тут законодавець явно і зрозуміло говорить не про українську націю, а про український етнос. Тому далі у тексті Конституції законодавець вже не визначає роль держави в економічному житті української нації, хоча зрозуміло, що національна економіка є головним об’єднуючим чинником громадян України всіх національностей і взагалі матеріальною основою історичного існування і розвитку української нації, тобто, є матеріальною основою задоволення національних інтересів.
Саме національна економіка має бути головним об’єктом національної безпеки, оскільки найбільше небезпек природа заклала для національної економіки і, таким чином, законодавець в чинній Конституції штучно звільнив державу від виконання однієї з найважливіших функцій – забезпечення розвитку національної економіки. І те, що Конституція України не зобов’язує державу провадити економічну політику з метою розвитку національної економіки та задовольняння національних інтересів, також є грубою помилкою законодавця.
Цим законодавець створив певну прогалину в законодавстві, яка дає певним колам юридичну свободу дій щодо встановлення ситуаційних правил гри на внутрішньому ринку України для уникнення кримінальної відповідальності під час накопичення первинного капіталу за рахунок приватизації національного багатства та державного майна та стримування розвитку малого і середнього підприємництва як основи національної економіки. Від цього нація програла, а виграли лише владні олігархічні клани.
Наступні грубі помилки закладені законодавцем у Статті 17 розділу “Загальні засади” Конституції України, яка визначає: „Оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України”.
По-перше, очевидно, що в Статті 17 Україна розуміється як Україна-держава, а не Україна-нація, і йдеться у цій статті суто про державні інтереси.
По-друге, цілком очевидно, що зміст Статті 17 Конституції України є абсурдним, бо “оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності” не може покладатися лише на Збройні Сили України, оскільки Закон України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 року Статтею 1 визначив: «…оборона України - система політичних, економічних, соціальних, воєнних, наукових, науково-технічних, інформаційних, правових, організаційних, інших заходів держави щодо підготовки до збройного захисту та її захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту…». Це значить, що Збройні Сили беруть участь у здійсненні системних заходів держави щодо підготовки до збройного захисту лише разом з іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, а самостійно Збройні Сили здійснюють збройний захист у разі збройної агресії або збройного конфлікту, для чого вони і створюються.
По-третє, так само і з суверенітетом. Що таке суверенітет? Це право кожної держави на верховенство своєї влади на всій своїй території, тобто, право втілювати у життя прийняті нею рішення. Для цього є центральні і місцеві органи влади, прокуратура, суди і органи Міністерства внутрішніх справ України, дипломатична служба, які і впроваджують у життя державні рішення. Сусідні держави добровільно визнають або не визнають державний суверенітет, тож при чому тут Збройні Сили, оскільки не можна у спосіб збройної боротьби примусити сусідні держави визнати чийсь суверенітет, а у внутрішніх конфліктах Збройні Сили не застосовуються.
Конституція України, як норма прямої дії, має бути зрозумілою для всіх громадян України, гарантувати встановлення справедливості на всій її території, бути надійною основою для створення більш ефективної держави, яка слугуватиме не окремим групам людей при владі, а гарантувати стабільний розвиток Української нації.
Наступну помилку в Конституції України законодавець заклав у Статті 18 розділу “Загальні засади”, яка визначає, що „зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів…”, оскільки Україна тут розуміється як Україна-держава, а держава не може мати своїх національних інтересів. З цього можна зробити висновок, що законодавець не робить різниці між державними і національними інтересами, що також є грубою помилкою у чинній Конституції України, яка аж ніяк не працює на націю.
З наведеного вище можна зробити висновки:
1. Законодавець не заклав у Конституцію України прямих настанов щодо формування системи національної безпеки й не визначив націю об’єктом чинного законодавства, а під терміном „національні інтереси” заклав суто державні інтереси, що дає підстави маніпулювати термінами “нація”, “держава”, “національні інтереси”, “державні інтереси”, приймати ситуативні закони на користь окремих впливових владних кланів.
2. Допущені законодавцем помилки вимагають наукового підходу до підготовки нового проекту Конституції з залучення представників наукових кіл, фахівців права, політичних партій, громадських організацій тощо, з метою вдосконалення понятійного апарату і термінології у сфері національної безпеки.
(Продовження буде)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #18 за 01.05.2020 > Тема "З потоку життя"