Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Харкові вийшла друком книга «Піднятися після падіння» Геннадія Афанасьєва. Переклад з російської В.С. Бойка. Автор ділиться спогадами про своє перебування в місцях позбавлення волі в Росії.
 Геннадій Афанасьєв належить до того покоління, яке виросло в незалежній Україні. Він народився у 1990 році в Автономній Республіці Крим. Він ще був малим, коли батьки переїхали в Одесу. Але щоліта родина приїздила назад у Крим. Афанасьєв згадує: «Моя сім’я була російськомовною, і вдома я в основному чув тільки російську мову, а в дитячому садку, школі, найрізноманітніших освітніх гуртках навчався і говорив виключно рідною українською. Я вчився в особливій школі-інтернаті, яку місцеві учні називали одеським Оксфордом. Оскільки школа була з’єднана з гуртожитками і діти жили тут місяцями, їх потрібно було чимось займати. Щотижня школярі готували вистави за мотивами творів українських письменників, а після репетицій виступали на сцені перед батьками та учнями, що заповнювали актову залу. Ми одягались у національне вбрання, співали народні пісні. Левову частку таких виступів було присвячено матерям і рідній землі. Ось так іще в дитинстві у мене виникла любов до української культури і традицій. На все життя в пам'яті відклалось, як плакали вчителі, коли тримали в руках український рушник із хлібом і співали пісні про Голодомор, улаштований більшовиками в Україні 1932 року»
 Далі він розповідає: «До своїх дванадцяти років специфічні слова, терміни російською я вже не розумів, та й не потрібно було». Але навчання довелося продовжувати в Сімферополі. Там в школі приблизно на чотири тисячі учнів був лише один україномовний клас.
 Коли настав час обирати фах, Геннадій вирішив наслідувати покійного дідуся, який був суддею військового трибуналу, і вступив на юридичний факультет. Але дійсність виявилася зовсім відмінною від дитячих уявлень: «Стати людиною, яка відновлює справедливість, відвертає злочини і несе відплату, - здавалося мені гідним майбутнім. Насправді в певний момент усвідомлення процесів, які відбуваються навколо нас, привели мене до розуміння, що за часів злочинного режиму президента, ставленика Російської Федерації, чинити по справедливості в правоохоронній або судовій системі неможливо. Сувора ієрархія, рабська вертикаль влади. Те, що говорить старший за званням або посадою, нижчий мусить виконувати беззаперечно, незалежно від того, чи правильно це, чи законно, чи ні. Царство корупції та хабарництва. Риба гниє з голови. Ось так іще під час свого навчання я усвідомив, що не бути мені ні прокурором, ні слідчим, ні суддею».
 Афанасьєва давно приваблювало фотомистецтво. Він виїхав у США, де влаштувався фотографом в американську компанію. Проте Революція Гідності змусила його повернутися в Україну. Він вирішив особисто побачити, що таке Майдан, яким так лякало російське телебачення.
 Подивившись на Майдан у Києві, Афанасьєв приїздить у Сімферополь і знаходить однодумців. Він пише: «Побачити в настільки аполітичному пасивному суспільстві напівзомбованого російською пропагандою півострова масу активних громадян, що зібралася чисельністю п'ятнадцять тисяч осіб, було шокуюче. Більшість протестувальників кримські татари. Акція проходила абсолютно мирно. Ніяких провокацій, ніякої опозиції та цілковита підтримка народу. Чинному правлячому режиму в Криму було винесено ультиматум, суть вимог якого полягала в демонтажі пам’ятників радянської спадщини та проведенні перевиборів. Усього через три дні налякані зрадники, під контролем агентури сусідньої країни, планували провести засідання Верховної Ради Криму, де збирались ухвалити сепаратистські закони та поправки, які мали узаконити вторгнення Російської Федерації в Україну, що готувалося. Залишатися осторонь було неможливо. Із усього Криму почали з’їжджатись обурені та розгнівані люди. Двадцять тисяч чоловіків і жінок вирушили захищати свій дім, вигукуючи речівки та тримаючи плакати з гаслами, які стали наступним кредо всього їхнього життя: «Крим – це Україна». Але під Верховною Радою Криму нас уже чекали вороги. З Російської Федерації передислокувались, як вони говорили, у туристичних цілях, не менш, як десять тисяч кубанських козаків, які мали надати збройну підтримку завезеним цивільним. Цих людей було швидко розподілено по всіх великих містах і селах, але велика частина все-таки залишилася «підкорювати» столицю. До них приєдналися місцеві співробітники спеціального призначення «Беркут», ті самі, які бешкетували, били і вбивали протестувальників на Майдані в Києві. Кримські відділення вважалися найжорстокішими, бо вже давно симпатизували Москві. Основну масу сепаратистів у ті дні становили проплачені маріонетки – «тітушки», що виконували функцію «м’яса», під час усіх гарячих стадій конфлікту. Загалом, того дня під Верховною Радою Автономної Республіки Крим зібралося не менш як п’ять тисяч росіян. Вони не приховували своєї присутності й цілей, які були відкритими, чіткими і зрозумілими – окупувати й анексувати територію настільки принадного їм півострова. Серед тих, хто зібрався відстоювати цілісність і незалежність України, здебільшого стояли кримські татари. Було й чимало етнічних українців. Тієї миті, коли в наш бік полетіли скляні пляшки, цегла і палиці, а опоненти почали використовувати газові балончики та кийки, залишатися в бездіяльності було вже неможливо. Хвиля пішла в наступ. Все відбувалося відносно безкровно. Активні дії тривали не менше трьох годин, після чого росіян було відкинуто. Сесію було зупинено, а місцевій владі нагадали, що годинник цокає, і їхній час закінчується. Від представницького органу кримських татар – Меджлісу прозвучала команда на відбій, і всі почали розходитися по домівках».
 Г. Афанасьєв увімкнув російське телебачення, щоб подивитися, як там покажуть події, що відбулися за день: «Нарізка кадрів, зібраних із різних місць, різного часу, що містять палаючі вулиці, «коктейлі Молотова», кров і вбивства. Усе це супроводжувалося не менш брехливим озвученням: «Українські націоналісти з’їжджаються з усієї України, щоб почати геноцид кримчан і знищити все російськомовне населення поголовно. Наші брати перебувають у смертельній небезпеці!» Так пролунав вступний акорд початку війни».
 Під акомпанемент брехні російських ЗМІ розпочалася погано прихована агресія: «Тієї ж ночі війська спеціального призначення Російської Федерації було перекинуто в Автономну Республіку Крим, і вони здійснили захоплення всіх адміністративних будівель, на дахах яких вивісили російські прапори. Окупанти взяли в оточення військові бази, зайняли аеропорти, перекрили всі дороги, що ведуть на півострів. Вулиці патрулювали люди з масками на обличчі та в камуфляжній формі. Ніхто з них не мав розпізнавальних знаків на своєму одязі, але кожен житель Криму прекрасно розумів, хто вони і звідки. З того дня стало небезпечним бути українцем. Ми перетворилися на ворогів. На нас почалося полювання. Вулиці заповнили молоді хлопці міцної спортивної статури. Під охороною терористів у масках вони розгортали російські прапори на вулицях, зривали і руйнували національну символіку України, намагаючись усім показати, хто тут тепер господар. Але все це бидло, брязкаючи своєю зброєю, не злякало нас, а, навпаки, ще більше згуртувало, змусивши діяти».
 Геннадій Афанасьєв з однодумцями організовує курси, де волонтерів навчали наданню першої медичної допомоги. При цьому було домовлено, що така допомога надаватиметься кожному пораненому. Людина має залишатися людиною.
 Патріоти збирали харчі, шкарпетки і цигарки та ночами передавали нашим військовим частинам, оточеним російськими військами.
 Розпочалися публічні акції протесту: «Перша акція з протидії російській агресії пройшла в Сімферополі під українською військовою частиною, розташованою біля залізничного вокзалу. Сотні чоловіків і жінок стояли з плакатами: «Стоп війна», «Крим – це Україна», «Мир». Нас зібралося не так уже й багато, близько тисячі осіб. Ми були оточені кубанськими козаками, місцевими колабораціоністами та збройними кадровими російськими військовими. Але ніхто не боявся. Люди прийшли підтримати наших солдатів. Сказати, що народ України разом із армією. Прапори України, національний гімн, сльози трепету, радості, відчаю, гордості».
 Була й таємна робота: «Цілі загони працювали вночі та у сфері пропаганди, розмальовуючи вуличні стіни українською символікою і закликами жити в мирі. Намагалися донести до людей, що їх очікує в майбутньому. Закликали їх чинити опір і виходити на вулиці. Показували, що Росія їм не друг, а типовий загарбник, якого цікавить лише земля і потенційні військові бази на ній. Малювати графіті було надзвичайно небезпечно. Нічні вулиці патрулювалися роєм сепаратистських машин, які за допомогою прожекторів пантрували на підозрілих осіб. Попастись їм означало пропасти назавжди. У ті дні серед наших траплялося дуже багато викрадень, іноді десятками за день, іноді їх знаходили мертвими… Але ми не здавались».
 9 травня 2014 року Геннадій Афанасьєв, як і в попередні роки, взяв участь у колоні пам'яті, тримаючи портрет свого прадіда, який воював проти німецьких окупантів. Але свято змінилося. Це вже було не свято ветеранів, а свято російських окупантів. Після параду Геннадій попрямував на зустріч зі своєю коханою, і в цей час його заарештували.
 А потім було катування. Працівники Федеральної служби безпеки Росії били Афанасьєва, вимагаючи, щоб юнак зізнався в терористичній діяльності. Коли Афанасьєв не зламався, його почали катувати протигазом. Одягали протигаз і перекривали надходження повітря. Коли в’язень починав втрачати свідомість, фільтр відкривали і впорскували всередину газ. Нещасний починав блювати і захлинався власною блювотною масою. Афанасьєв непритомнів. Його приводили до тями холодною водою і нашатирним спиртом. Потім повторювали тортуру знову і знову. Афанасьєв не витримав і підписав усі сфальсифіковані документи. Але на цьому катування не закінчились. Російські кати розуміли, що історія про те, як практично не знайомі раніше люди – один з яких фотограф, а другий археолог – раптово стали терористами, мало схожа на правду. Було вирішено, що «терористи» підпишуть наклепи на українського режисера Олега Сенцова, який повернувся з Майдану, і антифашиста Олександра Кольченка. «Переконували» Афанасьєва підписати і ці наклепи ударами електроструму по статевих органах і погрозами зґвалтування. Він знову не витримав тортур… Його перевезли в Москву і змусили озвучити потрібний текст для російського телебачення. Психологічні страждання збільшувались: кохана пішла до іншого.
 Афанасьєва пробували спокусити обіцянками забезпеченого життя: «Мені обіцяли швидке помилування. Роботу в кращих фотовиданнях «неосяжної». Щасливе та високооплачуване майбутнє в Російській Федерації. Обіцяли життя, якому кожен заздритиме. Одне слово, вербували. Водночас постійно пригнічували. Усе це було знищенням особистості. Спроба отримати агента, який був такий потрібний Федеральній службі безпеки, раба, що беззастережно виконає будь-які накази».
 Але, незважаючи на всі муки, на суді над Сенцовим і Кольченком Афанасьєв заявив, що всі свої свідчення заперечує, оскільки його змусили тортурами, а хлопців, яких зараз судять, він ніколи не зустрічав. Слідчий ФСБ побив Афанасьєва.
 Звичайно, Геннадія не звільнили. Він був засуджений до семи років позбавлення волі.
 У своїй книзі Геннадій Афанасьєв розповідає про знущання над в’язнями в російських тюрмах, про тих, з ким звела його лиха доля, про життя ув’язнених, дає поради, як вижити.
 Геннадій Афанасьєв дізнався багато про діяльність Федеральної служби безпеки Російської Федерації: «Дивно, але колишніх співробітників у тюрмах ФСБ і особливо в Лефортово – хоч греблю гати. Адже цей слідчий ізолятор для них – своєрідний концентраційний табір. Тільки якщо в нацистів завдання було знищити людину, то тут зробити все, щоб віджати собі гроші та майно, що їх останні встигли накрасти у громадян власної країни, користуючись службовим становищем, а потім вивести з РФ в офшори, або ж заховати подалі від людських очей. Звичайно, просто так цих співробітників не чіпають і дозволяють їм займатися такою діяльністю доти, доки вони не перейдуть дорогу тому, кому її не слід переходити. Тоді зграя шакалів зривається на власних же побратимів. Свої віджимають у своїх».
 Доводилося Геннадію спілкуватися і з тими, хто на Донбасі зрадив Батьківщину, перейшовши до російських окупантів: «Ополченці» розповідають, що відбувається в дійсності на території окупованого Росією Донецького регіону. Розповідають про те, що кожного дня йдуть бої, а патронів уже не вистачає. З кожного бою виходять живими не більш як десять осіб, серед яких велика частина «трьохсотих» - важко поранених. При цьому окупований Схід України – це територія беззаконня, де всі тільки й займаються розподілом сфер впливу та грабунком. Кожне село, кожне передмістя – це окрема злочинна імперія. Усе пов’язано на захопленні бізнесу. Вони ж займалися перенесенням через кордон у Росію зброї, тієї, що їм ця країна видала для ведення війни. Тож не дивно, що один із цих терористів позбувся ноги під час розборок між воєнізованими угрупованнями. Він захищав інтереси агресора і виявився відданим. Звинувативши в найманстві та контрабанді зброєю, його заарештували просто в лікарні й кинули до в’язниці, без ліків і медичної допомоги».
 Серед в’язнів є представники різних народів, які борються проти російської окупації. Більшість судових процесів тривають від місяця до року і більше. Весь цей час охорона Московського міського суду катує в’язнів: «Найбільше діставалося представникам захоплених і поневолених росіянами народів, тим, хто ще продовжував боротися проти агресії, - чеченцям і дагестанцям, яких нерідко забивали на смерть під час таких етапів. Дізнавшись про те, що до них привезли бандерівця, який виступає проти російської окупації Криму, вони буквально озвіріли та негласно засудили мене до всього спектру своїх знущань. Збуджене пожвавлення охопило співробітників судової охорони. До них у лапи попала довгоочікувана жертва».
 Геннадій Афанасьєв згадує борців за свободу своїх народів. Це – дагестанець Заур, осетин Азамат. Про останнього говорили, що він отримав прізвисько Робін Гуда: «Азамат боровся проти місцевих чиновників і бізнесменів, які вкрали мільйони доларів, виділені на допомогу сім’ям, чиї діти загинули в Бесланській трагедії. Ці люди могли дозволити собі все, що хотіли, ґвалтували, ганьбили і вбивали всіх, хто потрапляв їм на очі. Московські начальники видали їм квоту, і місцеві жителі були безсилі, адже захистити їх було нікому. Ось тоді найсміливіші вийшли на стежку війни. Негідники дістали те, що заслужили, і мій сусід ні про що не шкодував, навіть незважаючи на отриманий термін у вісімнадцять років позбавлення волі».
 В колонії в’язню можуть підкинути щось заборонене і піддати суворішому покаранню, збільшити строк позбавлення волі. В Афанасьєва «знайшли» сім-карту. І його відправили на рік до єдиного приміщення камерного типу. Там все заборонено. Немає побачень і передач. Там людей морять холодом, катують і зводять зі світу самотністю: «Тут в одному місці зібрані найнебезпечніші злочинці з усієї Російської Федерації. Люди різних національностей, які чинять опір варварській країні окупантів. Грузини, чеченці, дагестанці, українці. Ми всі єдині. Вони проходять повз мою камеру і кричать: «Слава Україні!» А я їм відповідаю: «Героям слава!»
 Геннадій Афанасьєв звернув увагу, як потужно впливає російська пропаганда навіть на ув’язнених росіян. В бараку, де він перебував, стояв телевізор. Звичайно, його вмикали тільки в певний час і показували тільки ті передачі, які вибирали представники адміністрації.
 Якось весь загін чисельністю сто осіб зібрався біля телеекрану. Раптом повідомили, що взимку будуть відключені поставки газу в Україну. Геннадій Афанасьєв був вражений: «Тільки вдумайтесь, адже вся ця сотня складалася з постраждалих від російського режиму людей, хтось отримав свій термін ні за що, а хтось надмірно суворий. Усі вже платили гігантську ціну. Вони віддавали своє життя, щоденно перебуваючи в тортурних умовах і страждаючи. Кожен, за ідеєю, мав би ненавидіти Путіна і весь його проклятий режим, але ні… Більшість сиділа з роззявленими ротами, в їхніх очах горіло полум’я, вони пишалися своєю країною і зловтішалися з горя інших. З їхнього боку звучало схвалення. Вони раді були тому, що холодної зими українські жінки і діти залишаться без тепла. Що мерзнутимуть і вмиратимуть люди похилого віку в той час, коли цей газ у Республіці Комі роками попросту горить і його так багато, що нікому навіть не цікаво його гасити. Вони самі мені про це розповідали і сміялися!»
 Але й у такому телевізорі іноді можна було побачити те, що дуже радувало. Напередодні пісенного конкурсу «Євробачення» російська пропаганда позиціонувала свого конкурсанта Лазарєва як безперечного майбутнього переможця, за якого вболіває все людство. Але наступного дня після фіналу жодної згадки про конкурс. Та Афанасьєву пощастило побачити телевізор: «Журналісти перетирали кісточки на гарячу тему суддівської продажності пісенного конкурсу. На їхню думку, Росію безчесно засудили, а все через страх перед великою і могутньою. Але все це дрібниці, тому що на екрані я побачив нашу Джамалу, що тримає український прапор, під овації натовпу. Все миттєво стало зрозумілим. Ми перемогли! Неймовірна гордість за країну охопила мене і я зі сміхом закричав вертухаям в обличчя: «Слава Україні!» Вони не відразу зрозуміли, чому я почав горлати на всю в’язницю, і через це на шум збіглася вся охорона, вимагаючи припинити мої «бандерівські» гасла. Але я не міг зупинитися. Вертухаї, як і все російське суспільство, нагадували дітей, що плачуть, бо в них відібрали улюблену іграшку. Країна, яку вони ненавидять і намагаються знищити століттями усіма можливими способами, втерла їм ніс».
 Геннадій Афанасьєв зазначає: «Пережити вечір у російських застінках, зняти біль і тугу допомагав тільки єдиний, найцінніший і рідний, незмінний століттями засіб – українська пісня і мила серцю мова, один із тих скарбів, що не цінуєш, поки не втратиш, та потужна сила, зрозуміла тільки тим, кого століттями жорстоко винищували, вирізаючи мільйони життів, заливаючи міста і села ріками крові». Геннадій співав рідні пісні. Завдяки трубам наскрізної вентиляції його спів чули в’язні і охоронники.
 Коли Афанасьєва вивозили із Лефортового, йому віддали його речі. Серед них мішок з сотнями листів із усього світу. Геннадій Афанасьєв пише: «Я дізнався про те, що від мене так довго і ретельно приховували, - Україна і весь світ борються за мене».
 Афанасьєва відвідав український консул: «Ми миттєво перейшли на рідну прекрасну українську мову, якою я вже давно не мав можливості поговорити. Я насолоджувався кожним словом, кожною секундою розмови. Людина зможе зрозуміти мою радість, тільки якщо її колись позбавляли рідної мови, а Російська Федерація займається цим уже століттями щодо України».
 Становищем Афанасьєва зацікавилися правозахисники. Він оголосив голодовку. Врешті-решт тюремники почали вимагати, щоб Афанасьєв написав прохання про помилування на ім’я президента Росії Путіна. Після консультації з адвокатом Геннадій Афанасьєв так і зробив. І ось через сімсот шістдесят сім пекельно важких днів неволі його, а також ще одного українського бранця похилого віку Юрія Солошенка, звинуваченого в шпигунстві, звільнили в обмін на російських злочинців, засуджених в Україні.
 Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2020 > Тема "З потоку життя"