Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Початок в №16 за 17.04.2020 р.)

Дякуючи розкладу, складеному професійним завучем, мав тогоріч два вільних дні в робочому тижні - понеділок та п'ятницю - і те давало можливість займатися підготовкою суднопідйомної операції. А справ там було – непочатий край. В понеділок, 25 січня, командир дивізіону повідомив телефоном, що він доповів своєму керівництву про мою ініціативу, що вона їх зацікавила і вони чекають на зустріч.
- Вам треба з’їздити в Новоозерне і зустрітися з начальником морської інженерної служби підполковником К. І не тягніть з тим. Сьогодні вже, певно, немає сенсу, а завтра зранку…
- Дякую за сприяння, Олексію, Валер’яновичу, - відказав я. - Але, як ви розумієте, доки йде навчальний процес, я не зовсім вільна птаха, тож можу бути там або в п'ятницю, або в понеділок.
- Понеділок не надто вдалий день, - розмірковував вголос каперанг. - Ну, от що: під'їздіть сюди до восьмої в п'ятницю і я вас відправлю з оказією.
Оказія - невиразного кольору "Москвич", підкотила лише близько дев'ятої.
Всередині було тісненько, бо там вже сиділо четверо офіцерів - двоє капітан-лейтенантів: один за кермом - на вигляд, років тридцяти п'яти- тридцяти шести, широкоплечий сухорлявий, з прямим поглядом широко розставлених карих очей; інший, поряд з ним - опецькуватий, міцно збитий, з припорошеною сивиною головою і темними набряками під очима, виглядав, щонайменше, років на чотири старшим за нього. Позаду сиділи старший лейтенант і мічман. На щастя, ці двоє були не надто тілистими, інакше місця для мене просто не знайшлося б.
Нас не представляли, командир лише попросив водія доправити мене до офісу морської інженерної служби, тож, сподіваючись добрати недоспане за ніч у дорозі, я вже почав було дрімати, та скоро розмова, яка точилася між моїми попутниками у вельми стриманих тонах (сам факт неочікуваного ущільнення, незнайома людина, в присутності якої не знаєш, що сказати, а де помовчати), стала все більше й більше привертати мою увагу. Спершу велося щось про мізерне грошове забезпечення, про обіцяні, але так і не отримані квартири, на які сподівалися, принаймні, двоє з них, але швидко мова перескочла на геть серйозніші речі - на морську політику держави, а точніше, на її відсутність. І тут вже було не до сну.
- А я те скажу, Петь, - бухтів застудженим басом сивоголовий, звертаючись до водія і, певно ж, продовжуючи полеміку, розпочату ще до моєї появи на борту оказії, - что этим нашим киевским телкАм море как зайцу бубен. Для них оно не боле как пляж - место, куда можно отправить свой выводок, пока развлекаешься с девочками. Хотя, скажу те, даже и для такого, вот это, наше, им уж не катит. Какая, к чёрту, экзотика - лежать на пляже среди быдла, которое ты вчера обобрал? Так не заметишь, как и перо в боку может оказаться. Поэтому, Петь, море для них - это Сиамский залив, Андаманское, и – особенно, заметь! - Флибустьерское. Вот это их моря! Там они еще могут продавать себя за приличных людей. А здешнее море им упрек: Севастополь про профуканный флот напоминает, Одесса про раскраденное ЧМП*, Николаев про харакири серьезному отечественному судостроению. Вот такие вот расклады. А ты, чудак, всё рапОрты строчишь, прожекты подаёшь, в надежде, что они одумаются и хоть бы квьолую какую, завалящую, морскую доктринку тебе представят. Да, ложили они на твои прожекты, на твою доктринку и на самоё твое море с прибором! - тут він покрутив ручку на дверцятах, опустив скло - в салон увірвався різкий струмінь холодного степового вітру, напоєного запахами полину, мокрої стерні - і, зле сплюнувши, задраїв віконце.
Водій на ту його тираду і вухом не повів. Дивився прямо вперед, стоїчно крутив рипуче кермо свого деренчливого монстра, притискаючись до узбіччя щоразу, як шелестячи по асфальту дорогими шинами, нас обганяв черговий лискучий "іноземець".
- А может тебе в адмиралы? А, Петь? – передихнувши, вів той своє далі. – Впрочем, там очередь уж на кабельтов**, не меньше. И не с такими наивными прожектами в неё пристраиваются.
- Мову надо учить! - гмикнув мічман.
- При чем тут мова? - повів плечем говірливий каплей. - Мову всем придется учить. Эт те не на гражданке, или в приватной конторе, где можно и так и эдак. Тут флот, мичман. Да и не к Петру Максимычу это. Он тут еще другим пример покажет. Я, хоть и москаль, но как Петя на мове заговорит, так и я подпрягаюсь. А на службе так и сам Бог велел: назвался груздем - полезай в кузов! Да, только, с одной мовой-то в той очереди потеряешься.
- А с чем не потеряешся? - спитав акуратно мічман.
- Правильный вопрос, - підніс пальця каплей. - Я те, Петь, подсказал бы по-секрету ответ, да вот только… секрет-то этот давно из полы шинеля выпал, - засміявся він своєму неоковирному каламбуру. Времена Бескаравайного***, когда еще была надежда, что все может быть по-серьёзному, прошли. Будут ли другие – посмотрим. Теперь же тут так: ежель ты полезен тем, наверху, будут тебе и чины, и к чинам, а не полезен, так сиди и дальше в каплеях.
- Судя по Ежелю****, все так и есть, - осміхнувся мічман. Але опецькуватий чи то не розчув його натяку, чи постерігся при чужому розвивати дражливу тему в особистісному ключі.
- А ви циник, Иван Николаевич, - одізвався замість нього молодий чорнявий старлей, що сидів обабіч мене. Йому не було, певне, й тридцяти - про те свідчило і свіже, рум'яне його лице, і чистий голос - Вот все у вас не так… И то не так, и это... Да, страна, можна сказать, первые шаги дєлает, а вы уж тут как тут, со своей жёлчью. Может, вы не той стране присягу принесли?
- Циник? - реготнув критикан. Він навіть спробував було повернутися, але його притримав ремінь безпеки. – Ну вы прям пальцем в небо, Сергей Яковлевич! Да это ж мое второе имя! Не слыхали? Поэтому-то и донес до седин целое созвездие - тут він ворухнув плечем, де на тлі чорного погону тьмяно відсвічували чотири дрібних зірочки. - А касательно присяги, то вот тут-то никакой ошибки нет. Дело в том, Сергей Яковлевич, что служу я не высоким идеям, не абстрактной родине, приватизированной шнырятами, а стране, где мой дом стоит, где моя семья живет, где мои детки крылья расправляют. Что же тут непонятного? А что ворчу я, так это у меня характер такой вздорный… А вздорный он потому, что пока вы в Голландии***** форменные штанишки протирали, я успел тут на всякое-такое насмотреться, что он у меня немного того - подиспортился.
- На Дыбенко****** я их протирал, Иван Николаевич. Но, это не суть. Скажите, лучше, что же такого вы за то время могли увидеть, что так разочаровало вас?
- Да, много чего. Всего и за день не расскажешь… - Іван Миколайович на хвилю примовк, наче збираючись з думками. - Вот вы говорите, "первые шаги". Оно, может, и так. Но, позвольте вас спросить, не поздновато ли первые шаги на девятом-то годке делать? Мы же - заметьте, Сергей Яковлевич, не о стране говорим - о власти. А власть - она и раньше-то себе на уме была, а нынче её, ушлую, и совсем налево повело. Ну, ладно, развалили совдепию, - так давайте, старайтесь, обустраивайте теперь свое! Ан - нет! Рушат и дале, сучьи дети. И что рушат - основы! Флот, по моему разумению, Сергей Яковлевич, это один из основных устоев морской державы. А его не отстояли - сдали Рассеи-матушке. Так-то вот. И это, ну никак не вдохновляет, позвольте заметить.
- За газовые долги пошел флот, - піддакнув мічман.
- За долги ли, за страх ли, за безголовость или за что-то более вещественное - это все не танцует там, где начинаются интересы страны, за которую отвечаешь, - махнув рукою каплей. - Даже если у тебя и вправду какие-то там долги, ты же не отдашь за них свой устой - свою правую ногу? И левую не отдашь. Правда же? И руку не отдашь. Да, что там руку - пальца и то жалко! Потому что твой. А этим нич-чё не жалко. Потому что временщики.
- Ну, зачем вы так, Иван Николаевич, - тонкі, нервові пальці старлея стиснули спинку сидіння. - Вы же понимаете, что Россия добилась своего элементарным шантажом. Наехала, так сказать.
- Дак, я ж не про Россию, Сергей Яковлевич. Про Россию мне все понятно. У неё сердешной, такая природа: хватать и не отпускать. Я про Украину.
- А что Украина? Ну, не было у нашей дипломатии ни опыта в таких делах, ни той уверенности, что с опытом приходит, ни даже поддержки со стороны. Вот так и объегорили.
- Ну, ладно, объегорили со старыми жестянками. Дак ты же имеешь такие заводы - весь Черноморский флот на них построен! Строй новые корабли, вводи в строй те, что уже на стапелях, и уж никак не давай зацепиться за свою территорию базами. Тут, как говорится, дружба дружбой, а табачок врозь.
- Ну, так вот случилось уже, - відказав старлей. - Что ж теперь - в петлю лезть? Добудут до семнадцатого года да и сами уйдут.
- Ой ли? Уйдут ли? - В дзеркальці заднього огляду було видно, як повні губи каплея склалися в скептичну посмішку. - Из этого вашего предположения, Сергей Яковлевич, я делаю вывод, что ваша мама не рассказывала вам в детстве сказку про зайчика, который лисичку в свою избушку на постой пускал. Иначе бы вы таких мыслей не лелеяли. Что же касается петли, то, по моим ощущениям, мы уже сунули голову в нее. Самое время выбираться. Не зря же я тут моего дружка Петра Максимыча шпыняю, в адмиралы подсаживаю. Он хоть и помоложе меня - закалка не совсем та! - а всё же, ежели б такие как он стояли у руля, не попали бы мы в ту петлю. Уж он-то от флота не отступился б и ядерные головки не отдал бы. Особенно головки. Потому как без них к тебе рано или поздно влезут в дом. А Петя сумел бы и кнопочку под контроль взять - наши умельцы тоже не пальцем деланы! Так что, в случае чего, сам бы мог постращать особо ретивых.
- Ну ти й балабол, - по обличчю Петра Максимовича ковзнула тінь посмішки.
- А че, "балабол"-то? - позирнув на нього Іван Миколайович. - Чё-т не то говорю? Иль, может, окажись наверху, ты бы тоже быстренько переобулся и помогал бы нашим короедам фабрики-заводы вырезать, золотовалютные пароходства в распыл пускать?
- Ну, що ти верзеш, Ваню! - Петро Максимович докірливо скрутнув головою. - Те, що я намагаюся підказати якісь, на мою думку, правильні речі тим, нагорі, зовсім не означає, що я пнуся в їх ряди.
- І дарємна, Пєтя. - Не всім Бог дав разумєння стратегіі. Знаєш як - то треба не з кущов репліки падавать, а браться да й самому рабить, докі нас нє раззброілі в пух і прах, а неньку не разділи до рітузов.
- Мой одноклассник в Арцизе служил, в службе инженерного обеспечения 737 истребительного авиаполка, - промовив мічман спроквола. - В прошлом году их расформировали. Смешно, что за два года перед тем он точно так же под раздачу попал. Тогда двадцать восемь "крокодилов"******* из его части продали в Алжиростан. По слухам, за копейки...
- Да, с летунами - там вообще катастрофа, - махнув рукою Іван Миколайович. - Когда у страны нет амбиций, ей ни к чему ни флот, ни авиация, ни космос, ни фабрики-заводы… Для выращивания бараболи все это без надобности. Ну, ладно, наш полусгнивший Черноморский флот упустили, но это же как не уважать себя надо, чтобы пускать по ветру - где за нищебродские копейки, где за газ, где и совсм с перепугу - под нож, под пресс самое мощное авиакрыло Европы! Да че там Европы - конкурентом ему была только авиация США… Что сейчас осталось от 2800 самолетов, которые мы унаследовали от Союза, одному Богу известно.
- Не рви душу, Ваню, - зітхнув Петро Максимович, звертаючи з траси на розбиту дорогу, що вела до Новоозерного. Темні часи переживаємо, їй-бо…
- Ломать не строить, - піддакнув мічман.
- Я не фахівець, панове офіцери, - не втерпів я, - але, окрім сумнівів щодо необхідності всієї тої армади, якщо ми не виношуємо, звісно, планів підкорення світу, постає цілком прагматичне питання: а чи здатні ми потягнути її чисто економічно? Союз он і то пупа надірвав.
Запала довга пауза. Нарешті, коли вона стала вже аж надто важкою, озвався старлей.
- Я тоже считаю, что такое количество боевой авиации нам ни к чему, – мовив він якось аж з викликом.
- Ну, да, ну да… - цього разу сухо і ніби якось вимушено відреагував Іван Миколайович. – Вот только вряд ли разумно вооружать соседние армии, продавая за тысячи то, что стоит десятки, а то и сотни миллионов, пуская, при том, вырученное на покупку футбольных клубов, хатынок на Канарах, яхт …
- Да побрякушек для шлюшек, – докинув мічман.
- Те, що ви кажете, цілком зрозуміло, - після довгого мовчання озвався на диво мовчазний Петро Максимович. – Частина тих літаків нам і справді без потреби. Більше того, я вам скажу, що підприємства, які їх виготовляють, а отже й ремонтна база, запчастини – вони не тут – в Росії. Але чи значить те, що маємо збувати всі їх як непотріб? Хіба правильно ліквідовувати підрозділи електронної боротьби, авіаційні, артилерійські училища? Як по мені, то це злочин з душком державної зради. І в цьому мені ближчий Іван Миколайович з його прагматичним цинізмом, аніж записні патріоти, які під прикриттям гучних лозунгів підточують державу.
-Ну ти, Пєть, і промову толкнув! - скрутнув головою Іван Миколайович. – Я вже боялся, шо ти праскочиш Новаазьорний і зупинишся гдесь в Мірном, а то й за Поповкой на пляже.
Ми й справді в’їжджали в Новоозерне. За вікном майнули мініатюрні хатки дач, дорога скотилася вниз – справа ринок, прямо попереду гарний скверик з ще не побитими холодом зеленими клумбами. Ми проїхали з півкварталу і, повернувши наліво, пірнули в під’їзд .
- Вам сюди, - сказав Петро Максимович. – Хай щастить.
Я коротко попрощався з попутниками і, вийшовши, закрив дверцята. Москвич завурчав і, лишаючи за собою сивий димок, покотив по бетонці.

* Чорноморське морське пароплавство - найбільше й найуспішніше в СРСР, одне з найбільших у світі
** Міра довжини, 1/10 морської милі, 185,2 метра
*** Безкоровайний Володимир Герасимович, віце-адмірал, командувач ВМС України в 1993 — 1996 рр.
**** Єжель Михайло Броніславович, адмірал, командувач ВМС України у 1996—2003 рр.
***** Неформ. назва Севастопольського вищого військово-морського інженерного училища, за неформальною назвою району Севастополя, де до 1992 року воно знаходилося
****** Вулиця, де знаходився Севастопольський військово-морський інститут
******* Армійський ударний вертоліт Мі 24

(Закінчення в наступному числі)

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 08.05.2020 > Тема ""Білі плями" історії"