Версiя для друку Обговорити в форумi

Слони мають довгу пам’ять. Велике щастя зустріти на своєму шляху такого «слона». Ним не конче мусить бути хтось в літах – часом це навіть дитина, яка, як я колись, любила сидіти і слухати розмови старших на піродрайці, коли обдирали гусяче пір’я на подушки й перини, чи просто сходились до хати в неділю чи на свята. У слонів великі вуха для того, щоб слухати і запам’ятовувати. Зараз слонів можна зустріти у Фейсбуці – побачать фото і слово за словом докинуть якісь факти. Наприклад, моя родичка і приятелька дитячих літ, яка вже давно живе не в Україні, згадала, що бачила рештки давнього городища і пізнішого монастиря на горі, яка має аж чотири назви, коли їй було п'ять років. Я їй спершу не повірила, бо дертися по такому крутому схилу на вершину, хай з мамою, не було жодного сенсу. Таке роблять свідомо. Але тепер я вірю, що мати, вертаючись від родичів з села Лопушна, вирішила подивитись і показати дитині святе місце, а не просто перетнути гору нижче, щоб потрапити на зручну дорогу додому. Я просто уявила, як це могло трапитись. І чому дитина не могла цього забути. Я сама б ніколи не забула стрімкого пагорба серед лісу на тлі ще вищого, оточеного проваллями з трьох боків. А потім різні люди почали пригадувати, що бачили, або чули про монастир чи сторожовий замок, і тепер я повірила священику, який шукав цей монастир багато років, але ніяк йому не вдавалось натрапити на слонів. Завдяки Фейсбуку щонайменше три села вже зворохоблені зараз тим місцем на горі Ратай (Магурі, Городищі, Підбузькій). Для чужого то просто купа розкиданих валунів, покритих мохом.
Гірше з іменами. Я шукала слонів, які пам’ятали б про людей, що мене цікавлять, але не знайшла. Люди пам’ятають місце, але не можуть згадати подій чи імен.
Колись я вчителювала недалеко від Чорнобиля. Всього один рік. І мої учні казали: у вас на Західній Україні стільки всього цікавого, а в нас нічого. Бо їхніх слонів вбили не лише Голодомор і війни, а імперські режими приорали спогади про часи Речі Посполитої, замки, шляхту, козаків, татар, храми. І цю історію не відновити з краєвиду, бо краєвид теж зруйнували. Хоча недавно мені написав чоловік, чиї батьки були звідти родом, просив мене допомогти знайти дідів і прадідів, і завдяки певним ресурсам нам вдалося дещо знайти. Але я порадила йому приїхати в те село і шукати слонів. Навіть, якщо їх там немає.
А в нас вони є. Їх можна зустріти посеред лісу, біля крамниці, в автобусі. Крихта до крихти, слово до слова. Хай історики не сердяться – кожна легенда чи народна етимологія мають зерно істини. Не все можна вкласти в прокрустове ложе науки. Є ще видіння, сни, які можна розгадати через десятки років. Повернути історичну пам’ять за допомогою слонів – це теж шлях порятунку України від окупантів та перевертнів. Де є слони, там боїться пройти рускій мір. Єдине, що можуть ці шакали – це нацьковувати землі, де нема слонів, на нас з вами. Протиставляти одних іншим, вчити ненависті, зневаги до локальної історії, як чогось провінційного й несуттєвого, готувати майбутніх комісарів - стирачів пам’яті.
Щороку на Покрови люди Залоктя і Опаки йдуть кілька кілометрів на гору Кобилу, де відбувся бій січових стрільців з російськими казаками. І так вже понад сто років. З малими дітьми йдуть, зі священиками чи без. Замість того, щоб їсти й пити в теплій хаті на велике свято. Так само вони не забувають тих, хто був проти України: зраджував чи ставав колаборантом. Між цими спотвореними несмаком будівлями – хатами і церквами блукають мовчазні напівсонні слони. Просто треба знайти чарівне слово, аби вони згадали минувшину задля будучини.
Липень 8, 2020 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 17.07.2020 > Тема "Резонанс"