Версiя для друку Обговорити в форумi

"О, надурить мене не важко:
Я сам себе дурити рад".
(О. Пушкін)

Цьогоріч, як я розумію, в Україні скасовані через Covid-19 всі масові заходи, в тому числі видавничі форуми, книжкові покази та різноманітні літературні фести. Власне, крім одного-двох випадків, я і в попередні роки щораз згадував про них, про те, що варто було б і собі подати заявку на участь, лише тоді, коли подавати її було вже запізно.
Чи не те саме з нашими виборами. Перманентно закручені вихором життя, втягнуті у непримириму боротьбу добра і зла, сил світла і пітьми, а на ділі ж, у грандіозну інтерактивну виставу, яку, не шкодуючи зусиль, вже третє десятиліття ставить для нас наша метикувата "еліта", аби відвернути нашу увагу від того, чим вона насправді займається, ми щораз приходимо до тями лише перед самими виборами, тоді, коли подавати свою "заявку" запізно і нам не лишається нічого іншого, як знов і знов копирсатися все в тому ж обридлому, нестерпно смердючому кошику, перебираючи давно протухлі запортки йуль, пєць, сєнь та різноликих віць, аби вкотре пробувати підкласти котрийсь з них під Україну у сподіванні, що вилупиться щось світле і прекрасне. Аби не зваріювати остаточно від усвідомлення очевидної безперспективності того дійства, ми щоразу розфарбовуємо той трафлений матеріал яскравими кольорами наших надій, розписуємо їх символами сподівань, прикрашаємо оберегами та амулетами, щедро наділяємо їх в нашій гарячковій фантазії всіма найкращими якостями: "А мо', цього разу ж таки й станеться чудо?" І такою сильною є та наша віра, що кожного разу ігноруємо ледь приглушений солодкими дезодорантами нових обіцянок сморід старої олжі, забуваємо про сіру шкаралупу під тонким шаром рум'ян, про мертве, не здатне ні на що путнє нутро.
А он там ще хтось не менш зачаровано витріщається на шкірясті яйця, з яких то тихіше, то голосніше, але щоразу чути лише один звук, який чомусь дуже нагадує зміїне сичання. І воно виразно зачаровує їх. Щось знайоме вчувається їм в тому звукові, якесь призабуте відчуття спорідненості з ним, належності до касти Cлизерингу, до обраних, пробуджує він всередині їхнього єства. Що то: якась ілюзія? Фантасмагорія? Буйна уява? Самонавіювання? Чи таки щось аж надто реальне, щось, що дійсно відрізняє їх від загальної маси, від репаних тубільців, яких їхня каста звикла тримати в шорах упродовж віків?
- Та хай хоч що там, - каже ще хтось. - Хай і з підколодними, аби лишень не ця тупа стагнація, не згасання, не стлівання заживо. Хоч кудись та йти, хоч щось та робити.
Ось вона, наша біда: болото безвольного охлосу, на березі, ще брудні й забрьохані, безладно товчуться купи розрізнених яйцеголових, більше галасуючи та гризучись між собою, аніж допомагаючи своїм зачарованим родакам вибратися на сухе, в болоті ж купи сичачих гадів, що виснуть на ногах довірливих потопельників, тягнуть їх донизу, у звичну твань, клятвенно обіцяючи, що по поверненні на дно Жаба не забуде нікого і кожному дасть цицьки.
А певно ж, що дасть. Ба! - хтось вже й засмакував її. Але їхній досвід, схоже, нікого нічому не вчить.
Насправді, звести все до байдужості, нерішучості, до паталогічної забудькуватості лоповухого охлосу було б півправдою, чвертьправдою. Бо ж, коли допікало, то піднімалися гуртом, виходили на майдани, довірившись в дошку своїм, вишиваним яйцеголовим, їхнім дзвінким гаслам, їхнім обіцянкам запаморочливих перспектив, підсажували їх на сухе, терпляче чекали, марно простягаючи руки, в надії, що згадають і про них, витягнуть за собою, але… щоразу прогнозовано ловили облизня.
Десятиліття пішло на те, щоб подолати нудотний присмак помаранчевого розчарування. Дуже допомогли в тому чотири роки науки від двічі несудимого. Та, на жаль, належних висновків так і не було зроблено. Нікому й на думку не спало шукати альтернатив. Обирали знову з того ж кошика, керуючись, як і перше, не тверезою думкою, а все тою ж ірраціональною вірою. Але ж, принаймні ті, хто ревно хрестять лоби, мали б пам'ятати: "Не сотвори собі кумира!" Творять і далі. Вперто, затято, бездумно. Ігноруючи реалії, свій сумний досвід і докази розуму.
"З того, що маємо, ці кращі", - кажуть. І стоять на тому непорушно, зачаровано втупившись в той кошик, не даючи собі трудів повернути задерев'янілі шиї, аби розгледіти щось поза ним. "З того що маємо"? Ні - з того, на що звикли витріщатися. З того, що вам дозволяє побачити приватизований мафією телевізор.
Чи ж дивно, що нове розчарування було ще глибшим! Воно дало про себе знати ще наприкінці 2018 року, коли на підтримку купки громадян, що поставили під Радою наметове містечко, вимагаючи зміни мафієвідтворюючого виборчого законодавства, прийшли лічені одиниці. І вже з усією очевидністю проявило себе на президентських та парламентських виборах 2019 року. Справжні наслідки того розчарування ще попереду, але вже нині знову маємо геть дезорієнтовану країну, найнефаховішу за всі часи владу з явними ознаками зачарування Слизерингом, а чи й духовної спорідненості з ним. Ситуація ще небезпечніша тим, що все це відбувається в часі повзучої війни з тим самим Слизерингом. Війни, додамо, яку жодна сторона не визнає війною.
Але чи виправдовує це тих, хто замість серйозної роботи з пошуку реальної еліти (див. в попередніх статтях, напр.: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=22554), представлення її нації і приведення до влади, певні "патріоти" і сьогодні продовжуть фанатично тягнути за повернення вчорашніх? Безперечно, вчорашніх не порівняти з позавчорашніми, вони фаховіші за сьогоднішніх, але якби Кремлеві стачило розуму не робити різких порухів у 2014 році, якби він і далі продовжив політику планомірної малоросіїзації, хтозна, чи й такими непоступливими виявилися б вони. Адже, якщо не закривати очі, якщо бути чесними самі з собою, то ми ж бачили, що "евроінтегратори" аж ніяк не планували змінювати мафіозну за своєю суттю структуру української влади. Більше того, вони лягали на всі амбразури, аби лишень не порушити її, аби й далі доїти Україну. І тут, на відміну від питання "здавати чи не здавати Крим", їх чомусь анітрохи не цікавила думка західних партнерів, які вважали реформи ключовим елементом позитивних перетворень в Україні.
Чи треба казати, що розчарування Заходу було неминучим? І воно проявилося дуже скоро. Титули на кшталт "сучого сина" байдени так просто не роздають. Так само і охолодження стосунків не стається через дотримання заявленого курсу. Вже скоріше, через імітацію його. Нереформування ключових державних інститутів, найперше, інститутів права і правопорядку, збереження до останку ручної прокуратури, імітація інформаційного спротиву, реанімація мертвечуків зі здачею їм ключових інформаційних каналів, підігрування ворогу у невизнанні війни війною (не забуваймо, що офіційно ніякої війни немає, є "українська криса"), кримінальне переслідування добровольців - список можна продовжувати. Чого варта лише відверта колаборація з ворогом! Справді, хто й де чув, щоб хоч одна країна в світі оголошувала свою щойно окуповану ворогом територію вільною економічною зоною! А тут, за якихось чотири місяці по загарбанні Криму, парламент з завидною одностайністю просуває ЗУ "Про вільну економічну зону "Крим" і Україна, в єдиному екстатичному пориві, самовіддано підставляє плече владі щойноствореного "нового федерального округу", самовіддано допомагає їй вирішити її продовольчі, товарні проблеми. А що та влада не самостійна, не суверенна, то підтримує, по-суті, загарбника. І то не день, не два - упродовж цілого року, в найбільш скрутний для нього час, коли ще не було мосту, не було закуплено достатньо поромів для налагодження безперебійної поставки вантажів через Керченську протоку. В той самий час, з усіх можливих трибун, ми закликали світ накладати на загарбника санкції. І світ наклав їх. І вони діють дотепер. Але ж дотепер діє і шизофренічний, відверто колабораційний, дискредитуючий усіх нас закон "Про ВЕЗ "Крим", сотворений за влади "бездоганного" ПО. Щоправда, нині на адмінмежі з Кримом вже не побачити безкінечних колон важко навантажених автохур: ініційована Меджлісом кримців блокада поклала край тій ганебній колаборації ще наприкінці 2015 року. Але цей же закон, а ще постанова НБУ №699 зробили громадян України з кримською реєстрацією нерезидентами у власній країні. Півгромадянами, сказати б, бо мають менші права у власній країні, аніж іноземці, московити, в тому числі. Для когось, можливо, то дрібниці, не варті уваги, але не для них. Скажімо, посилаючись на згадані законодавчі акти, українські банки не дозволяють переведення коштів на рахунок автора цих рядків. Це робить неможливою співпрацю з видавництвами, неможливо заробити якусь копійку на ниві фрілансерства, ба! - навіть коли ти опинився у скруті, на лікарняному ліжку, не маючи коштів на ліки, родичі не в змозі переслати тобі хоч щось. А ще нерезиденти не мають права на субсидії, а ще… Тих "ще", насправді, дуже довгий ряд. І майже всі вони дискримінаційні, принизливі. Але то вже деталі. Вони можуть бути нецікавими для широкого читача, проте, читач має ясно усвідомлювати, що обурюючись, палаючи праведним гнівом через вочевидь безумний, відверто колабораційний проект від міжкрапельного Першопрезидента щодо створення ВЕЗ на Донбасі, не можна водночас, замруживши очі, виспівувати осанну тим, хто створював ВЕЗ "Крим", хто попри всі клятвені обіцянки скасувати закон про її створення - закон, що зганьбив нас перед усім світом - і досі трепетно зберігає його. Можна лише здогадуватися, для чого.
Мене аж ніяк не радує лавина нікчемних позовів проти п'ятого Президента від сьогоднішніх нездар, але мені ще більш сумно від кампанії сотворення німбу над його головою, мене відверто дратують спроби певних мудрагелів і зачарованих їхнім краснобайством натовпів безпам'ятних ідіотів, виставляти його як єдину альтернативу сьогоднішній владі, як єдину надію України. Боже, порятуй нас від таких убогих надій!
Не принижуймо себе, товариство. Україна не безталанна, не вбога на фахових і - що головне! - на порядних людей. Доки маємо час, роззираймось, шукаймо тих, хто має належну освіту, серйозний позитивний досвід, незаплямований послужний список, хто не обтяжений палацами і віллами, записаними на тещ та коханок, чиї імена не спливають смердючою субстанцією в каламутних офшорах, не дрипають з вікіліксів, хто не пов'язаний з мафією, чия кар'єра від учня сантехніка до голови банку не зроблена за три роки, хто замість гасел має чіткі плани, для кого порядність, гідність і вірність не пусті звуки. Шукаймо їх, спілкуймося з ними, пропонуймо їм висловити своє бачення українських перспектив, пропонуймо їм обійняти від нашого імені владу, обговорюймо їх! Час ще є, хоч його не так і багато. Ті з них, хто зважиться підняти на свої плечі відповідальність за творення нової, не совково-мафіозної, а справді незалежної, вільної, самодостатньої, успішної України, повинні мати час на формування своєї команди, на представлення нації своїх покрокових планів. Маємо такий потужний ресурс, як мережа Інтернету, маємо можливість напряму контактувати з кандидатами у мережах Facebook, YouTube, тож не марнуймо наших шансів, не занапащаймо перспектив України, вкотре копирсаючись у смердючому кошику облуд та розмальовуючи протухлі запортки. Діймо!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2020 > Тема "Резонанс"