Версiя для друку Обговорити в форумi

Раз на пару років я опиняюсь на автостанції в Самборі, тій, що на базарі, й здійснюю один ритуал. В самому кутку є обшарпаний кіоск з хлібом, де на мене чекає половина великої житньої хлібини, якої вистачить родині на кілька днів. Це просто житній хліб, без усіляких додатків і нудотної солодкавості, і привозять його з Рудок. Але мене приваблює його прямолінійна простота. Так само розмовляють люди в убогих маршрутках, що прямують в гірські села, продавши свій товар і зробивши всі закупи. Вони скидають на сидіння торби і біжать купити хліб. І кажуть "Слава Йсу!", коли заходять в автобус. Так було 10 років тому, і 20. А цього року вони просиділи кілька місяців у горах, звідки не зайдеш пішки до міста. Карантин.
Приходить маленька циганочка, дуже гарна, з чорними косами, отримує трохи грошей. За нею циган з баяном, на якому він вміє грати, і голос у нього добре поставлений. Він співає пісню "Ой чого ти, мамо, посивіла рано", текст якої треба би добре відредагувати. Але в людини талант, всі йому подають як артисту і кожному він каже: "Дякую гарно".
Чимдалі в гори, тим бідніші села. Багата Чуква, небагатий Блажів, а за ним село Звір, вже зовсім небагате. Після того, як я відвідала цвинтар, біля якого стоїть нова церква, бо церква 18 ст. згоріла у 2010-му, йду розпитувати. Мене передають з рук в руки, посилаючи до старожилів, але ті нічого не знають про священика Кароля Мудрака, який служив тут 43 роки і помер у 1891 році. Чи його могилу я знайшла на цвинтарі – плиту з хрестом без напису, не знаю. Всього тут поховано троє священиків, і тільки могилу одного можна ідентифікувати. Є братська могила УПА, де поховано 40 бійців, що загинули в 44-му році. А на двох сучасних пам’ятниках зі зворотнього боку зображення старої церкви, що нагадує обрисами вірменську.
Свята простота – ніхто за нею особливо не шкодує, бо людям набридло без кінця латати стару церкву. І вони майже погоджуються, що то був підпал. Теперішній священик – молодий і всього рік тому обійняв парафію. На попівстві, біля скромного будинку, пасуться дві кози. Єгомость з їмостю поїхали до батьків.
Я переходжу по численних містках через річку Звір туди й назад, щоб почути основний меседж колективної пам’яті:
– Під церквою є могила, де поховані їмость з дитиною.
– А чиєю вона була дружиною?
– Не знаю, то дуже давно було.
І глибоко зітхають. Їмость з дитиною. Я бачила той надгробок, кам’яний з кованим вигадливо хрестом, на якому повис вицвілий вінок з пластикових квітів.
– Там все мусять бути квіти на тій могилі.
І знову сум в очах за їмостю, яку поховали разом з дитиною.
– Нам треба зложитися й поставити їй новий пам’ятник, – каже пані Люба, яка очевидно певний час дороблялась в Італії.
– Але ж ви імені її не знаєте?
Вона дивиться на мене трохи спантеличено.
Я кажу, що коли відчинять архів, то я могла би пошукати їмость з дитиною в метричних книгах. Може, вдасться щось знайти.
– Отоді я знову до вас приїду.
Пані Люба сміється.
– Добре, чекаємо.
Я вертаюсь дорогою, яка приведе мене до Урожа. Через Сприню, Монастирець, Лукавицю. Пішки. Дорога починається на роздоріжжі, справа, де капличка під горою, де холерний цвинтар. Попереду жінка веде вперту й неслухняну корову до Сприні. На горі ще раз виринає блискучий золотий купол нової церкви і зникає, так наче сонце заходить.

Липень 25, 2020 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 21.08.2020 > Тема "Душі криниця"