Версiя для друку Обговорити в форумi

"Оводи Василя Симоненка" - так називається книга спогадів і роздумів про творчість видатного українського письменника Василя Андрійовича Симоненка. Написав її журналіст Микола Сніжко, який на початку шістдесятих років минулого століття працював з ним у редакції газети "Молодь Черкащини" і добре його знав.
У книзі вміщено також художній твір "Час пік, або Балада про щастя", присвячений Василю Симоненку - поету і журналісту, романтику і максималісту. Книга дістала схвальний відгук у Черкаській організації Національної спілки письменників України.
8 січня 2005 року громадськість області, всієї України відзначатиме 70-річчя від дня народження поета. До цієї дати, як відомо, має вийти двотомник творів Василя Симоненка, планується відкриття пам'ятника йому в Черкасах, інші заходи, серед яких і видання названої книги у видавництві "Відлуння-Плюс". Щоб ця книга вийшла у пристойному подарунковому вигляді, потрібні значні кошти. Тому автору і видавництву не обійтися без спонсорів. На жаль, поки що це добре починання підтримав тільки народний депутат Борис Райков...
Та видати частину тиражу можна і силами самих читачів - шанувальників таланту Симоненка. Тому видавництво і автор вирішили провести своєрідну передплату на книгу "Оводи Василя Симоненка": кожен бажаючий має переказати на банківський розрахунковий рахунок видавництва 25 гривень (це собівартість одного примірника книги + поштові витрати), і він (передплатник) 1 січня 2005 року одержить поштою новорічний подарунок - книгу "Оводи Василя Симоненка".
Оскільки видання планується як подарункове, то гроші можна переказувати на будь-яку кількість примірників: це можуть робити як окремі особи, так і різні організації, партії, спілки, товариства, підприємства, бібліотеки, школи, вузи, редакції і т. п.
Отож, переказуйте кошти на адресу: м. Черкаси, вул. Хрещатик, 195, оф. 707, р/р 26005301209 в Облуправлінні Ощадбанку, МФО 354507, ЗКПО 25211436. Видавництво "Відлуння-Плюс" за книгу Миколи Сніжка "Оводи Василя Симоненка".
За довідками звертатися в Черкасах за телефонами:
41-91-91 (автор книги), 32-00-89 (видавництво).

Громадяни Афін були надто мляві,і потрібен був овід, щоб вони прокинулись...
(З роману Е. Л. Войнич "Овід")

Оповідку цю я хочу почати спогадом про світлої пам'яті добродія Віктора Андрійовича Онойка, який, як і Василь Симоненко, закінчив факультет журналістики Київського університету і був в основі стартового складу "Молоді Черкащини". Вони стануть друзями, інколи писатимуть спільні репортажі, часто і відпочиватимуть разом. Василь жартома називав його "маестро Вітя", а його дружину - Бабеттою (вона була схожа на кіногероїню, яку грала французька актриса Бріджіт Бардо). (1)
Сам "маестро" був із Червоної Слободи, що під Черкасами. Дитяча доля його була схожа з Василевою: він, сирота, знав тільки діда. Пізнав цей хлопець, що таке післявоєнна безпритульність, яку пізніше опише в повісті "Пацани".
У Червоній Слободі в Онойка залишилося чимало друзів, яких він не цурався і частенько навідувався до них у гості. Особливо дружив з Юрієм Жаданом, який був для нього як брат рідний - не раз підтримував його в скрутну хвилину. Крім усього, вони ще й кумували.
Був кум Юрко (так Онойко називав його по-червонослобідському) хлопець хоч куди - статний, чорнявий, чимось схожий на цигана або француза. Дружи-на у нього була - красуня. "Справжня Есмеральда", (2) - казав Василь. Уміли вони приймати гостей ("кумпанію") з розмахом, видумками і різними витівками.
Якось, запрошуючи кума на уїк-енд (риболовлю), Юрко сказав, що не проти, якщо він візьме з собою ще когось - веселіше буде. Онойко вибрав Василя і мене. Ми спочатку "ламалися", однікувалися. Якось, мовляв, не зручно: ви - куми, то зрозуміло, чого їздите в гості один до одного.
А ми хто?
- А ви - КУМири, - жартував тоді "маестро".
КУМирами ми ще ніколи не були. Та й який же наш брат не любить дніпровської юшки?
І таки згодилися поїхати. А щоб ще веселіше було, взяли з собою і КУМирих (дружин): хай повчаться справжню юшку варити...
...Стояла осіння пора.
Отож приїжджаємо.
Йдемо на лоно природи.
Берег Дніпра.
Дерева золотом виграють - хоч сідай під вербою і малюй пейзажі або читай поезії.
І Василь, спостерігаючи ці осінні чари, читав нам, але не свої вірші:
Вже червоніють помідори,
І ходить осінь по траві,
Яке ще там у біса горе,
  Коли серця у нас живі. (3)
Після купання КУМи зайнялися ловити рибу, а ми, КУМири, пішли збирати хмиз: жінки готували багаття, щоб варити юшку.
Назбиравши гіляччя, побрели ми в заплави шукати "коників" для синів. Василь вибирав такі корчі, щоб нагадували казкових істот - чудовиськ, зміїв-гориничів, дідуганів: буде для Лесика втіха. Раптом нога його натрапила на щось тверде. Порився у мулі - підкова. Була вона так обплетена жабуринням і з'їдена іржею часу, що, здавалося, пролежала тут з часів Тараса Бульби. Інший подивився б - залізяка - і викинув, але не Василь. Він бережно помив її і поклав у кишеню, як викопну дорогоцінність.
Щось та підкова навіяла йому.
Гей, іржали ситі коні
Вороні й гніді...
Хтось же ту підкову колись кував...
Колись козаки не вирушали в похід, не підкувавши коней. І ковалі тоді були першими людьми, бо знали, як це робиться і для чого... Ой, ви ковалі-коваленки...
...Може, цим шляхом йшли колись грізні полки Богдана з Чигирина, а може, билися тут з ворогами холодноярські гайдамаки. ...І в якомусь бою загубив козацький кінь підкову, яка довго і вірно служила йому в походах... Щоб то вона могла розказати? Ой, ви, козаки-козаченьки...
...Тим часом бачимо, що недалеко від нас пасуться коні. Очі у Василя загорілися - щось сільське і рідне прокинулося в ньому.
А он і зграйка пастушків. Добре видно, що "ріжуться" вони в карти, бісові діти. А що їм ще робити? Помітили нас і почали про щось там радитися. Потім один, парубчак років п'ятнадцяти, скочив на коня і попрямував до нас.
- Хлопці, - каже, не злізаючи, - ви добродії чи браконьєри?
- Звісно, добродії і КУМири, - відповідаємо.
- То чи не дали б ви нам закурить, бо нема чим прикурить і так їсти хочеться, що нема чим води напиться...
- Ого який ти розумний, хлопче, - дуже швидкий та ранній! - відказує йому Василь. - Ти що - вже парубкуєш? Тобі материна соска вже не годиться, то ти шукаєш козацької люльки? Отаке мале, а вже курилко?
- Атож...
- Може, скажеш, що у тебе без курива і вуха пухнуть?
- Та ні, куриво є. Але то самосад, а хочеться чогось городського для разнообразія... Давайте мах - на мах: ми вам самосад (екзотика!) а ви нам - що там у вас є.
Василь подумав тоді про себе: дати б цьому шмаркачеві "прикурити" "для разнообразія", але помовчав, бо сам був колись не кращим. Натомість спитав:
- Любиш коней? Школу закінчиш - ким будеш?
- А що тут думати? Їздовим.
- А як твого коника звати? Часом, не Росінант (4) він у тебе?
- Таких імен не буває. Він - щоб ви знали - справжній Чорт.
- І чого б то?
- Дуже норовистий. І чужих не любить. Так колись - щоб ви знали - називав свого коня Тарас Бульба по-козацькому.
- Та невже?
- Точно. Ми Гоголя вже проходили і дещо знаємо.
- Молодці! От що, козаче: твій "мах - на мах" нам підходить, але якщо згодишся на одне моє хотіння.
- На яке?
- Дозволь, ех - покататися на цьому Чорті. З вітерцем!
- А ви ж умієте? Чи зможете?
- Як не зможу, курилко, то хоч за гриву потримаюся.
- Пильнуйте, а то він такий чортяка, що й скинути може. Боляче буде падати.
Парубчак скочив з коня. Василь підійшов до нього, поплескав по шиї, взяв за вуздечку і повів до берега.
- Хоч ти, - каже, - і далекий родич Бульбиного Чорта, але будеш у мене за Пегаса. Але спочатку попий водички із Дніпра: щоб прудкіше біг, і... без всяких вибриків.
Потім по-джигунському скочив на Чорта і, на наш подив, підняв його на дибки:
- Ну, хлопці, не поминайте лихом. Як не впаду, то повернуся "на коні", - і помчав, аж курява за ним знялася.
Довгенько він десь катався-втішався, аж Люся почала вже тривожитися:
- Куди, - каже, - той Чорт його поніс?
- Мабуть, на Парнас, - сміялися ми.
Повернувся Василь весь розпашілий і щасливий. Скочив на "грішну землю" і порадував парубчака:
- Гарний у тебе Пегасик: несе тебе, як на крилах - аж дух забиває, чортяка. Ніколи не путай його і не тринож. Не бійся: нікуди він не втече. Ось тобі - тримай - моя "Прима". Хочеш поради на прощання?
Парубійко хитнув головою.
- Це добре, що ти шануєш козаків. А знаєш, яка у них була найперша заповідь? "Завжди бути на коні!" Про це забув колись Тарас Бульба. І коли загубив люльку, то зліз із свого Чорта і став шукати її у траві. Це його і погубило...
А висновок який? Куріння не тільки шкодить здоров'ю, а й загрожує життю. Жартую, звичайно. І ти мене, курилко, все одно не послухаєшся.
Пастушок по-молодецькому скочив на коня і, як ото Василь, підняв його на дибки (мовляв, і ми так уміємо) та й помчав до своїх.
А ми тоді питали Василя біля свого багаття:
- Ну, і як там, - на Парнасі?
- Тісно, - сміявся він. - Не протовпишся... Оце вже років десять, як не сидів на коні. Ходжу пішки. Тепер мрія моя здійснилася - біла моя мрія. Жили ми в Біївцях біля самого Удаю. Куди йому до Дніпра, але і у нас були свої плавні і луки. Отаким хлопчаком, як оцей курилко, я пас там товар, і теж, грішний, вже курив. Пам'ятаю, як вперше пацани підсадили мене на коня покататися, то потім, коли зліз з нього, було таке враження, ніби мене розчахнули: сідниця болить, ноги - колесом, ступити кроку не можу... А потім звик. Нас, селючків, було, і хлібом не годуй, а дай на коні покрасуватися, та ще як перед дівчатами...
Отак ми розмовляли - згадували своє дитинство і любувалися ось цими, що перед нами, красенями-конями. І хотілося тоді бачити в них не просто рисаків, а справжніх Пегасів: тільки спіймай свого, схопи його за золоту вуздечку і гайда на Парнас, де жде тебе твоя Муза і
сонцеликий Аполлон... Але то були всього лиш колгоспні коні, які спроквола пощипували травичку перед тим, як їх знову запряжуть і надінуть на них хомути...
...Раптом ми побачили, як один кінь на наших очах стрепенувся, насторожився, закрутився на місці і побіг вибриком, кидаючи задки ногами, ніби відбивався від когось; потім ліг і почав качатися по землі, встав і понісся галопом... Інші коні, схарапуджені і наче підняті по тривозі, теж пустилися за ним...
Василь, спостерігаючи ту біготню, мовив:
- Це овід. Занадився - тепер табун не скоро заспокоїться.
Поет тоді був у захваті. Ця кінська стихія щось навіяла йому, і він задумливо прочитав:
Ой майнули білі коні,
Тільки в'ються гриви...
- Згадав я оце, - казав, - свою вчительку. Класною керівничкою у нас була.
...Почуте тоді від Василя біля дружнього багаття дещо прояснило нам його професійну орієнтацію: чому цей сільський хлопець після школи не пішов у їздові або учитися на агронома, зоотехніка чи ветеринара, а...
...Середню школу, як відомо, Василь закінчив у селі Тарандинці, що кілометрів за дев'ять від його рідних Біївців. А вчителька, яку ото він згадував, була Марія Йосипівна Остапенко. Любила вона Василя за старанність у навчанні і дисциплінованість. Але діти є діти: ніколи не знаєш, якого "коника" від них чекати. Та ще від старшокласників.
Якось на уроці вона помітила, що Василь зовсім не слухає її і весь час зиркає під парту. Підійшла і побачила, що на колінах у нього книжка, і йому весь час не терпиться її читати.
- Що ж це ти, Василю, сьогодні такий неуважний! - посварила. - Ану що ти тут ховаєш? - і забрала томик.
Книжка та була читана-перечитана, клеєна-переклеєна і замацана учнівськими руками - ледве трималася корінця.
То був роман Етель Ліліан Войнич "Овід". У шкільній бібліотеці, щоб прочитати його, утворилася черга. І ось Василь дочекався своєї...
Хто тоді не зачитувався "Оводом"! Це для учнів тоді була книга з книг.
Але вчителька все ж пожурила "читаку":
- Такі речі треба читати дома.
- Так там же ніколи...
Марія Йосипівна забрала книжку і, коли діти виконували якесь самостійне завдання, знічев'я гортала її. На якійсь сторінці побачила жирно підкреслені слова: "Феліче Ріварес на прізвисько Овід... Професія - журналіст. Малий на зріст, чорне волосся, чорна борода, смуглявий, блакитні очі, широкий лоб... Кривий на ногу, ліва рука покалічена... на обличчі свіжий шрам від шаблі...".
На перерві вчителька, звичайно, віддала хлопцеві книжку, запитуючи:
- Твій ідеал? - І перефразовуючи відомий усім вислів, продовжила:
- Якщо ти мрієш стати журналістом, то це добре, але навіщо так розмальовувати книжку?..
Марія Йосипівна першою благословила Василя на журналістську працю. Порадила і куди їхати вчитися. Звичайно ж, у Київ. Написала йому і характеристику, в якій є такі слова: "Багато читає художніх творів; сам теж пише невеликі твори, вірші, п'єси...".
Його зачислили на факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка без особливих труднощів, тим паче, що школу він закінчив із золотою медаллю.
Восени зібрався Василь у далеку студентську дорогу. Забіг і в школу, знайшов свою класну керівничку, щоб подякувати за науку, а вона, знову ж перефразовуючи
відомий афоризм, сказала загадкове напутнє слово:
- Журналістом ти, Василю, можеш і не бути, а от Оводом стати зобов'язаний...
Друзі, які знали Василя в останні роки його життя, із захопленням згадують, що його улюбленими письменниками перш за все були Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка. Дуже любив він Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Едуардаса Межелайтіса, Юліана Тувіма, Браніслава Нушича, Ярослава Гашека, Ремарка, Хемінгуея і ще багатьох-багатьох літературних геніїв.
У нього була своя домашня бібліотека. На жаль, з допомогою деяких його дуже "запопадливих друзів" вона була (не побоюся цього слова) розграбована і продана якимсь книголюбам, і де ці унікальні томи, ніхто не знає.
Але зараз не про це. Був у тій бібліотеці і "Овід". Саме він першим навчив майбутнього поета і журналіста неспокою і небайдужості. Пізніше він напише:
СИМОНЕНКА

Не знаю, ким - дияволом чи Богом -
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.

Войнич не просто так вибрала своєму героєві псевдонім: вона заклала в ньому потужну алегоричну силу. Такі люди, як Овід, у всіх народів були порушниками спокою, тиші (недаром Симоненко назвав свою першу збірку "Тиша і грім"), каталізаторами змін і рушіями історії. Згадаймо хоча б Тіля Уленшпігеля, Вільгельма Теля, Робін Гуда... А у нас їх особливо рясно: Байда-Вишневецький, Северин Наливайко, Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Максим Залізняк, Іван Гонта, Устим Кармелюк, Олекса Довбуш...
Оводи будять від сплячки і спонукають до дії. Вони завжди заводії, "укуси" їхні гарячать думку і нікому не дають спокою.
Василь Симоненко учив нас "бути зубатими" і в журналістиці, і в літературі. Він і сам був таким. Згадайте його знамениті "укуси": "Герострат", "Гнівні сонети",
"Некролог кукурудзяному качанові...", "Голодну симфонію", "Мандрівку по цвинтарю", "Прокляття..." і сотні інших, які і сьогодні хвилюють читацькі серця.
Василь Симоненко, закінчивши університет, у 1957 році відразу приїхав у Черкаси, де раніше проходив виробничу практику у "Черкаській правді".
І коли заповнював "Особову справу", то вперше написав у графі "професія" оводівське: "журналіст".
Починалося нове життя. Працював у відділі культури, яким завідував тоді Олексій Семенович Срібрянець.
Дебют самостійності був нормальним, адже усі його тут уже знали.
Спочатку за Києвом скучав "страшенно". Тому навідувався туди, щоб побачитися з друзями, які вже встигли заявити про себе в літературі.
Тоді були так звані "дефіцитні часи". Тому багато хто їздив у столицю "по ковбасу", а він, крім "оної", привозив ще й новини з українського літературного Парнасу. Але його колеги по роботі були такими "зубрами", що їх важко було чимось здивувати. Та якось повернувся і все ж ошелешив усіх сенсацією:
- Оце не повірите: Войнич жива!
- Яка?
- Етель Ліліан. Та сама...
Йому й справді спочатку не повірили. Звичайно, жива... у переносному значенні цього слова. Он Ленін ще й досі "живіший від усіх живих". Вона ж обезсмертила себе "Оводом", яким зачитувався увесь світ... Що вже говорити про радянських людей: цілі покоління були виховані на цьому творі. А написаний він був так давно, що ніхто й не сумнівався, що його авторка давно померла...
І от на тобі: і досі жива. І в переносному, і в прямому смислах. Правда, забута усіма - і Богом, і людьми. Ну, хай американці (вона жила в США) - їх ще можна зрозуміти. Вони не те, що забули про неї, а й знати її не хотіли, бо вона так чи так сприяла "розгорнутому будівництву комунізму", а радянські люди... Як вони могли забути про неї в країні, де мільйонними тиражами без її згоди виходив "Овід"? Та що тут дивуватися: за голодоморами і репресіями і не такі імена несправедливо замовчувалися і забувалися.
Неймовірну новину "про живу Войнич" привезли тоді на "УкрПарнас" з Нью-Йорка наші письменники Василь Козаченко і Федір Маківчук, які в 1957 році були у США на сесії Генеральної Асамблеї ООН. Працівники нашого посольства (знали ж усе!) допомогли їм знайти її квартиру. Письменники гостювали у неї, бачили її своїми очима, чули її голос...
Старенька письменниця (їй тоді було 93 роки) дуже зраділа зустрічі з українцями, бо наші краї знає з молодості. Колись вона була одружена з нашим земляком народо-вольцем Михайлом Войничем, прізвище якого і стало її літературним псевдонімом. Знала наших Франка і Павлика (це ж треба!), яким доставляла революційну літературу. Захоплювалась Лесею Українкою, яку вважала своєю молодшою (неймовірно) посестрою. Коли це було? Отож - ще до революції.
Знала, виявляється, письменниця і українську мову. Першою в Англії (ще у 1911 році) почала перекладати Т. Г. Шевченка. Наш Тарас був для неї українським Оводом.
В. Козаченко і Ф. Маківчук (5) привезли тоді привіт від Войнич українському народові і сподівання, що такий Овід, як "ваш Тарас", знову появиться в Україні...
Але як сказати про той привіт і сподівання, щоб не осоромитися перед усім світом за свою таку кричущу необізнаність (Войнич і досі живе, а ми цього не знали)? Ось над чим билися тоді партійні функціонери, щоб підказати літераторам, як оправдуватися.
Та як би там не було, а голос Войнич таки почули в Україні - живий її голос!
...Через три роки (у 1960-му) вона помре на дев'яносто шостому році життя.
Її заповіт ніби почув цілий рій Оводів - "молодих та завзятих" витязів молодої української літератури, яких ми називаємо тепер шістдесятниками. Вони будуть в першій шерензі тих "атакуючих" борців, які "розбурхають" Україну і приведуть її до незалежності. Серед них був і Василь Симоненко - український порушник "німотної" і "холодної тиші"...
Зловісна тиша. Холодно і млосно.
О, чим її, прокляту, розірвать,
Щоб зашуміло щастя стоголосне
І не дало нам більше спать?!
("Тиша")
Слова ці гідні справжнього Овода!
Василь Симоненко переживе Етель Ліліан Войнич всього на три роки (помер у 1963-му). Але за цей час стане справжнім заводієм і в журналістиці, і в літературі.

м. Черкаси.

ПРИМІТКИ.
(1) Як побачимо далі, Василь у розмовах, характеризуючи людей чи якісь події, полюбляв надавати словам іспанського, італійського, англійського і - особливо - французького присмаку. Любив цю мову, вивчав її у школі й університеті; мріяв колись перекласти щось із Беранже, Верлена, Елюара чи Екзюпері.
(2) Героїня з роману В. Гюго "Собор Паризької Богоматері".
(3) З М. Т. Рильського.
(4) Росінант - кінь Дон Кіхота.
(5) Ф. Маківчук був тоді в Україні чи не найпершим Оводом, бо редагував журнал "Перець".

ІЗ ЗБІРКИ
"ТИША І ГРІМ" (1962)

ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже -
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою
закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий повірити в царство небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні, святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть    
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...   
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні -
він увесь не умре.    
Його думи нехитрі   
додумають внуки,
і з очей ще віки
 пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.

БАБА ОНИСЯ
У баби Онисі було три сини.
У баби Онисі синів нема.
На кожній її волосині
морозом тріщить зима.
Я горя на світі застав багато.
Страшнішого ж горя нема,
ніж те, коли старість мати
в домівці стрічає сама.
Немає такої біди і муки,
ніж сумно з-під сивих брів
дивитись щодня, як внуки
ростуть без своїх батьків.
За те, що ми в космос знялися,
що нині здорові й живі,
я пам'ятник бабі Онисі
воздвиг би на площі в Москві.
Щоб знали майбутні предтечі
в щасливій і гордій добі:
їх горе на утлі плечі
Онися взяла собі.
Щоб подвиг її над землею
у бронзі дзвенів віки,
щоб всі, ідучи повз неї,
знімали в пошані шапки.

ЖОРНА
Натуга на руках,
від втоми чорних,
здувала жили,
ніби мотузки.
Каміння клацало зубами
в жорнах,
жувало жовті зерна на друзки.
І сіялось не борошно, а мука...
При тьмяному мигтінні каганця
жіночі ніжні
материнські руки
тягли за ручку
камінь без кінця.
Журливо мліли очі сумовиті,
і борошно,
мов біла кров, лилось...
Це все було в двадцятому столітті,
що грозами над нами пронеслось.
Ми часто чуєм радісну зловтіху
у голосі ворожому, чужім,
що заглядали кривда
й люте лихо
у наш - для щастя
 виведений - дім.
Хай сатаніють
виродки од крику -
нас не знобить
од їхньої хули:
нам жорна ті
із кам'яного віку
на танках варвари
з Європи привезли.
І то для них
таки й була наука,
коли -
у всього світу на виду, -
немов у жорнах,
дужі наші руки
перемололи варварську орду.
Народе мій,
Титане непоборний,
що небо підпирає голубе!
Твій гордий подвиг
не принизять жорна -
вони лиш возвеличують тебе.
Дарма біситься
злість ворожа, чорна -
нічим не очорнить
твоєї боротьби!..
Цілую руки,
що крутили жорна
у переддень космічної доби.

* * *

Я закоханий палко, без міри
у небачену вроду твою.
Все, що в серці натхненне і щире,
Я тобі віддаю.
Ти дала мені радісну вдачу,
кров гарячу пустила до жил.
Я без тебе нічого не значу,
Ніби птиця без крил.
Кожну хвилю у кожну днину
Гріє душу твоє ім'я,
Ненаглядна, горда, єдина,
 Україно моя.
31.VII.1958

* * *

Можливо, знову
 загримлять гармати,
І танк зімне пшеницю на лану,
І буде плакать і журитись мати, -
Коли сини ітимуть на війну.
І хтось востаннє поцілує милу,
І хтось сльозу непрохану змахне,
А може, дехто
 втратить віру й силу,
Своє життя рятуючи одне.
Але не я... Я квизнути не стану,
Хоч як не буде боляче мені, -
За нашу землю, дорогу й кохану,
Я рад прийнять на себе всі вогні.
За тих дітей, що бігають до школи,
За матерів, змарнілих у труді,
За рідні наші верби довгополі,
За наші дні прекрасні й молоді.
І тут ні сліз, ні відчаю не треба,
І тут не треба страху і ниття -
Живе лиш той,
 хто не живе для себе,
Хто для других виборює життя.
1955

МІЙ РОДОВІД
Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в'язь:
В одного - прапрадід став лордом,
В іншого - прадід князь.
Баньки уп'явши в минуле,
Гордо ця знать рече:
- Про нас хрестоносці чули...
- В нас Рюрика кров тече...
- Мій предок вогнем і залізом
Титул собі добув...
- А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був...
Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я - полтавський мужик.
Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.
Щоб жерли ви булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!
Я вами гордую, панове,
Бо я - знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово -
Я з вами свиней не пас!
23.ІІ.1960

ПІЧ
Лиже полум'я жовте черево,
Важкувато сопе димар,
Галасує від болю дерево,
Піднімаючись димом до хмар.
Бубонять рогачі і кочерги -
Щось пригадують з давнини,
І чекають покірно черги
Засмаглілі горшки й чавуни.
З тітки полум'я сон
 злизало,
Тітка гладить рукою глек,
Теплий ватяник зав'язала
На застуджений свій поперек.
Біга тітка із кухні в сіни,
З-під повітки заносить дров -
З них струмує жовтаво-синя
Віковічна печаль дібров.
Звично грюкають мляві двері,
Піч гуде і димить у світ -
Скільки в пащу цій ненажері
Тітка вкинула кращих літ!
Сновигають по зморшках думи,
На щоках танцює вогонь,
Сажа в'їлася чорним глумом
У пелюстки її долонь.
Біля печі вона, мов бранець,
Слугувала під шурх спідниць,
Віддавала дівочий рум'янець
Чистоті смачних паляниць...
Менше ми гіркоти нестимем.
Стане ближчою наша мета,
Як не будуть у небо димом
Підніматись жіночі літа.
28.І.1962

ПРОЩАННЯ ФЕДОРА КРАВЧУКА, КОЛГОСПНОГО КОНЮХА, З СТАРОЮ ХАТОЮ
Ти стоїш, небагата й непишна,
виглядаючи з саду в луг.
Рясний цвіт обтрусили вишні
на солом'яний твій капелюх.
Ти приймала і щастя, і лихо,
поважала мій труд і піт,
із-під сірої теплої стріхи
ти дивилася жадібно в світ.
Відчиняла ти лагідно двері
для нового добра й життя,
друзів кликала до вечері,
рідна хато моя стара.
Я в тобі розлучився з журбою
і навіки спекавсь біди.
Я прощаюся нині з тобою,
рідна хато моя, назавжди.
В нову хату ідуть твої діти
З сміхом, з піснею, як вогнем.
Як же радість тобі втаїти
під старечим своїм брилем!
Ти була мені наче мати,
ти служила мені як могла -
кожна кроквочка, кожна лата
не жаліла для нас тепла.
Тож сьогодні і в тебе свято,
в шибках вогники голубі.
Переходячи в нову хату,
говорю я:
- Спасибі тобі!
1.ХІ.1961

ШУМ ПОЛІВ
(Над "Кобзарем")
Поля мої! Суворі таємниці
Я відчуваю в плескоті хлібів -
Здається, сотні змучених рабів
Звели до сонця
 стомлені правиці.
Зелений подих теплої пшениці
Доносить розшум
 Кобзаревих слів.
Любов і ласка, ненависть і гнів
Спалахують в рядках,
 як блискавиці.
Скорбота матері,
 і сльози немовляти,
І задуми безпомічно крилаті
Шукають - не знаходять берегів.
Тут правда з кривди
 злускала облуду,
Щоб розказали нам
 з віків минулих люди
Історію насильств і батогів.
1955

ЛЕСЯ УКРАЇНКА
Десь вітер грає на віолончелі,
Морозні пальці приклада до скла,
І ти одна в зажуреній оселі
Замріяно схилилась до стола.

Мов раб німий на араратській скелі
Карбує написи про подвиги царя,
Ти на папері почуттів моря
Переливаєш в строфи невеселі.

Ти - хвора дівчина -
 серед глухої ночі
Врізаєш в вічність
 огненні, пророчі
Слова з прийдешніх
 сонячних віків,

Щоб ті слова хитали чорні трони,
Щоб їх несли з собою легіони
Нових, непереможних
 Спартаків.
Василь СИМОНЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #31 за 30.07.2004 > Тема "Душі криниця"