Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Києві вийшов друком фотоальбом Андрія Котлярчука «Добровольці. Доба героїв». Автор – відомий в Україні та за рубежем фотограф. Він народився в Києві у 1966 році. Закінчив Київський державний університет ім. Т.Г. Шевченка і Національну академію керівних кадрів культури і мистецтва. Андрій Котлярчук – учасник понад 50 виставок в Україні та за кордоном, фундатор фотобієнале «Українська художня фотографія». Його роботи зберігаються в колекціях багатьох країн світу. А. Котлярчук – доброволець російсько-української війни, нагороджений орденами «Лицарський хрест добровольця», почесною відзнакою «За оборону Маріуполя» і медаллю Добровольчого батальйону спецпризначення «Свята Марія». Він провів фотозйомку на фронті з 2014 до 2018 року. Виставка фото Котлярчука з війни експонувалася у Верховній Раді України, багатьох музеях різних українських міст, а також у Національному художньому музеї Грузії.
 До фотоальбому «Добровольці. Доба героїв» увійшли портрети, жанрові сцени, пейзажі і натюрморти із війни. Ілюстративний ряд доповнено висловлюваннями учасників подій, їх спогадами та спостереженнями. На більшості фото сучасні герої України. Фотоальбом розпочинають фото з Революції Гідності. Ті, хто виступив проти несправедливої влади, потім пішли захищати Україну на Донбасі. Їхні фотопортрети поруч із висловлюваннями створюють колективний образ українського добровольця початку ХХІ століття.
 Юлія Паєвська: «Тоді ми були готові померти за свободу. Тепер ми вже вміємо і вбивати за неї».
 На багатьох світлинах у добровольців закриті обличчя. У 2014 році багато добровольців не показували свої обличчя, бо їхні близькі навіть не знали, що їхній син на війні.
 Фотограф Дмитро Муравський: «Кращі з нас без коливань пішли на війну першими. Їх життя лежить в основі нашого досвіду, який дозволив нам вижити в цьому кошмарі в чотирнадцятому».
 Під багатьма висловлюваннями вказано, що автор невідомий.
 Невідомий: «Комбат ганяв нас на полігоні так, що ми його ненавиділи, скаргу написали в Міноборони, а на війні – молились на нього і дякували, що ганяв».
 Невідомий: «Колись я вірив у компроміси. А потім до мене додому приїхала російська армія і стала потроху розстрілювати мої ілюзії».
 Невідомий: «Добре пам’ятаю напад російських терористів на нашу базу. База була повністю оточена, але ми не здавалися. Кулі літали над головою, неначе оскаженілі оси. Раптом російський танк вибив ворота і рвонув уперед на плац. Ми заздалегідь напроти воріт поставили дерев’яні їжаки з колючим дротом. Гусінь танка намотала дріт, танк розвернуло боком. Менше ніж за хвилину хтось із хлопців влучив у танк із гранатомета. Загибель танка дуже зіпсувала настрій нападникам, й вони відступили».
 Волонтер Сніжана Полянська: «А знаєте, що найпам’ятнішим у всьому цьому круговороті стало для прикордонників?! Це приїзд у березні 2014 перших волонтерів. Як ви думаєте, хто і звідки були ці люди? Не вгадали б ні за що. Коли про допомогу армії хлопці і не чули, до них приїхали лікарки з Донецька з волонтерською допомогою. Теплий одяг, медикаменти, домашня консервація, інші продукти харчування. Приїхали з чистим серцем, українським прапором. Дякую їм безмірно».
 Командир 503-го окремого батальйону морської піхоти Вадим Сухаревський, позивний Барсук: «Під Слов’янськом взяли батюшку. З московського патріархату. Почули звук удару чогось металевого. Рясу піднімаємо, а там АКСУ, патронташ, все як годиться».
 Невідомий: «Місцеве населення реагувало на нас або байдуже, або скоса дивилося. Безперешкодне мовлення російської пропаганди в цьому регіоні зробило свою справу. Лише зрідка приходили люди і зі щирими теплими словами намагалися підтримати».
 Невідомий: «Спочатку тутешні жителі ставилися до нас відверто вороже. Але як наш патруль піймав першого вбивцю, а на вулицях стало безпечніше, ставлення до нас поліпшилося».
 Невідомий: «Пацифістом бути добре. Ходиш собі такий, ні в чому не винуватий, ні за що не відповідаєш. Понюхав квіточки, випив портвейнчику і пішов додому. Інша справа доброволець, якого «туди» ніхто не посилав. Сім’я у нього тріснула, хатина залишилася в Донецьку, жінка з дитиною по світу четвертий рік поневіряється, а він все воює, сам винуватий…»
 Невідомий: «Мене вразили доброзичливі відносини між добровольцями. Миттєво прийти на допомогу вважалося звичаєм. Можна було на столі залишити відкриту пачку цигарок, повернутися з наряду й ні одна цигарка не пропала б. В радянській армії це було просто нереально. Цигарки з пачкою зникли б за три хвилини».
 Невідомий: «З голови не виходить одна картинка. Коли ми з 93-ю бригадою зайшли, відбили старий термінал, то спостерігачі побачили у бінокль метрів за 500-600 від позиції розіп’яті тіла наших солдатів. Пацани дивилися у бінокль і впізнавали своїх побратимів».
 Невідомий: «Я був у шоці, коли вперше це побачив. Щоб виявити наші вогневі точки, бойовики висовують на свої позиції живі мішені. Я бачу в приціл людину, розумію, що це не бойовик. Всі інші на тій стороні тим часом ховаються. Аж тут збоку з’являється труба розвідника: окупанти чекають, що я вистрілю у живу мішень, вони зафіксують мою вогневу точку і ліквідують мене. Окупанти не висовували б когось зі своїх, це або наші воїни, колись взяті у полон, або місцеві, які чимось не вгодили бойовикам».
 Андрій Дубчак: «Війна – це не лише постріли та вибухи. Війна – це півтора літра питної води на добу, дошки для окопів, лопати, копання окопів, і ще копання, цілодобове копання. Війна – це постійне тягання чогось кудись звідкись. Війна – це мокрі наскрізь берці, підсилювачі wi-fi, хліб, паливо, ключ на 15, якого немає, порохові заряди, які чомусь на іншій позиції, прострочена посилка на Новій пошті, знову паливо, замала каструля для борщу на всіх, дрова, знову дрова і ще раз дрова».
 Невідомий: «Путін – ворог моєї країни номер один. Це особисто він винен у загибелі десятків тисяч людей – громадян України і Росії. Це він винен у сльозах матерів і вдів. Він винен у тому, що величезна кількість дітей залишилася без батьків, а ще більше дітей ніколи не народиться».
 Невідомий: «Двоє малих ідуть переді мною тротуаром. Один дістає пластмасовий пістолет і наставляє на іншого: «Сдавайся, русский!» Той ображено: «Сам русский».
 Ветеран Другої світової війни Іван Залужний: «Я мріяв відсвяткувати 9 травня зі своїм онуком, але він загинув, захищаючи Україну».
 Невідомий: «З дитинства моє улюблене свято День Перемоги, 9 травня. Зараз все перемішалося. І я дуже хочу, щоби мої діти радісно святкували День Перемоги над загарбниками з Москви».
 Олександр Мамалай: «Ельзас і Лотарінгія пробули під німцем 47 років – а все ж повернули їх французи, зуміли, змогли! І ми зможемо. Я вірю: коли-небудь, нехай не я, не Кос, не Ведмідь, не Ромашка, а наші внуки – зістрибнуть з димної броні на хрустку ялтинську гальку. Я вірю. І нехай буде так».
 Текст у фотоальбомі «Добровольці. Доба героїв» подано українською і англійською мовами.
 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #45 за 06.11.2020 > Тема "З перших уст"