Версiя для друку Обговорити в форумi

Конфуцієві приписують вислів "Не дай вам, Боже, жити в епоху перемін". Чи він те казав, чи ні, але сенс сказаного цілком зрозумілий. Зіткнення нового зі старим - цілком буденне в природі - людське суспільство переживає щоразу дуже складно, часто болісно. Попри те, що в переважаючій своїй більшості зміни ті є прогресивними, позитивними, в кінечному своєму результаті, значна частина суспільства ще довго чіпляється за старе. І хай би то були лише ті, що раювали за старого укладу чи, бодай, мали якийсь зиск від нього, але ж за нього чіпляються й ті, чиїми життєвими силами, потом і кров'ю воно живилося. Ба, більше! - серед воздихатєлєй за відмираючим бачимо й зовсім молодих, знайомих з ним лише за чутками.
Мовлю тут не лише про ностальгією за московійським ярмом, а й про овечу відданість мафіозній структурі, збудованій на руїнах совєцького монстра. Не забули ж, як масово голосували за СДПУ(о), як табунами закладали свої (і наші) душі за банду Двічі Несудимого, як здавалося б, цілком адекватна публіка, відмовляючись небажанням компрометувати першого Президента-патріота, сором'язливо закривала очі на гурти мафіозі в його команді?
Чи треба казати, що така концентрація публіки не стільки на реальних справах влади, скільки на її яскравих деклараціях не була полишеною поза увагою! Після повалення влади відвертих бандитів, команда "евроінтеграторів", попри величезний запит на зміни, настільки успішно імітувала їх, ховаючи своє небажання тих змін, свою запеклу протидію їм за лункими патріотичними гаслами, за яскравими вишиванками, за декларуванням нового курсу країни, так ловко приховувала свою належність до кланів постсовєцької мафії, що навіть програвши вибори, зберегла чимало відданих своїх адептів. Ці, попри більш ніж достатню кількість доказів подвійної гри та відвертої непорядності своїх кумирів - ба! - навіть доказів їхньої колаборації з ворогом в часі війни, не бажають нічого знати про те, продовжують навіть гордитися принизливим по суті своїй статусом порохоботів. Але ж, називаючись патріотами, маємо думати про Патрію-Вітчизну, а не про тих, хто крутить нею як циган сонцем. Маємо пильнувати інтересів нації, а не тих, хто наживає жир на її приниженні. Маємо судити по справах тих, кого приводимо до влади, а не по їхніх дзвінких словах.
Результатом діяльності попередньої влади став її провальний програш на минулих президентських та парламентських перегонах. Неочікуваним він був хіба, що для зовсім далеких від політики. Насправді, причиною того провалу були не так підступи ворогів і недругів ПО, як розчарування ним власного народу. Чи мало воно під собою підстави? Судімо самі:
Петрові Олексійовичу ніхто не закинув всерйоз підписання украй невигідних для України Мінських домовленостей. Було розуміння вкрай загрозливого становища на фронті на момент їх підписання. Інша річ, що намагання протягнути через парламент особливий статус Донбасу було вже зустрінуте з цілком прогнозованим несприйняттям. Не забули Петрові Олексійовичу ні параду в часі Іловайського котла, ні засуджених за законами мирного часу тисячів добровольців, що зважилися захищати свою країну в часі, як влада вперто відмовлялася визнавати нав'язану Московією війну війною, ні гальмування розслідувань у справі Майдану, не забули переховування грошенят в панамських офшорах, торгівлю на крові, свинарчуківське мародерство та реанімування Віктора Медвдчука, повернення цього троянського коня в українську політику. Окремий рахунок - за імітацію реформ, коли замість судової реформи отримали контрольовану ВРП, "грановське" правосуддя, кишенькового кума-прокулора, геть ручне НАЗК, коли з АП докладалися неймовірні зусилля, аби контролювати, в крайньому разі зіштовхнути НАБ України та Антикорупційну прокуратуру, гальмувалося створення Антикорупційного суду, а контрольована Банковою парламентська більшість трупом лягала, аби не допустити суду над викритими у злочинах колегами, над кишеньковим суддею Чаусом. А хіба не ці імітації стали причиною того, що наївний Захід вкотре розчарувався в українському політикумі? Власне, подібних імітацій було чимало. В різних сферах. Ніхто ж не забув імпотентного Мін-кум-стеця з його провальною інформполітикою, коли в часі інформаційної війни нищилися патріотичні видання, уможливлювалося тотальне зомбування українського населення московійськими телеканалами не лише на окупованих землях, не лише в т.зв. сірій зоні , але й далеко за її межами, практично уздовж всього кордону. Це тоді з Криму викорчовували Кримську Світлицю, підштовхували її співробітників в лабета московійських спецслужб, переступаючи через закони, по півроку, по року не виплачували заробленого, зрештою, звільнили непоступливий колектив. Це тоді, замість кричати цілодобово на весь світ про агресію, звели іномовлення до кількох годин на диждень (Рашатудей транслював більше упродовж одного лише дня). І не виправдання, що нинішня влада нездар геть скрутила в'язи тому іномовленню. А ще, від початку, на догоду Кремлю, для всього світу московійська агресія проти України офіційно визнається "українською кризою". Років п'ять тому, перебуваючи в мідіаценті тої "Української криси", автор цих рядків намагався привернути увагу до того гвалтовного шельмування, але кому цікава думка якогось там нерезидента, коли ті, хто диригують потоками бюджетних (насправді, ваших, панове) коштів, бачать світ саме таким, в якому немає війни, а є чи то АТО, чи ООС, в якому немає військовополонених, а лише безликі "заручники", на яких не поширюються статті Женевської конвенції про захист прав військовополонених, де матіоси можуть засуджувати захисників Вітчизни за законами мирного часу, немов якихось злочинців ...
Тож, ні - Петрові Олексійовичу ніяк не можна ставити за вину підписання Мінських угод, якими б підступними вони не були. Його вина в іншому - в злочинній бездіяльності, а десь і в перешкоджанні впровадженню вкрай необхідних реформ. Адже реформи, на яких досі наполягає Захід, то не просто самоціль. Без судової реформи не з'являться справді незалежні суди. Без незалежних судів не прийдуть інвестиції, вітчизняний бізнес не будучи захищеним, продовжуватиме ховатися в тіні, вивозячи капітали в оффшори, економіка, відповідно, і далі стагнуватиме на межі дефолту. Недіюча, напівмертва економіка не дозволить створити військо, яке зможе надійно захисти країну. Наведений ланцюжок дуже примітивний, але причини й наслідки очевидні.
Непрофесійна зелена влада, з її відчутно малоросійськими уподобаннями, поза всяким сумнівом, є величезною проблемою для Краю, в його теперішній скруті. А, проте ж, попри всі скандали і скандальчики, попри ляпи й обломи, вона ще й досі не здала Край ВВП, як те пророкували деякі патріоти і, схоже, таки не збирається того робити. Хоче чи ні, але їй доводиться прислухатися до голосу активної частини суспільства. Тож не мовчімо. Більше того, не знаю, звернув мій читач увагу на те, чи ні, але на військових складах припинилися ледь не щорічні фейерверки, коли в повітря висаджувалися тисячі тонн таких потрібних в часі війни боєприпасів. Також ми отримали ще два роки для зміцнення свого війська. І ці два роки не були тотально змарновані. Так, замість будування флоту з неморехідних порошенківських самотопів, отримали пропозицію від Великої Британії на будівництво (притому за надані Британією кошти) восьми великих ракетних катерів, по-суті, малих корветів. Ми отримали пропозицію на поставку бойових кораблів від США, підписали контракт з Туреччиною на будівництво чотирьох корветів. Завершено випробування вітчизняного протикорабельного ракетного комплексу. Сконструйовано і збудовано цілком пристойного українського ударного безпілотника. Попри те, що з усім тим не так просто (йде невиправдане затягування з озвученою угодою з Великою Британією, не виділяється достатньо коштів на ті ж ракетні комплекси, на серійне виробництво власних дронів і т.п.), цей поступ обнадіює. Мали б ще не гаяти часу з налагодженням виробництва власних боєприпасів - від патронів до снарядів і ракет, мали б самі налагодити виготовлення найсучаснішої зброї, принаймні, знайти заміну тим же "гвоздикам", "гіацинтам" і решті подібних "квітів", і вже вкрай необхідно було б відшукати надійний альтернативний струмочок палива для бойової техніки, бо ж розраховувати на московійську солярку, поставки якої будуть гарантовано перекриті в разі ескалації війни, то не просто дурість, не просто безвідповідальність, але злочин.
Чи маємо на те час, адже останніми днями все голосніше мовиться про стягування до наших східних кордонів бойових підрозділів ворожого війська? Чи буде ескалація бойових дій на Донбасі? Чи слід очікувати удару з південного напрямку, з Криму? Чи зможе українське військо протистояти переважаючому як кількісно, так і за озброєнням війську Московії? Питань більше, аніж можливостей відповісти на них. Найперше, хотів би звернути увагу, що часто повторювана теза про те, що все, мовляв, "залежить від волі вижилого з розуму бункерного діда", не відповідає дійсності, бо дід той, незалежно від того, одна це особа чи збірний образ, так само аналізує ситуацію і уважно слідкує за тим, наскільки ми готові захищати себе, свою землю, наскільки високою є підготовка наших бійців та рівень підготовки їхніх командирів. Дуже хотілося б сподіватися, що з цим усе гаразд. Тож далеко не все залежить від однієї особи. Мотиви ж можливого наступу можуть бути різними, але найбільш очевидним, як на мене, була б спроба розблокування Криму, прикриваючись необхідністю забезпечення півострова водою. Чимало факторів, з поміж яких відмова від будівництва опріснювальних підприємств, з одного боку, та стягування на терени Криму потужного війська, з розгортанням, зокрема, п'ятдесят шостої камишинської десантно-штурмової бригади, є вірогідними підставами для подібних припущень.
Проте, це не більше, аніж припущення. Маємо тим часом, не гаючи ні дня, ні години, займатися реанімуванням напівживої економіки Краю, дуже ясно віддаючи собі звіт про те, що жоден МВФ не замінить її, жодне НАТО, жоден дядько Сем не прийде нам на допомогу, якщо самі не будемо застоювати себе. Допомагають лише тим, хто сам бореться, рухається, а не лише волає про допомогу. Змушуймо свою владу, яку вже маємо, до належної поведінки і відповідальних кроків сьогодні і сьогодні вже думаймо про те, кого поставимо біля державного керма завтра. Може б досить перебирати просмерділі яйця з одного й того ж гнилого кошика? Задумаймось: в усьому світі революції породжують попит на нову якість влади. Ми ж щораз обираємо у владу старих, двічі-тричі перефарбованих лисмикитів. Чи можливо вибратися з бідності, стати процвітаючою країною, коли замість одних шахраїв та злодюг приводити до влади інших?
Епоха перемін важкий, але благодатний час. Витрачаймо ж кожну його хвилину гідно, з розумінням власної відповідальності не лише перед нинішнім, але й перед майбутніми поколіннями.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #14 за 09.04.2021 > Тема "Резонанс"